І дуже характеристичне, що крутянський епізод зразу ж, можна сказати, ще над непохованими трупами його ж героїв, почав обертатися легендою у всенародній свідомості країни, ба, й поза її межами, навіть у свідомості далекого від перечуленості ворога. Причім не діяла тут жодна пропаганда (якої, зрештою, не було), в жодні літературні твори ("Скорбна мати" молодого Тичини з'явилася вже тоді, коли легенда цілком розпростерла свої крила), жодне, т. зв. усвідомлювання мас за допомогою просвітянських метеликів чи вічевих промов.
Це були справжні народини справжньої легенди. Це було наочне знамено історії: завіса роздерлася, полуда з очей впала і дальші шляхи, хоч на мить – освітилися багряним світлом ген на далеку віддаль.
Колишній Тичина надзвичайно влучно уняв той момент в однім з найкращих своїх віршів:
Одчиняйте двері: наречена йде.
Одчиняйте двері: голуба блакить.
Очі, серце і хорали – стали. Ждуть.
Одчинились двері: горобина ніч.
Одчинились двері: всі шляхи в крові...
З блакитно-голубою візією України-нареченої, що мала при хоралах у сяйві і квітах прийти на шлюб і весілля, – треба буде попрощатися. І не розмріяним батькам, а гострозорим синам – внукам дідусів Луценків, судилося бачити дійсність.
І тому Крути – це перше зірвання лаштунків невільничої комедії, що відбувалася – в час революції! – на землях України, перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо. І тому Крути – це воскресіння, по довгих століттях, обірваної Полтавою Визвольної Війни, війни народу з народом, країни з країною, віч-на-віч.
Доперва Крути були початком нової доби в історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції, а не ті численні формальні дати, що їх зв^язують чи зі скликанням Центральної Ради, чи то з віддрукуванням того чи іншого документа.
Нової доби – а вона була конечністю – не могли почати старі, духовно старечі люди, як молоде вино, за Святим Письмом, не наливають до старих бурдюків. Без Крут навіть такий акт, як акт 22 січня, був би документом без підпису. Бо такі акти мало "виголосити" – такі акти треба чинити.
Кривавий підпис під цим формальним зобов'язанням з дня 22 січня поставили діти, запасний первоцвіт нації – юнаки і студенти кру-тянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях – мученичої, але й збавчої молодої крові, першої крові, пролитої в нашій українській війні.
Це було як одкровеніє. Це було щось бігуново відмінне і від блакитно-голубих мрій рустикальних романтиків невільничого вчора, і від убогої дипломатії сільських крутіїв. Злудні стіни контрреволюційного демопарламентизму, де без кінця провадився блюзнірчо-безсоромний торг раба з наслідниками бувшого пана,— впали саме в годину Крут.
І в прокурені та заповітрені рафисами залі вдерлось свіже повітря з чернігівського поля бою та вітер, що приніс брязкіт зброї; враз з гострим і незабутнім уже назавжди запахом української молодої крові – першої і найдорогоціннішої офіри, яку принесла Нація своїй Землі перед обличчям вічного Бога.
V
Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно – починається в нашім житті тип новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українськості ціни справжнього, вже національного стилю.
Можна сказати, доперва започатковується вже перед тим безформнім невикристовалізованім розтопі,— саме почуття форми і стилю взагалі.
Процес той, спеціально цікавий для історика культури, був дещо ослаблений чи загальмований на протязі літа й осені 18 року, але зате, немало й поглиблений, саме в ті місяці в ділянках т. ск. культури, як такої: просвіти, мистецтва, літератури, театру й науки. Тут, натомість, маємо на увазі процес кристалізації національної особовості – процес, що є й має бути генеральною лінією в розвою нашої культури.
Формування новітньої української людини вже в національнім стилі почалося в сфері військовій,— що було генетичне зв'язано з Крутами і їх легендою, й що, розуміється, є цілком природнім і зовсім не випадковим. Згадаймо, що останній сперед двохсот літ період державності на нашій землі був періодом козацьким, коли державність мала характер яскраво військовий, мілітарний. Навіть офіціяльна назва нашої держави козацького часу звучала "Військо Запорозьке".
Збуджена національна свідомість сягнула, може й цілком підсвідоме, до цих саме, козацьких традицій. І може тому верства, що найбільш була в нашій революції державною, в найстислішім значенні цього слова була саме верства військова, ц. т. та, що незалежно від свого фаху в роках революції мала певне військове виховання й фактично була у війську. Твердження таке звучить сьогодні вже парадоксально чи тенденційно. Ми тут оперуємо поняттями узагальненими, типологічними й на цю тему у нас напевно б розгорнулася довга дискусія з наведенням винятків, прізвищ і т. п. Але ні на хвилину не сумніваюся, що прийдешній історик, зваживши всі зацілілі матеріали, муситиме прийти власне, до такого, а не іншого висновку.
