Сором!
Але соромитися було нікому. Бо двійку заробив Юрко Бублик, а він досі хворів.
А Іван до того розпалився, що сказав:
— Ех, мені б ваші завдання!
Ну, звичайно. Він навчається аж у дев’ятому класі, і якби йому давали наші завдання, він би за тиждень став круглим відмінником. Але йому ніхто з учителів наших завдань не дає, і тому Іван ніяк не може стати відмінником. Про це знає весь наш клас.
Точнісінько так і з нашою ланкою. Якби нам давали завдання за третій клас, у нас не було б навіть четвірок. І Іван не мав би з нами ніякого клопоту.
А закінчив Іван свою промову так:
— Словом, — сказав він, — я хотів би знати, про що думає ланковий Усенко?
Тільки-но він це сказав, Як з’ясувалося, що голова ради загону Віка Підопригора теж хоче знати, про що думає Сашко. І всім іншим одразу закортіло дізнатися, про що він думає.
І тоді Сашко докладно розповів усьому загонові про наш відчайдушний задум ніколи не залишатися на другий рік і після закінчення школи усім разом полетіти на Марс.
— А ще ми вирішили, — урочисто сказав Сашко, — просити раду дружини, щоб нашій піонерській ланці надали ім’я першого космонавта Юрія Гагаріна. Ось. У нас навіть протокол є!
І Сашко всім показав протокол.
Якби після виступу Сашка збори закінчилися, все було б гаразд. А так збори не закінчилися, бо часу після другої зміни доволі.
Після виступу Сашка зчинився такий галас, що спочатку нічого неможливо було розібрати. Але за хвилину ми прекрасно зрозуміли, що дівчачі команди теж хочуть летіти на Марс і мати ім’я Юрія Гагаріна. Про нас уже й мови не було, бо виявилося, що наша ланка не гідна цього високого звання.
Це було просто обурливо! Але нас було мало, Юрко Бублик досі хворів, і ми не спромоглися як слід висловити своє обурення. Та й самі подумайте, хіба вчотирьох цілий клас перекричиш?
Але тут, на щастя, втрутився Іван.
— Тихо! — несподіваним басом гукнув він. — Припиніть неорганізовану дискусію! Хто хоче організовано виступити, хай підніме руку!
Поки ми радилися, кому з нас взяти слово, першою організовано підняла руку Зіна Галаган. А вона редактор класної стінної газети "Колючка" і говорить так швидко, ніби з автомата строчить. Крім того, у неї надзвичайно розвинена пам’ять, бо Зіна спеціально запам’ятовує все, щоб їй було про що писати у газеті. І що ж? Вона нагадала зборам все, що їй вдалося запам’ятати!
Вона нагадала, як влітку наша ланка втекла з піонерського табору в ліс, щоб жити вільними дикунами, і як всі хвилювалися і шукали нас із собакою Жучкою. А коли нас знайшли, ми ще чинили збройний опір, бо повилазили на дерева і стріляли у Жучку з саморобних луків.
І ще вона нагадала, як сплохував Лесик Баглій, коли привселюдно переконував Павла Петровича, що Земля кругла, як глобус, хоч всім споконвіку відомо, що Земля не зовсім кругла, а сплющена з обох полярних полюсів. І він ще збирається стати космонавтом!
А потім вона розповідала ще про мене.
Вона нагадала, як на уроці зоології я не посоромився заявити, ніби кит — це найбільша в світі риба. Тоді ж, пам’ятаю, вона намалювала мене у "Колючці". Вона намалювала мене на березі вузенької річки з вудкою у руках, Ніби я сиджу, ловлю на хробака кита і шепочу: "Ловися, кит, великий і маленький".
— Навіщо ж такій недисциплінованій і неосвіченій ланці надавати ім’я Гагаріна? — запитала Зіна. — Ім’я Гагаріна слід надати найкращій ланці!
Після неї негайно підняв руку Лесик.
