Лісове Озеро

Мов із сита сіється й сі­ється. Та хіба тільки це? Попросять ту паличку на годинку до їхньої Безлюдівської лікарні! І всі хворі вмить одужа­ють... До школи паличку принесуть — і ось уже в усіх учнів самі "добре" та "дуже добре"...

Все скрізь зроблять, і тільки тоді попросить Варя собі ту паличку — на одну тільки хвилинку, змахне вона нею — і в їхній кімнаті, у кутку біля таткового ліжка, так і заблищать так і засяють нові, найкрасивіші, найкращі у світі чоботи...

Стривай... А може, з цього — саме з чобіт — все і поча­ти? Це ж тільки одна мить. І нікому на світі погано від того не буде, що вона, Варя, перш ніж подумати про усіх, подумала про свого татка.

Ні, не годиться! Татко розсердиться. Як він казав тоді, в поїзді, вночі, коли в Баку їхали?

"...треба кожному дбати насамперед не для себе, а для всіх..."

"...не для себе, а для всіх..."

Що ж, так вона й зробить. Батько правий. Бо що ж тоді буде, якщо кожен у нашій країні почне дбати спершу для себе...

За турботами цими, за тривогами минув день і їсти не хотілося. Цілий день тільки про одне думка. А ввечері і зов­сім уже було не до їжі...

Жене Варя своїх одномасниць, а вони знов наче і справ­ді без слів розуміють, чого їй треба: не біжать, не рвуться на всі боки, а хутенько, одна біля одної, дріботять-дріботять. І не відстають, і наперед не забігають.

А он уже видно те місце, де лежить — звичайно ж, ле­жить! — ота десятка, що брати її ні в якому разі не слід. Ось ще ближче, ще... Зараз треба заплющити очі, підійти... Ще крок... ще...

Тут. Варя спиняється, розплющує очі...

Ніде нічого нема!

Сама пилюка та сліди.

Сліди? Ну звичайно ж, хтось побував тут раніше од неї і забрав той червонець. Подумалося таке і аж легше стало. Так воно і є, — заспокоїла себе, — так і є...

Скоріше, скоріш — аж он та тополя. І чорну брилу уже видно. А он...

Дивно, ніколи ще з нею такого не бувало: стислося, за­калатало серце — просто посеред дороги, точно на тому міс­ці, про яке казала ворожка, виразно, чітко жовтіло щось довгасте і кругле...

Стрімголов — кози аж шерсть на хребтах настовбурчи­ли — кинулася, підбігла і...

І застигла.

Просто посеред дороги у куряві лежала її жовта порожня торбинка...

Брела додому, плакала і навіть сліз не витирала. Уперше в житті її отак тяжко образили. Ні, нізащо і ніколи вона тепер не повірить, що на світі бувають чарівники. Ні чарів­ників, ні чудес — нічого цього нема. Є тільки двічі по два, чотири по чотири...

— Чого ти така?! О боже... — мати аж сахнулася. — Хто тебе скривдив?

Варя мовчки прив'язала кіз, мовчки подоїла. Мати, ні­чого не розуміючи, стояла поруч. Мовчки і до хати удвох зайшли. І вже там, припавши до маминого плеча, хлипаючи, заливаючись слізьми, Варя почала оповідати про свою крив­ду. Спершу говорила швидко, потім усе повільніше і повіль­ніше, а потім і зовсім замовкла.

Заплющила очі, стоїть, глибоко вдихає повітря. А воно аж хмільне від пахощів.

Були вони, оті запахи, просто-таки дивовижні: всі разом вони існували, наче хором співали, і водночас кожен окре­мо. Кожен ніби розповідав щось своє, своїм неповторним го­лоском.

Ось запах макітри. Це в ній сильні і спритні мамині руки товкли макогоном гарячу паруючу квасолю. Ось запах білої квасолі... А ось — цибулька. Мама смажить її особливо...

