І без якої знана поема Шевченка ("Марія") обертається на блюзнірський твір, а-не найвищий вияв тієї свідомости у нашого народу. Рівно ж, чи не в старовиннім "полісі" античної Еллади треба шукати празразку історично-українського ідеалу, що виродився був геть пізніш в зловісний психічний комплекс "хутора" і "хуторянства"?
Що ж говорити про місце краси в нашій духовос-ті, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, щр не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народній стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це є просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У я"Кого іншого з сучасних нам народів вживається, наприкл., слово "гарний" не в значенні лише "красний", а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартосте ("гарна людина", "гарний врожай", "гарна пшениця")? І коли пригадаємо собі антично-грецьке, властиво, неперекладальне, поняття "калоскаґатос", що одночасно означало комплекс "красного й доброго", знову ж напотикаємо праджерело тієї властивости. Бо коли вглибимося в область нашої морально-етичної сві-домости, то побачимо, що наша етика таки зовсім по-старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. "Негарний вчинок", або "негарне поступовання" — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики. Але наша етика, позатим, є темою надто широкою, щоб над нею тут зупинитись. Скажу лише коротко і, на жаль, без аргументації, що навіть прийняття Християнства застало у наших предків, поза всяким сумнівом, щось таке, що можна було б назвати "християнською" етикою у формально ще поганських племен нашого народу. Відограли тут свою ролю відвічна хліборобська культура плюс матріярхат, вкорінений настільки глибоку, що його прояви подибуємо і в новішім періоді, і в Козацьку добу, і, наприклад, на Гу-цульщині — навіть донині.
Не є моїм завданням шукати тут дальших аналогій і споріднень — це завдання фахівців-дослідників. Наведу лише дивні слова йогана Ґотфріда Гердера (1744-1803), великого дослідника національних культур, визначного історіософа, приятеля Ґете і учителя нашого М. Максимовича:
Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ. Це написано року 1769. Кілька років пізніш зруйновано було нашу степову Спарту — Запорозьку Січ (1775). Над нашою Батьківщиною западала довга історична ніч бездержавности. Тим більш вражаючо звучать слова Гердера. Здійсниться, чи не здійсниться ця чудова візія великого ідеаліста і предтечі доби європейського романтизму та — в певнім сенсі — визвольного націоналізму нашого століття? Але треба подивляти: прозорливість і влучність думки чужинця, який з такою геніяльною інтуїцією відчув дух нашої культури.
V
Думаю, отже, що комплекс Еллади в цілокупності культурних наверствовань нашої землі являє собою надто могутній і надто глибокий поклад, щоб його значення недобачати або ним легковажити. Думаю навіть, зважаючи на всі окремі ознаки і складники, що той поклад, без більшої помилки, можна вважати за підклад нашої культури. Згадаймо хоча б своєрідний "гуманізм", чи то "Руської Правди" (де була кара за образу людської гідности), чи "Поученіє" Мономаха ("винний, чи невинний — не убивайте"!), гуманізм, що на 3-4 століття випередив західньоевропейський. Антично-грецька генеза цього гуманізму (як, зрештою, пізнішого західньоевропейського — також) не підлягає сумніву. Наш старокиївський гуманізм з'яЛ вився лише безпосередніше, власне наслідком причин чисто геокультурних, — географічної приналежности до світу Еллади.
Я полишаю на боці спробу оцінки антично-грецького складника нашої культури під кутом погляду його державнотворчої, ужитково-політичної ДОГ1ДНОСТИ Ця тема була б і начасна, і важлива. Я лише мушу ствердити, що в тім домінуючім складнику нашої культури таїлася певна очевидна однобічність. Той характеристичний панетизм і панестетизм, та людська індивідуальність в осередку світогляду, та, в певнім сенсі, обмеженість комплексу античного "полісу", врешті, лагідна душевна мирність і мудра примиреність психіки, що майже виключала момент боротьби і мілітарної бойовости, — все це, без сумніву, заважило на політичній історії античної Греції. І все це, без сумніву, відогравало ролю в наших геополітичних умовинах, в сусідстві з варварами і періодичними навалами зі Сходу й Півночі. Цей культурний складник в таких гео-політичних обставинах не лише не озброював в неуни-кальній боротьбі за існування, але, може, навіть обеззброював. Цей, з природи речі, культуроплідний, куль-туротворчий складник дуже трудно було б назвати дер-жавнотворчим.
