І працює, може, більш примітивно, але й більш брутально та одверто, тепер — з перспективою "освоєнія цєліни" в Азії і з тінню нагана на стіні.
Як єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства є державність, так упадок державності, смерк державницької ідеї і всяка "руїна", від Руїни XVII ст. почавши, були і є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди.
Сучасну Руїну, як ґрунт під малоросійство, використовує ворог планово, безоглядно і приспішено, бо "время ґарячее". І було непростимою, злочинною наївністю недооцінювати цей факт, або, що гірше, збувати його псевдопатріотичною фразою чи ледачою вірою в автоматизм т. зв. історичного прогресу.
Тут не місце давати якусь дешеву рецептуру. Тим більше, що рецептура та спроваджується зазвичай до того традиційного, спростаченого "просвітянства", з яким боролися нечисленні представники політичної мислі, люди суверенного національного розуму чи живого національного інстинкту — ті, що спромоглися не зважати на диригентську паличку ззовні, а дерзали, як писав колись Хвильовий, у тій області самостійно. Напружене творення Духової Суверенності — ось рецепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істотний і всеобіймаючий. Цей рецепт, до речі, виключає — якнайгостріше — імітацію, декламацію, патріотичну позу, барокове "здаватися, а не бути", як і всіляке "погрожування пальцем в чоботі".
Коли ми зупинимося на області національного інстинкту, то, враховуючи всі здобутки науки (з Павловим включно), мусимо признати, що плекання того інстинкту є питанням двох, вельми коштовних чинників: часу і обставин. Це — родина, рамки національного (не етнографічного!) стилю, магія національного обряду, атмосфера національної етики і національної естетики. А в першу чергу — національне по-
ступовання й ділання, бо в області чуття — віра без діл мертва є, як каже Святе Письмо.
Коли ж ми зупинимося над областю національного інтелекту, то автоматично приходимо до поняття знання, ц. т. досліду, студій, висновків і сформулювань. Наше-бо знання не має носити характеру абстрактного, а мусить бути направлене, остаточно, на одержання знаття — отого, власне, приповідкового знаття, якого так часто бракувало землякам, коли-то, чухаючи потилицю, вони post faktum нарікали: "Якби ж то було знаття!.."
Оце-то знаття і є те місце психіки, де національне чуття — в ідеалі — гармонійно сполучується з національним розумом в їх синтетичний вислід: національну волю. Говоримо: в ідеалі. В дійсності, як вчить нас недавній історичний досвід, ці дві основні психологічні категорії, наслідком малоросійського паралічу (і малоросійського розкладу) давали в області чуття — отаманщину (і махнівщину), а в області розуму — мертвий, отже завжди спізнений формалізм, ялову "принципіальність" (а не творчу засадничість) і ті чи інші "дискусії" в скалі від "високого рівня" аж до Гоголевої повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Ничипорови-чем...
Саме усвідомлення собі комплексу малоросійства — було б вже значним кроком вперед, так само, як поставлення діагнозу є початком лікування.
В своїй величезній мистецькій та інтелектуальній творчості саме Микола Гоголь, тепер канонізований "русскій пі-сатєль" і як би прапор політичного малоросійства, дав не-перевершений досі матеріал для студій над розкладом національної психіки і переходом її в стан малоросійського гниття. Життєвий шлях Гоголя і його психіка — українця перелому епох — зробили те, що він, в зударенні з Петербургом, спалахнув був майже революційним націоналізмом (листи до М. Максимовича) і в р. 1836 фактично емігрував, — наслідком надломлення характеру та данайської "помочі" і недвозначної "опіки" уряду — почав "пропагандово" плутати Русь і Росію. А в т. І "Мертвих душ" несподівано посадив нашу, історичну Русь на московську "тройку" з москалем-"ямщіком".
Так Гоголь фатально (і, певно, несподівано для самого себе) стався фундатором міфу Руси-Россії, а — політично — дав під малоросійство своєрідну, хоч і дуже двозначну "ідеологію". Та тут не місце на розвинення цієї, важливої для проблеми малоросійства, але бічної теми.
Гоголь, син своєї доби і свого душевно вже напівмертвого суспільства, подав його жахливу (в "Мертвих душах") панораму — сміючись, хоч "сміючись крізь сльози". У нього ще півспівчутлива, півпрезирлива поблажливість до пізніх нащадків героїчної Хмельниччини, хоч, одночасно, він, ціле життя працюючи над "Тарасом Бульбою", старається поставити перед мертвими душами сучасників постаті й чини козацької Іліади, в якій брав участь його предок — Остап Гоголь, полковник брацлавський, славний хмельничанин і один з найнезламніших мужів доби Руїни.
Але вже тільки трохи молодший сучасник Гоголя, автор вимовного посланія "М. Гоголю" ("ти смієшся, а я плачу") — Шевченко тієї поблажливості не має. Обурення, погорда, презирство, пекучий сарказм: "славних прадідів великих правнуки погані", "раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі", "не заріже батько сина... викохає та й продасть в різницю — москалеві" — це вже портрети закінчених малоросів XIX ст.
