Стефанія була у прихожій і тілько пурхнула, як пташка, до сусідньої кімнати — не була відповідно одягнена, хоч мала на собі все, що треба.
При підвечірку — яка чудова була кава роботи пані Павловської! — Роман першим ділом завів розмову про свого недолю. Він був блідий, і Павловська разом із Стефанією (бабка від'їхала) питалася його, чому се. Він не розповів пригод того дня, лише нарікав загально на зависимість мужчин від женщин.
— У школах,— казав він,— ми учимося кільканаііцять літ і то всякої всячини: логарифмів, аналітики, тригонометрії, грецьких і латинських нісенітниць,— а марного котлета зробити або каву не навчать. Кілько часу пропадає мужчинам марно на кав'ярні, на реставрації! За сей час вони могли би зварити собі самі чи снідання, чи обід,— тим часом ся штука — то лише привілей жінок, а ми засуджені на ласку і неласку реставраційних кухарок, що нам подають отрую за дорогі гроші.
Панна Стефанія усміхалася, але Роман говорив далі з очевидним пересвідченням: 1
— Ми повинні вміти так само всі жіночі роботи, як жінки! Се просто нечувана несправедливість, що нас того не вчать. Адже наш мозок зовсім не гірший, як у жінок, і ми так само могли би навчитися варити, шити, вишивати, пироги ліпити і т. п. Тим часом тисячі літ жінки таїли сі штуки перед нами, щоб ми тілько не могли без них обійтися. За що нам така зависимість, така неволя тепер, коли всяка, твар говорить про волю і бажає її? "Мужчини, кажуть жінки, вольні". Спасибі за таку волю! Із жінок жодна не потребує заживати реставраційних отруй, лоїв, сосів і як там ті всі присмаки звуться. Кожда дочка вчиться змалку сих найпо-трібніших до життя відомостей, а нам кажуть учитися "витягати коріння" з чисел, що ми потім з коренем забуваємо.
— То се ви що задумуєте? — спиталася панна Стефанія.— Еманципацію мужчин?
— А хоч би! Як еманципація, то еманципуймося всі! Нехай кождий зазнає волі, і нехай йому на тій волі буде добре!
— Ет! — сказала на те пані Павловська.— Замість таке говорити, ви радше оженіться, се буде найліпше!
Але Роман боронив справи:
— Я не кажу про тих, що можуть оженитися, але що мають робити ті нещасні, що з різних причин не можуть оженитися? Адже й вони мають право на життя, на любов і на всякі приємності!
— Не журіться ви другими, тілько самі оженіться — і вже!
Роман тілько ждав на такий зворот у розмові і жалісним голосом відповів:
— А котра ж мене схоче? Сего дня жінки шукають не мужчин, тілько становища. Говорять про любов, потребу взаїмної любові, а люблять по правді тілько себе і тілько про себе й думають. Виходячи заміж, кожда питається: "А що буде, як муж помре?" Жодна не хоче вмерти скоріше від мужа. Се таке немилосердне, жорстоке питання, що якби моя суджена виповіла таку гадку, а я про се дізнався, то ще від престола я завернувся би до кавалерського життя.
— Ви очевидний ворог жінок! — замітила панна Стефанія.
— Противно, я так їх люблю і вважаю потрібними на світі, що рад би не бачити на них ніякої скази.
Роман був дуже вдоволений із себе за свою промову, і він трохи не сказав уголос: "А тепер ти, панно Стефаніє, бери на розум!" Стефанія справді передумувала його гадки, і се було видко з її слів, які сказала Романові на відході:
— Коли ми так поагітуємо енергічно за еманципацією женщин і мужчин, то прийде час, що всі мужчини перенесуться, напр[иклад], до Америки, а всі жінки — до Європи і Азії, будуть собі жити окремо, відділені океанами. Але чи ви прийдете на бал?
— Прийду.
Вона на прощання стиснула. його руку, як стискають мужчини-товариші, кріпко і щиро.