Варі так ясно уявилося: ось па гарячу сковороду сиплеть­ся дрібно посічена цибуля, одразу ж по кімнаті так і пливуть духмяні пахощі. Ось мамині руки знову над сковорід­кою: на вже прив'ялену цибульку ллється сонячно-золотава олія. Як вона прекрасно, неповторно пахне, свіжа, із гарно підсмаженого насіння. Ось знову мамина долоня над ско­вородою — у кипляче масло порошить борошно. І ось новий, ні з чим незрівнянний запах...

Руки місять начинку, ліплять тісто, саджають у піч важ­ку жаровню. Руки чаплійкою підгрібають жар, затуляють заслінку. Руки застеляють підситок білим вишиваним руш­нишком і кладуть, кладуть на нього рум'яною духмяною гір­кою щойно спечені пиріжки...

Варя дивиться на оті пиріжки, на руки — шкарубкуваті, мозолясті, продублені морозом і спекою, смагляві, аж чорні, на білому фартуху. І такими жалюгідними, такими нікчем­ними здаються тепер дівчинці оті руки ворожки — ніжні, жодного мозолика, м'які, наче гумові. Ні, не можуть,— і це Варя запам'ятає на все життя, — не можуть і ніколи не змо­жуть сотворити диво руки, які не працюють. Дива творити — тільки роботящим рукам...

Варя схиляється над підситком і раптом аж засвічується вся від бурхливого нестримного щастя: ну й дурна ж! Та як же вона могла подумати, що в світі усе тільки таке, як у тій таблиці множення! Є у світі дива! Є!

Ось воно, велике і святе диво — мамині руки...

ПІСНЯ ДРУГА

1

День у Варі починається завжди однаково. Ні світ ні зо­ря, тільки півні прокукурікали — уже на ногах. Є в дівчини своя турбота: і треба впоратися, поки мама з татком не встали.

Ще у досвітньому присмерку, босоніж по холодній росі поспішала до сарая. Біля самих дверей під кущем щири­ці — купа битої цегли. Стане, озирнеться, зніме верхню ка­менюку, а під нею у закапелку завжди пакуночок: то кіль­ка грудочок каші, то скиба житняка. Все це "зекономлює" під час сніданку, обіду та вечері: борщ, знаменитий мамин борщ — з грибами, з квасолькою — завжди такий, що і без хліба та каші наїстися можна.

Візьме пакуночки — й далі. За жоржинами з-під старої цеберки витягне пляшечку з молоком. Власне, коли вже при­скіпуватися, то молоко те мало не на половину розбавлене водою, тією, що, здоївши увечері кіз, мила дійницю, та все це — якщо прискіпуватись. Ті, кого годувала, і за таке вдячні.

— Киць-киць-киць...

Чотири пухнасті клубочки кидаються під ноги. Слідом за кошенятами із дірки під стіною сарая вилазить сіра кіш­ка — худа, аж ребрами світить.

Наллє Варя, покришить хліба і стоїть, дивиться, як хлеб­тають малюки і як, коли вони вже наїдяться, жадібно, але завжди з гідністю їсть їхня мати... Поївши, вилизує чере­пок, аж блискав зелене денце, і вже по тому — дякує...

Робить це вона мовчки, самими очима, та погляд її такий завжди промовистий — щоразу крім подяки щось нове чи­тає у ньому Варя: то сум, то тривогу, то ніби запитання. Присяде, гладить по худій сірій спинці, і так сумно стає: чим, ну чим тут іще можна допомогти?..

Коли пухнаста сімейка ховається в норі, Варя скликає й інших своїх вихованців. З бадьорим виском збігаються вони хто звідки. Кудлатий — хвіст бубликом — Рябко вистрибує сьогодні із кропив'яних хащів, що темніють у протилежно­му кінці садиби. Довгаста криволапа Жучка вилазить з-під тину заспана, цілу ніч, мабуть, гасала десь на Квашівці. А двійко білих, уже зовсім немолодих і, мабуть, від того страшенно поважних дворняг із аристократичними іменами Боб і Джим — ті просто виходили із сарая. Імена оті дів­чинці не дуже подобаються, та що вдієш, саме так звали їх у колишніх хазяїнів.