Шевченко перший вжив це слово, за його часів ще зовсім необразливе (ще у 70-80 pp. його писали з великої букви: "Малоросіяне"), саме як слово ганьби й погорди. "А на Україну не поїду, цур їй, там сама Малоросія", — писав він в однім листі. Так Шевченко поставив діагноз і сформулював національне каліцтво, якому пізніш Іван Франко дав максимально згущений і, фактично, властивий вираз в "На ріках вавилонських":
І хоч душу манить часом волі приваб,
Але кров моя — раб! Але мозок мій — раб.
Ця формула — належить підкреслити: всеукраїнська і "соборна" — дана була Франком на самім початку нашого століття. Але це не перешкодило віками культивованому рутено-малоросійству відіграти свою фатальну ролю у вирішальному трьохріччі 1917, 1918 і 1919 років, а головне, у болюче-змарнованих місяцях весни року 1917.
* * *
Оскільки Франко ніколи не був, сказати б, загальнодоступним і легким до вульгаризації, оскільки Шевченко в короткім часі "потрапивши під стріхи" (побожне бажання Міцкевича), був завжди предметом особливих заходів і турбот Росії, не менш від Мазепи. Від "лівих", як критик В. Бєлінський, і аж до генералів тайної поліції — і "громадськість", і уряд робили все, щоб його спочатку висміяти, а коли це не вдалось, то зденарутувати і — при помочі цензури — зредукувати до "крестьянского поета", співця "селянської недолі" і т. п. В цих заходах свою помічну і не малу роль відограло рідне малоросійство також. Малоросійство-бо було в тій акції — малоросизації Шевченка — заінтересоване безпосередньо.
. Як вже згадувалося, комплекс малоросійства є складний і заплутаний. Він — в своїй змінливості — має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою ("поддєлуєця под мужицький разговор", як каже один з персонажів Винниченка), ховається за лжепатріотичною віршографією й етнографічною патріоткою взагалі. Довгі десятиліття малоросійство, при допомозі чужої поліції, "пристосовувало" Шевченка. І не без успіху. Лідер воюючого київського малоросійства, славнозвісний Васілій Віталієвіч Шульґін — не без гордості стверджував ще перед р. 1917, що існує, мовляв, два Шевченки: "наш", як він казав — "богданівський", і "їх" — мазепинський. Термінологія, як бачимо, досить довільна, але тим більш характеристична.
Так. За царів малороси препарували ("закобзарювали") Шевченка досить наполегливо, але й досить "кустарно", в порівнянні з тією індустріалізованою препарацію, що її доконано протягом сорока літ в УССР. Знечулювалося у читача саму шевченківську емоцію, самий інстинкт шевченківства для того, щоб — у відповідний момент — вирізати Шевченка з національної психіки майже хірургічним способом. А якщо й ні, то, принаймні, зробити з Шевченка провансальського Ф. Містраля або шкотського Р. Бернса (4). Наскільки не можна легковажити цієї акції малоросизації Шевченка, свідчить один епізод з порівняно недавнього минулого.
Покійний Максим Славинський, приятель Лесі Українки, довголітній співредактор західницького петербурзького місячника "Вестник Европи" і наш дипломат в часах державності, десь в середині 20-х рр. щиро признався був у розмові, що страшне пророцтво Шевченка
"Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні її,
окраденую, збудять," — було для нього довший час незрозуміле. Що то значить "присплять"? І чому "збудять в огні"? І чому "окраденую"? Як це можна "окрасти" цілу країну, цілий народ? Славинський згадував, як він (та й не він один) ту "неясну" шевченківську строфу клав на карб "слабої обробленості вірша", "малої освіти", мовляв, "самоука" і тому подібних інтелігентських забобонів здрагоманізованого й звинниченкізованого покоління. І аж, як казав він, ось тепер, по всім, що було протягом 1917-20 рр., він зрозумів, яке прозріння і яка осторога містилася в тій "неясній" і "необробленій" строфі.
Цей епізод згадався, щоб додати ще одне визначення малоросійства: воно є еквівалентом нашої окраденості. В сорок першу річницю проголошення державності.
Примітки:
1) Це історично-спізнене слово тепер все частіше пускають в обіг керівники т. зв. російської еміграції, як би попереджаючи, поки що масковані совєтською термінологією, інтенції керівників совєтської імперії. Історично — це слово мало свій сенс в заранні імперії, в часах Петра І й Катерини II, і в тім сенсі — імперсько-державнім, а не національнім — вживалося протягом XVIII ст. Допіру в столітті XIX урядові чинники безуспішно намагаються надати йому сенс етнічно-національний, згодом остаточно перейшовши до явного фальсифікату: "русскій". (Тут і далі примітки Є. Маланюка).
2) Замордування першого президента відновленої Польщі — Габрієля Нарутовича (інженера-гідравліка і славного швейцарського професора) — допіру тепер частина польського суспільства починає собі належно усвідомлювати. Убійник — Еліґіуш Нєвядомський, людина релігійна, маляр, абсольвент, щоправда, Петербурзької Академії мистецтв, — доконав цього з мотивів патріотичних, як партійний ендек (націонал-демократ).