Нагадуючи собі сю розмову, Роман так задумався, що з половину голки запхав собі у палець, скрикнув і аж підскочив з болю. Кров виступила з пальця. "Ну, от проклята робота! — думав він собі.— Треба наперсток собі купити. Тілько на який палець його накладається? Коли я вколовся у палюх, то, очевидно, на него наперсток потрібний. Мушу при нагоді спитати про се яку жінку..." А поки що Роман зав'язав вузлик — четвертий ґудзик був пришитий! Він зітхнув вдоволено і випив чай, що зовсім уже застиг у склянці. Помалу, але з явною полегшею на серці і з роз'ясненим поглядом він шив дальше.
* *
*
Приходив бал. Роман ждав його нетерпеливо. Нову одежу вже мав у шафі, але ще не мав шапокляка, рукавичок, білої краватки, шовкової хустинки, перфуми, лакер-ків, калошів і — грошей. Все те він мав колись і зужив, і вже від двох літ думав, що, крім грошей, нічого з того не буде потребувати. Аж ось вийшло: треба знову! Видатки страшенні, і то на один вечір! Найменше з рік треба буде те все сплачувати ратами. Та ще коли б хоч виплатилося! А правда: ще й букет для панни Стефанії! Який-будь не можна дати: треба заімпонувати... В якій-то вона буде сукні?
На грошові клопоти поміг Романові знакомий жидок, а в справі букета — хто би сподівався?! — стала Романові у великій пригоді маленька Зоня. Вона розповіла йому, яку сукню буде мати Стефанія, ще й пробку матерії дала. Роман сховав сю пробку і дав зробити гарний букет з відповідним манжетом і лентами. Стефанія здивується, звідки він знав, яка в неї сукня. Роман був дуже рад із себе, але був і нетерпеливий, як панна перед балом. Цілий тиждень перед забавою він спав з перев'язаними вусами, щоби виглядали краще. Решта лиця здавалася йому менше важною і інтересною для жіночого роду; впрочім, не мав чого й лякатися; його лице від реставраційного харчу було дуже інтересне: бліде, як у панночок, що їдять зернята кави, оловці, уголь, цитрину або й глину із груби. А чуприна була у нього здоровенна, густа, як щітка, і зачесана з фантазією вгору, так що високе розумне чоло ціле було відкрите.
Але на день перед балом склалася пригода, яка на хвилину сколотила його тихе щастя. Прийшов він до пані Павлов-ської, бо просила його, щоб зайнявся деякими орудками; аж тут він тілько привітався, а Павловська з Стефанією просто напали його з гратуляціями.
— Гратулюємо! Ви заручені, а нам нічого не кажете!
— Хто вам казав? І з ким я заручений?
— Вже ми знаємо. Сегодня лист дістали ми з сеї околиці, де ваша панна. Кажуть, що дуже багата.
— Я нічого не знаю.
— Не вдавайте! А Ганчаківна що?
— Ганчаківна!
Романові аж дух заперло. А тут Стефанія з докором до нього:
— Ви здавалися мені такими щирими, тим часом виходить...
І в тім докорі Стефанії було стілько смутку і жалю!
— Але ж, мої ласкаві пані! Присягаюся, що я неза-ручений!
Дами не зважали на його присягу. Вони в таких справах не вірять присягам.
— Чи хоч гарна вона? Молода? Розумна? — питалися обі цікаво.
— Покажіть нам її фотографію, що носите, певно, на серці! Чи буде завтра на балу?
Роман був просто оголомшений сими питаннями: одну тілько мав потіху, що у словах Стефанії чув виразно заздрість; було видко, що займав її. Він боронився, як лев; але йому не вірили. Тоді він став просити бога, щоби прислав Ганчаківну на бал,— нехай би її Стефанія побачила і його не підозрівала... Його молитва була така щира, що бог його справді послухав.