Він сказав:
— У кого не буває помилок? У того, хто нічого не робить. Недарма ж кажуть, що люди на помилках вчаться. Отже, чим більше людина робить помилок, тим кращі її успіхи у навчанні. Але ж успіхи одразу не приходять, треба трохи зачекати. А з глобусом просто була смішна історія! Звичайне непорозуміння! Колись на уроці нам говорили, що глобус — це макет Землі. Так? Так! Отже, яку форму має Земля, таку ж форму мусить мати глобус. А звідки ж я міг знати, що неправильною формою глобуса довірливих учнів дурять? Але тепер я це добре знаю, і мене ніхто не введе в оману. І Толя Сливка тепер добре знає, що кит належить до класу ссавців, а не до класу риб і що харчується він дрібним планктоном, а не хробаками. От якби ми цього й досі не знали, тоді б і розмови не було. А так що ж виходить? Ми старанно вчимося на помилках і долаємо всі труднощі, а виходить, що це погано?
Але Іван поклав край усім суперечкам.
— Ех, мені б ваші клопоти! — сказав він. — Ну, чого тут голови даремно сушити? І так ясно, що ім’я Гагаріна слід надати найкращій ланці.
— Ага! — вигукнула Зіна і показала нам свого довгого язика.
Та вона рано зраділа, бо Іван ще не закінчив.
— Хто знає, — глибокодумно вів він далі, — якби хлопці раніше вирішили подолати усі труднощі, вони б, можливо, їх уже давно подолали. Навіщо ж отак зразу губити цінну ініціативу?
— Ага! — вигукнув Боб Скорик і показав Зіні довгого носа.
Але Зіна удала, ніби нічого не чує і нічого не бачить.
— Що ж нам робити? — запитав Іван, але ми йому нічого не відповіли, і він мусив сам відповідати: — Щось треба робити! Я таке пропоную — хай за почесне ім’я ланки імені Юрія Гагаріна змагаються усі ланки. Перед нами найвідповідальніша чверть, а саме — третя. Яка ланка закінчить її з найкращими показниками у навчанні та поведінці, ота ланка й буде гагарінською.
Так і записали в протокол.
Якби не Іван, все могло закінчитися набагато гірше. Хіба ж дівчачі команди перекричиш, та ще й у послабленому складі?
Розділ 5
ЗМОВНИКИ
Якщо добре помізкувати, то в усьому, що сталося на зборах, винна Зіна Галаган. Тут усе ясно, як у задачці для першокласників. Ну, хто її тягнув за язика? В усякому випадку, ми її за язика не тягли. А кому вона нашкодила? Нам!
— Таке навіть найліпшому другові не можна подарувати, — похмуро сказав Лесик, коли наступного дня прийшов до мене, щоб удвох долати тимчасові труднощі.
Я сумно зітхнув:
— Авжеж. Тепер навіть невідомо, яка ланка полетить на Марс.
— Треба помститися, — процідив крізь зуби Лесик. — Це справа нашої честі. Щоб іншим не кортіло…
Лесик висловив блискучу ідею! Що не кажіть, а мститися ми вміємо!
Передусім ми домовилися, яка буде наша помста. І вирішили: вона буде швидка, сувора і нещадна.
Лесик по-змовницьки шепотів мені:
— Одягнемо новорічні маски і добряче посмикаємо Зіну за коси.
Але мені цей план не сподобався.
— Ну, це не така вже й велика кара, — сказав я. — Може, ми викрадемо її щоденник і наставимо одиниць та двійок?
Але мій план не сподобався Лесикові.
— Ні, це не годиться, — сказав він, — бо у щоденнику залишаться відбитки наших пальців і нас одразу ж запідозрять.
І ми почали напружено міркувати, у який саме спосіб нам помститися. Щоб помста була швидка, сувора і нещадна. Та чомусь нічого путнього на розум не спадало.
