Потім повернулись. Жили в Києві. А потім захотілось на провінцію. Олесеві так хотілось попрацювати з народом — пішов сюди в адвокати. От і оселились.
— Пробачте мене, — починаю я. — Може, се і незручно…
— Будь ласка.
— Але чому ви розійшлися з чоловіком?
— Е, голубчику, се занадто тяжке питання. Ну, та вже коли поспитали… Я й сама не знаю. Мені здається, просто оця нудота міста, оця косність розбила наше життя. Олесь зайнятий, а я все дома і дома… Товариства немає. Робити нема чого. От і нудишся, і нудишся… Ну, а потім сварки, чимдалі більші… і пішло. Олесь поїхав на спочинок на дачу, прожив з місяць та від нудьги і закохався. А я з помсти теж… От і порвалось! А зараз у нас хороші відносини — теплі, приятельські.
Я перевів розмову на інші теми. Уже пізно ми піднялись і побажали спокійної ночі. Мені хотілось сказати щось тепле, ніжне. Але я тільки міцно стиснув руку, і мені здалося, що вона також тепло і вдячно відповіла мені і темні очі її на один мент засвітились привітним вогником.
— На добраніч, пані!
— На добраніч, на добраніч!
II
Перший весняний ранок. Я почув його, як тільки прокинувся, по тих міцних свіжих весняних пахощах, які кудись через щілини пролазили в мою кімнату, налили вщерть її соком землі і сонця і наскрізь пронизали моє тіло. Хутко зіскакую з ліжка. Якась бадьора радість міцними хвилюючими голосами співає в грудях. Зникла хвороба, нудота — пустився б в легкий танок! На підлогу падають широкі рожеві смуги. Підходжу до вікна, одчиняю кватирку. Свіже пахуче повітря буйними потоками вливається в кімнату. Надворі усе залито ясним засліплюючим сяйвом, бадьоро цвірінькають горобці.
Небо глибоке, прозоро-блакитне, і тільки десь на обрії чуть помітна ріденька біла хмара. Розпустилась в неясні тенета і так і застигла в німім спокою.
Іван Іванович в короткім жупані возиться в саду, підрізує сухі гіллячки на деревах. Коли-не-коли він покрикує на Феню, яка трохи осторонь копає грядки. І та, кидаючи роботу, приходить йому на поміч.
За стіною тихо співає пані. Певне, прибирає кімнати. Якийсь легкий, радісний мотив ллється звідти. Голос чистий, тихий, з особливою ласкою вібрує на високих нотах.
— Моє шанованнє, пані! — кричу їй.
— А?
— Моє шанованнє, добрий день!
— Добрий день, добрий день, — весело обзивається пані.
— З першим днем ясним, прозорим вітаю вас!
— У! Як поетично! Ха-ха-ха.
— Як ся маєте?
— Дуже добре. Прибираю ось кімнати.
— То, може, вам помогти?
— Е, ні-ні. — І знову сміється.
Приходить лікар. Він сьогодні одягнений по-весняному, в сірому капелюсі, увесь свіжий, чистий і бадьорий.
— Ну, я вже й не питаю — чую, бачу, розумію! — жваво звертається він до мене.
— Знаєте, пане лікарю, мені навіть не віриться, що я був хворий. Стільки сонця, повітря! Прямо я не знаю… Готовий би все і всіх розцілувати…
— Ну буде, буде! Певне, тому і з панією крізь стінку розмовляєте? Чув, голубчику, чув! Ви, певне, і тут намірились поради лікаря держатись. Ну, проте, то ваше діло… — заспокоююче говорить він. — Температури не міряли?
— Е, к лихій годині! Думаю, пане лікарю, що до сорока.
— Ну, то я другим разом загляну. Тільки бережіться, серце, і не дуже зазирайте на пані, бо тоді і лікар не поможе.
Він міцно стискує мою руку. Я суну йому кредитку.
— Е, ні, ні. Сього не треба.
— Ну, пане лікарю, що ви?! Прошу! Ви пробачте… Але як же ж то так?