І, власне, державнотворчим par excellence було те політичне явище, що прийшло на зміну Елладі і що звемо його Рим. Рим з його культурою, в якої осередку був войовник і правник, а ніколи філософ, чи мис-тець, ба навіть індивідуальність в антично-грецькім сенсі. Але стопа римського легіонера ніколи не ступила глибше на землю нашої Батьківщини, поза межами бувшої держави Мітридата Понтійського на південнім сході і поза теренами Подністров'я на південнім заході, де й донині села носять назєи римського цісаря Трояна (Троянів Вал, напр.,), що про нього до речі, згадує і "Слово а Полку". Ця обставина, може, не менш важлива для нашої дальшої історії, як і комплекс Еллади в нашій культурі. Правну і устроєву неусталеність Київської Держави Середньовіччя треба б в безпосередню залежність поставити з відсутністю Риму на теренах Подніпров'я. І до цієї теми ми ще вернемося.
Ролю "Риму", який дещо зрівноважив і доповнив нашу "елліністичну" однобічність, який прищепив нам боєві, мілітантні і мілітарні психо-культурні властивості, відограли інші чинники, чинники далекі від рим-ськости, чинники, що їх можна б уважати за ерзац Риму.
Це були: готський епізод (коли брати його в нашім мірилі, бо він, все ж, тривав пару століть), це було ва-рязтво і це була геокультурно зв'язана з Елладою, а геополітично з Римом — Візантія з її Царгородом-Константинополем.
Аж до зайняття столиці Константина Великого турками року 1453 — Візантія, прийшовши на зміну античній Греції і бувши дуже своєрідною синтезою Еллади і Риму, займала попереднє місце Атен в прадавнім крузі культури, до якого належала наша земля. З упадком Цартороду культура нашої землі вже починає мати два вогнища — на сході і заході. І образ культурних та й політичних границь нашої землі вже з кола, з осередком у Києві, перетворюється на еліпсу.
Листопад, 1953
Б. КИЇВСЬКА ДЕРЖАВА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Багато пройшло культурно-політичних хвиль через нашу землю, як це ми пробували накреслити попередньо. Багато прерізних культурних струмів, струмків і потоків. Величезне значення при цім мав факт давньої приналежносте нашої землі до антично-грецького культурного круга. Але треба при цім ствердити ще одну, не менш важливу річ.
На зміну Греції, як відомо, прийшов Рим. Отже, Рим до нашої землі доходив, на окраїнах її перебував, але на нашій землі, як цілості, ніколи довше не зупинявся.
Рим і його культура були, в певнім сенсі, протилежністю грецького світу. Коли антична Греція була явищем, в першу чергу, культурним і культуротвор-чим, в питомім значенні цього слова, то культура Риму — це була культура політична, державна, військова, правнича. Коли в осередку антично-грецької культури стояла особистість, індивідуальність, то в осередку культури Риму стояла дисципліна, гієрархія, організована цілість, що обіймала всі "провінції" і знаходила для кожної індивідуальносте її структурно-будівне місце.
Рим не залишив нам ані великої літератури, ані великої філософії, ані великого, остаточно, мистецтва (поза інженерійним). Але Рим залишив величаві і вічні скарби в постаті державного будівництва, військо-вости, державної організації, а — передусім — в області права. Відомо, що й донині по всіх університетах цивілізованих країн існують катедри римського права, тієї "догми", що залишається підставою для правничої творчосте в крузі європейської (та й світової) культури.
Рим залишив нам вікопомний ідеал громадянина ("цівіс романус"), отже, і громадянина-вояка та гро-мадянина-адміністратора.
Коли згадується Рим, завжди згадується одночасно той римський консул, що під час війни засудив був на смерть власного сина лише за те, що, як запальний вояк, той зробив був самочинний напад на ворога. Мимо успішносте того нападу і приведених полонених, син пішов — з наказу батька — на страту, бо переступив закон, зламав наказ, порушив дисципліну. В понятті Риму то був злочин найголовніший. "Дура леке, сед лекс" (твердий закон, але закон) — це було основою правосвідомосте римлянина і осередком римських чеснот.
Цей образ старого консула, цей епізод зі страчен-ням сина (як він нагадує Тараса Бульбу у Гоголя!) — це символ Риму, це властивий образ римської культури. Там, де був Рим, де найдовше ступила нога його легіонера, там назавжди залишалась школа дисципліни, школа громадянського обов'язку, школа виховування мужів, школа держави.
Про Рим у нас залишилися тільки згадки і сліди. На Поділлі є місточко Троянів Вал. Про "віки Трояні" згадує "Слово о Полку". Цьому видатному римському цісареві (53-117 по Хр.), що його так цікавили наші землі, найбільше пощастило в пам'яті нашого народу. На південнім сході нашої Батьківщини провадив Рим затяжну війну (в І ст. до Хр.), з найцікавішою постаттю нашої протоісторії — Мітридатом Понтійським (Великим), в певнім часі небезпечним суперником Риму. Є легенда, що нещасливий у війні з Мітридатом римський консул Лукулл (славний своїм "мистецтвом їжі") власне тоді вивіз з України вишневе дерево, і воно ніби й досі росте в Римі. Відомо також, що на терени теперішньої Молдавії (колись Дакія) римська імперія засилала своїх злочинців, м.