Фактом є, що тип новітнього українця проявився передовсім у війську, бо при формуванні своїм набирав військової форми, часто разом з уніформою. Є фактом історичним, що бл. п. Симон Петлюра на народного вождя виріс, власне, цим, а не іншим шляхом. Національний зміст його, що ховався під оболонкою рядового діяча передреволюційного типу та члена демократично-соціялістичної партії, наявнився і розквітнув у боях за Арсенал, при обороні Києва, при облозі і здобутті столиці в р. 18, словом, в атмосфері "Крут", а не в атмосфері розгаласованої залі Малої Ради. Так само, як дальший ріст і виформування його, як вождя країни, обумовлено було його становищем саме Головного Отамана, що безпосередньо діяв при армії, не серед міністерських нарад та сумнівної політики його малих сучасників по партійній чи громадській праці.
В процесі кристалізації української особистості нового, покрутянського стилю, ролю міцного каталізатора відограли Січові Стрільці. Це треба раз назавжди ствердити і – може спеціяльно тепер – ствердити з притиском. Хоча б для тих дідичних калік, що, незалежно від свого віку, балакають собі ще й нині про "галичан" і – "наддніпрянців", несвідомо акомпанюючи підступній чужинецькій пропаганді.
Коли б на хвилину уявити собі неприсутність у Києві 17-го року Січових Стрільців, і, коли вже на те пішло, галичан у процесі формування національної особистості (а та особистість не може не бути психічно культурно соборною, бо інакше вона перестає бути національною), тоді б ми наочно побачили в тім процесі величезну прірву і ледве чи пережили б ми епопею великого 19 року з тим розмахом і з тим напруженням, з якими вона гриміла по просторах нашої землі.
Це саме Січові Стрільці – серед яких провід мали відомі люди (...) з Західних Земель Батьківщини – це саме вони перші внесли мірило в безформність і хаотичність, закреслили національні межі для отих "широких натур", дали живий приклад застібності й національної, а не якоїсь там – дисципліни та врізьбили в сувору чорноземну постать перші риси національного стилю. Хай ніхто з т. зв. наддніпрянців не посоромиться це ствердити й усвідомити, і хай з т. зв. галичан смішно не бундючиться з цього приводу спеціальною пихою чи наївною ідейкою про галицький месіянізм.
То був природній процес психокультурної комасації народу, сполучений з процесом вичування, видужування від хвороби вікового рабства і зцілення від історичного каліцтва. В того роду процесах заслуги й догани розподіляються рівно на всі дільниці цілості, що хоче бути нацією.
Це власне Січові Стрільці показали й довели східноукраїнським масам, що військова дисципліна може обійтися без золотих погонів, а національний обов'язок без занадто довгих шликів. І – саме найважніше – вони викультивували в собі таку національну чуйність, яка уможливлювала їм дивитися, як то кажуть, "в корінь" і оцінювати національно-державний стан на Україні незалежно від декорацій і зовнішніх форм. Звідціля – послух всілякий українській владі, поки вона була чи хотіла бути українською. І звідціля листопадові події навколо Києва 18 року, що формально було непослухом чи навіть бунтом, але в дійсності – лише дальшим тягом їх непереривально'ї служби Нації.
Без Січових Стрільців у Києві не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом, слово "Соборність" – залишилось би порожнім.
За останнє двадцятиліття надто було моментів для болю, заламання, відчаю. Частинно-зовнішні причини, або т. зв. обставини, але здебільша чинність своїх же таки любезних земляків часом допроваджувала до розпуки. І тоді шукалося рятунку в спогадах про недавнє минуле, але не тих спогадах, що то приємно блищать – бо маю на увазі недавнє – збройне, озброєне минуле.
І тоді виринає в пам'яті на тлі сірості й каліцтва – ціла галерея несподівано-повних, несподівано-характерних, закінчено-суцільних постатей і облич. Вони різні, дуже різні, різні соціяльно, освітньо, фізично, морально, якщо хочете, й культурно... Але є в кожнім обличчі одна і та сама спільна риса, один і той самий скорч м'язів, у певнім моменті один і той самий вогник в очах – відблиск велетенської, всезатоплюючої ідеї. І тоді стає легше. І в серце вдаряє хвиля нової віри. І дух випро-стовується "на позір" знову.
Ось спочатку – цілий ряд тих, кого вульканічно зродила сама земля наша, сам розколиханий революцією чорнозем.
В засніженім морознім Києві смагляво-палке обличчя чернігівського Ангела – меткого, бистрого, влучного, постать, що як би винурилася з 17-го козацького віку й опинилася серед авт, трамваїв, телеграфних стрічок і незнайомих мундирів.
Статечно-селянська – розважно повільна, але й запекла, постать Зеленого. Він думає поволі, попервах, його може обдурити (і обдурювали) якийсь москаль-чарівник чи нахабно-злотоустий жидок, але – до часу. І коли він замкнувся нарешті в панцир тяжко здобутої, але вже кремезно-невгнутої віри, він – цей селянин – обернувся в найкарнішого воїна Нації, що впав, влучений кулею, на своїй давнезній трипільській ниві.
Очі – кольору синього льоду й закучерявлена золотава голова. Увесь – стиснутий порив і напруга. Південний темперамент в нордійських карбах зовнішності – це Юрко Тютюнник.