— Ні-ні, голубчику, не треба, не треба. Не все ж із офіціальними візитами. Сьогодні ви такий небесний, що, пробачте, мені ніяково було се зробити. Ні-ні! — Він рішуче одмовляється.
Одягаю весняне пальто і виходжу надвір. Безмірна сила сяйва б’є прямо в очі, і зразу ж нічого не бачу. Проміння ласкаві, гарячі ллються і ллються. Повітря тепле, напилось соком землі. Звідти піднімається густий солодкий пар, б’є в голову.
Коло самого будинку пані копає землю. На ній чорна кофта і біла хустка на голові. Земля м’яка, пухка, як папушник.
— Моє шанованнє.
— А, вилізли-таки. Ну, тепер ідіть і помагайте.
— Ваш голос, Ольго Петрівно, мене цілком розхвилював сьогодні. Ви з такою юною закоханістю співали вранці, що вся моя душа просилась в легкий танок!
— Ха-ха-ха! То се ви прийшли об’яснятись, — відповідає вона, кокетуючи. Ні, вона справді як дівчина, мила, весела.
— Нічого сказати! Місце і час вибрав до речі. І чого се ви сьогодні такий? То сидів і хникав, ніколи й не побачиш, а сьогодні вже й про кохання… Се весна на вас так вплинула? — задирливо питає пані.
— Не знаю, а чомусь безмірно хочеться співати, віддати комусь усю силу почуття!
— Та я бачу, з вас путній поет. Ви не пишете віршів?
— Ні, я серйозно кажу.
— Ви б краще взяли заступа і помогли мені. Он бачите, ще роботи сила.
— Ні, я дуже дякую! Мені більш утіхи просто посидіти, подивитись на вас і поговорити, просто поговорити.
Балачка йде жваво, весело. Коли-не-коли пані голосно сміється. Надходить Іван Іванович. Кличе обідати. Він увесь брудний, червоний і свіжий. Лице мокре від поту, руки загорілі. В руці держить пилку.
— На страсті збираєтесь? — питає пані.
— Певне, піду. А коли вони будуть?
— А ви й не знаєте?!
— Ну що ж тут такого?
— Господи, та сьогодні ж!
— Ну то, розуміється, піду. Сподіваюсь, ви не одмовите в вашім товаристві?
— Буду дуже рада. Я не знаю, як ви, а я всі сі часи страшно люблю ходить до церкви: на страсті, до плащаниці, паски святить. Я тоді все, все забуваю, — щиро говорить Ольга Петрівна.
Ввечері приходить Євген Григорович. Я чую тиху, трохи холодну, але спокійну балачку.
М’яка темінь повільно застилає кімнату. Я лежу на ліжкові. Запалювать світла чомусь не хочеться.
Чуються знадвору кроки, голоси. В соборі дзвонять, і урочисті, радісно-закликаючі звуки долітають в кімнату.
— Ну, збираєтесь? — нетерпляче звертається Євген Григорович до Ольги Петрівни.
— Я зараз. Треба Василеві Павловичу сказати. Василю Павловичу! Ви спите?
— Я слухаю.
— Ви збираєтесь? Ми чекаємо, — закликає мене пані.
— Через хвилю, Ольго Петрівно.
Чую тиху, але сердиту, протестуючу розмову Євгена Григоровича і, нарешті, голос Ольги Петрівни:
— Ну, знову починається. Як вам не сором! Хочете зіпсувати мій настрій, щоб я зовсім не пішла?
І знову чути благаючий і в ту ж пору протестуючий голос Євгена Григоровича.
— Ну, се дурниці. Як хочете, а так я не можу зробити! Щоб усюди осудили мене як неввічливу. Ні-ні… сього не буде!.. Василю Павловичу! Скоріше ж! — рішуче звертається Ольга Петрівна до мене.
Виходимо з дому. Тепла оксамитова ніч ніжним подихом віє в обличчя. По дорозі гуртки людей. Блимають вогні свічок. Чути стримані глухі розмови.
А дзвони ллються і ллються, нервово-радісні і жартівливі, як хлоп’ята. Мимоволі ідемо в такт їм. Євген Григорович сердиться, нервово курить цигарку і демонстративно не говорить зі мною.