На відміну від інших Вариних годованців, дворняги жили майже легально: мама говорила-говорила та й рукою мах­нула.

Варя дуже ретельно, мало не по крихтині, ділить свої їстівні припаси і завжди сумує — мало, дуже мало у неї харчів, нема чим по-справжньому нагодувати... От хай вона підросте, буде багато-багато працювати, багато грошей за­робить і тоді вже зможе по-справжньому нагодувати усіх-усіх кудлатих своїх чотириногих друзів. Так жаль їх... Усе б живе нагодувала, усе б живе прихистила, приголу­била...

Впорається із собаками, а вже світає, вже мама брязко­тить у літній кухні, вже можна і квіти поливати.

Сонце встає. Горобці прокинулися на березах. Чути, як за кілька дворів хтось бере воду з колодязя, чути, як бринь­кає об цямриння порожній цебер. Ліс шумить,— вітряно, аж сосни поскрипують.

А ось — батькові кроки. Хай тисячі йдуть і серед них татко — ходу його упізнає. Ось чути — посідали, снідають...

— Агафіє Яківно...

Варі — смішно: маму він завжди називає Гашою, а тут...

— Агафіє Яківно, а чи знаєте ви, що дочка ваша вже зовсім доросла...

Мати щось відповідає, дівчина слухає, слухає, та, так ні­чого і не розібравши, всміхається: яке це щастя бути до­рослою! А вона, Варя, таки й справді доросла — ще б пак: завтра — до школи...

Вчора вмовила-таки, вблагала, приймають її до першого класу, хоч до восьми їй іще цілий рік. Отже завтра — упер­ше...

Рипнула хвіртка — це уже татко на роботу пішов. Що­ранку в один і той же час рушає, хвилина в хвилину. Сусіди говорять: "По Федору Федоровичу годинник можна переві­ряти". Скоро уже й мама піде, їй теж пора.

Отак — щоранку. Звичайно ж, паче дрібнички, а все одно кожного ранку в цей час так гарно чомусь стає Варі на сер­ці, так щасливо. Чому? Ні висловити, ні навіть зрозуміти цього до кіпця вона ще не може. Але так їй хороше: все оце — і сонце, і оті квіти, що пахнуть на усе подвір'я, і цу­цики, і кішка з кошенятами, — всі вони їй рідні, всі з пів­слова її розуміють, а вона їх — і так, без слів...

"Який добрий, який ласкавий світ... — думає дівчинка. — Як гарно, що всі, всі на світі — друзі... Всі — друзі... Гар­но..."

Так щоранку, так і сьогодні. Проводила татка з мамою, вийшла за хвіртку, а за лісом знову, як і вчора, і позавчора, і всі її сім років — радісний, хвилями напливаючий заліз­ний гул. Поїзд...

Батьків поїзд. Чому батьків? А для Варі всі поїзди — батькові, і не тільки поїзди, все, що так чи інакше пов'язане із залізницею, все це — татко...

Зайшла у двір, причинила хвіртку. Як приємно іти босо­ніж: ранок, а земля уже тепла-тепла. У кімнаті ж — навпа­ки: підлога прохолодна, ну точно як той пісочок — тугий, ранковий, біля самих хвильок Брідка...

Брати вже поснідали, старший — Микола — читає якусь книжку, Мишко перебирає зошити. Братам завтра теж до школи, але вже не до першого класу, як Варі.

Варя дивиться на хлопців, на великі, прикрашені рушни­ками, портрети татка й мами, і знову тепла хвиля щастя підступає до серця: який добрий світ... Всі, всі люди на сві­ті, всі, кого вона тільки не зустрічала, — такі ж добрі й ла­гідні, як мама й татусь, як братики...

Всі? А ворожка?

Так... Ворожка й справді не зовсім добра. А точніше — зовсім недобра.

Дівчинка задумується, але ненадовго: все ясно! Ворож­ка ота просто погано вихована.