От у давнину помститися було навдивовижу легко!
Зіну можна було б залізною рукою кинути у глибокий кам’яний мішок, де по темних кутках ворушаться бридкі павуки, а по вогкій підлозі стрибають потворні жаби. Іноді на мотузці ми б спускали до Зіни живих мишей. Ну й вереску було б! Дівчата страшенно бояться мишей.
Ми б тримали Зіну у кам’яному мішку цілу чверть. Без підручників і зошитів! Вона б уже не встигла надолужити прогаяне і неодмінно залишилася б на другий рік. А другорічників редакторами газет не обирають!
Або у давнину можна було б зробити ще краще — викликати Зіну на збори і грізно наказати їй:
— Іди туди, не знаємо куди. Принеси нам те, не знаємо що.
Поки вона повернулася б, ми б усі встигли спокійно закінчити школу.
Але за наших часів навіть мріяти про таку помсту страшно: якби про це дізналися вчителі, вони негайно скликали б батьківські збори і всі говорили б, що ми бешкетники і хулігани. А нам така характеристика ні до чого.
Думали ми, думали, і раптом Лесик таки надумав.
— Ура! — вигукнув він, — Я знаю, що робити! Передусім нам треба дати непорушну клятву. Чому ми зараз не можемо нічого придумати? Тому, що не дали клятви.
Я з повагою подивився на Лесика. І як це мені не спала на думку така проста річ?
Та дивувався я даремно. Все було закономірно, бо Лесик у таких таємних справах мав величезний досвід.
Ще до того, як його посадили за мою парту і він вирішив податися у космонавти, він сам себе прийняв у пірати, хоч про це ніхто нічого не знав.
Лесиків батько топограф. Іноді, як у нього багато термінової роботи, він приносить топографічні карти додому. А коли вирішили перекинути ще один міст через Дніпро, у нього роботи стало ще більше. Він майже щодня брав додому карти дніпрових островів та мілин.
І якось одна така карта потрапила на очі піратові Лесику.
Він умить збагнув, що це карта острова скарбів. Але чомусь її не довели до пуття: на ній було надто мало секретних позначок. Тільки в центрі острова намальовано хрестик, а поряд з ним якісь таємничі формули і цифри. Навіть безвусий юнга, що вперше ступив на палубу, второпав би, що це — секретний шифр. А такому піратові, як Лесик, зрозуміти це було ще легше.
Спочатку, щоб правильно зорієнтуватися, він намалював у верхньому лівому кутку так звану "троянду вітрів". Тоді поклав упоперек острова кістяк. Одна кістлява рука, наче в останньому зусиллі витягнута вперед, недвозначно впиралася вказівним пальцем у хрестик, оздоблений таємничим шифром. А між розкиданими ногами кістяка Лесик намалював величезну піраміду чавунних ядер і написав кривими літерами грізне слово "форт". Поблизу острова дрейфував із згорнутими вітрилами великий фрегат. його чорні просмолені борти наїжачилися гарматами, а на кормі затріпотів на вітрі чорний прапор з білим черепом і перехрещеними кістками.
Тепер це була справжня карта острова скарбів!
І цієї миті ввійшов батько.
З першого погляду він оцінив, яку величезну роботу здійснив Лесик. І одразу ж потягся до ременя…
Як бачите, Лесик мав неабиякий досвід, і тому на нього можна було спокійно покластися.
Якщо Лесик сказав, що треба дати клятву, значить, так потрібно.
І от ми міцно стиснули один одному руки і почали похмуро заприсягатися.
— Клянуся, що помщуся! — сказав Лесик.
— Клянуся, що помщуся! — луною відгукнувся я.
— Не буду миться, не буду голиться, аж поки ця клятва не здійсниться! — прохрипів він.
— Не буду миться, не буду голиться, аж поки ця клятва не здійсниться! — прохрипів я.
Це була страшна клятва.
Правда, голитися нам не потрібно було.