Але пані навмисно намагається затерти неприємний настрій. У неї в сей вечір стільки легкого граційного гумору і так весело, голосно вона увесь час сміється. Я стараюсь нічого не помічати.
Собор увесь в огнях. На східцях і коло колон темні гуртки силуетів. Блимають вогні в червоних паперових ліхтарях. А в коридорі снують два протилежних потоки. Всередині душно. Звідти тягне воском і димом. Пані стає серйозною і набожно хреститься. Євген Григорович увесь час тримає її за руку і вороже оглядається. Якийсь гурток нас роз’єднує. Користуюсь цим і переходжу на другий бік.
Раптом стає чомусь сумно. Я не знаю, чому. Може, тому, що отут з’єднались люди і в теплім побожнім настрої спочивають від нудьги? І всі рідні, і всі спаяні одним почуттям, одним настроєм. Стає холодно-роздратовано. І, власне, немає нічого цікавого. Дрімають собі бабусі, нудним, навмисне печальним голосом, як лірник, читає протоієрей, старий високий піп. Євангелію, ловлять ворон хлопчаки з одкритими ротами і здивованими очима; стоїть мовчазно-сувора витримана інтелігенція перед самою божницею. Співи урочисті, стражданням пронизані. А цей сум самоти все більш і більш опановує мною.
Хвиля випирає мене наперед. Старенькі ханжі зі злісним поглядом одступаються і знову приймають той же штучно-молитовний вираз. Нарешті вільний куток, я з полегкістю передихаю і починаю оглядатись. Моєї пані не видно. Десь залишилась на середині.
Трохи поодаль перед самою божницею стоїть якась панна. Я бачу тільки трохи профіль. Щось знайоме. Вона кілька разів нагинається до маленької гімназистки, щось говорить і злегка сміється. Бриль і пальто у неї сині.
З-під бриля помітний заплетений в коси чорний бант. У гімназистки — "казенний пиріжок" з гербом. Один раз панна повернулась, і я побачив бліде обличчя її і м’які сірі очі з великими блискучими чоловічками. Я впізнаю її. Се та панна, котру я бачив в театрі на танках!
Радість, безмірна тепла радість зворушує, тремтячою хвилею підхоплює усього мене. Потроху пробираюсь ближче до панни і увесь час слідкую, не спускаючи очей з неї. Десь там скаржиться комусь на Пілата[?] старенький панотець, чомусь радіє цьому півча. Пливуть хвилі гарячого, пахучого воском повітря. Яке то до сього мені діло?
Гасять вогні. Сунеться юрба до дверей. Я тримаюсь коло пані.
Виходимо з собору. Довгі живі потоки ллються по вулицях. Горять вогні. То близько тремтять нервовим полум’ям, то миготять маленькими плямами вдалині. Тихі радісні розмови. Панни поскакали, як кізочки, переганяють гуртки і біжать-біжать. Як познайомиться? Як підійти? Коли б погас у них вогонь, я б підійшов би і з усією шляхетністю пропонував би запалити. А там… Балачка сама собою зав’язалась би. Але ні! У них ліхтар.
І чим далі, тим більш безнадійною стає справа. Очевидно, не доведеться познайомитись. Але якась упертість примушує мене слідкувати за ними.
І ось раптом якась хвиля вітру вискочила з-за рогу і дмухнула. Моя свічка тухне. Я, радіючи, підходжу до панни.
— Пробачте, будь ласка. Можна у вас запалити?
— Прошу.
— Знаєте, так несподівано задув вітер свічку… А було б шкода вертатись додому без вогню.
Руки тремтять у мене, свічка не попадає на полум’я. Панна покірно чекає. Вона трохи незадоволено і в ту ж пору цікаво дивиться на мене. Нарешті запалив.
— Дуже вам дякую.
— Будь ласка, — сухо відповіла і знову побігла. Але що б ще сказати, яку б цікаву думку кинути, щоб раптом завести балачку? Плутаються думки, кудись зникають слова.