На балу була Ганчаківна: приїхала! Побачивши її, Стефанія усміхнулася, але в ту саму хвилину і споважніла. "Хто знає?" — сказала до Романа, і Роман не знав, як сі слова розуміти. Коли ж, до того, побачив на салі і радника, його серце переповнилося дивними почуваннями. Для відваги він випив чвертку вина в буфеті, і йому стало троха легше на серці. Перетанцювавши вальса із Стефанією, він походжав з нею по салі (Ганчаківна трохи не з'їла їх обоє очима, а Стефанії се, очевидно, дуже сподобалося) і бавив її веселою розмовою. Йому було так приємно!
— Ви читали "Дівочі сльози"? — питалася панна Стефанія.,
— Читав.
— Правда, чудова річ?.. Що, ні? Ну, розуміється! Ви всі, мужчини, однакові. Коли ми упоминаємося о рівноправність з вами, то вам се не подобається. Ви все хочете бути панами з повним правом на життя своє і наше, на працю, на любов, а нам ніяких прав не признаєте.
— Бо ви всіх наших обов'язків не хочете на себе прийняти. Прав хотіли би, а обов'язків ні. Наприклад, у війську не служите,— відповів Роман так тілько, для суперечки.
— Я служила би, якби мене взяли.
— Розуміється, при гусарах і відразу офіциром. Уніформ багатий, нічого казати!
— Ет, ви всі думаєте, що ми тілько за уніформами пропадаємо.
— Ну, то візьмем, коминарем згодились би бути? Подумайте собі, що ви бідні і приневолені бути коминарем, чорнити немилосердно своє біле личко сажею, але зате вилазити комином на дах, на те найвище становище, яке тілько мужчини займали досі. Не схотіли б? От бачите!
— Все ж таки ви маєте волю, а ми невільниці!
— Звісно, звісно: ми маємо волю любити панну і дістати гарбуза. Ми вибираємо, а ви, бідні, тілько ждете... Право на гарбузи ми вам любісінько відступимо. Поміняймося раз ролями. Вибирайте, наприклад, мене; я буду сидіти в городі на лавці, а ви прийдете несмілі, зажурені і почнете говорити про бодяки, місяць, солові їв, жаби і т. п. поетичні речі, потім скажете: "Люблю вас!" — а я, почервонівшись, відповім: "Спитайте тата!" або "Моє серце належить уже до Ганчаківни!" Коли ми, мужчини, діждемося такої волі ?
— Глузуйте собі здорові! Ви всі тілько глузуєте собі з нас і не хочете зрозуміти. Того не бачите, які ми безпомічні, які беззахисні.
— Знаю, знаю: се стоїть у "Дівочих сльозах". Ну ви, мабуть, маєте з чого жити?
— Я не про себе, а про інших.
— Але ви...
Роман не договорив, се вже було би занадто сміло.
Букетом, який він подав Стефанії при котильйоні, він зовсім здобув собі її серце. Вона чудувалася його бистро-умності і різним іншим гарним прикметам. Потім, коли дами вибирали мужчин до танцю, Стефанія вибрала його, сказавши притім важні слова: "Се наше одиноке виборче право, і то ще на команду мужчин".
А Роман сказав на те не менше важні слова: "Я вам признаю і всяке інше право вибору..."
Обвішаний ордерами і оголомшений чарами балу і прихильністю Стефанії, він зовсім не зважав на те, що і радник Скрутинський танцював з його милою — годі ж було Романові все тілько з нею танцювати. Зате зайняв його один план, яким він думав раз назавсіди прикувати панну до себе. Звісна річ: жінки страшенно люблять відважних мужчин. Вони дивуються їх відвазі і за неї нагороджують найкраще. Роман знав уже, яке геройське діло має вчинити, але справді і він застановлявся добру хвилину, чи відважитися на таке діло, чи ні.
— Все одно! — сказав він собі вкінці, сміло перейшов салю і попросив до танцю — Ганчаківну...
Вражіння було незвичайне: Ганчаківна була би танцювала дві години, якби Роман був витримав, і що більше: вона сказала в розмові цілих сімнадцять слів; він упрів, як би не знати при якій праці; а Стефанія своїм очам не вірила, так здивувалася.