Густі верби вкривали його похилими вітами, подалі йшли кущі осичини, важкі тополі, де-не-де старі дуби.
Інколи вискакували до річки кози. Угледівши дивну, ворожу тварину, щулили на хвилину вуха і раптом зривались і тікали в гущавину кущів.
Подекуди траплялись поодинокі хуторянські оселі. Кудлаті собаки люто кидалися на подорожнього, що відмахувався довгою карлючкуватою палицею.
Трохи поодаль якась хуторянка, приставивши долоню над бровами, довго стежила за дивним подорожнім, а тоді поволі йшла до хати.
На горі кидались у вічі невеличкі моріжки.
На один з них падала смуга далеких просторів. За другим яром знов ішли рівні степи. Вдалечині майоріли стрункі явори і пляма білого будинку, але гущавина лісу заступила цей краєвид.
Тим часом сонце поволі сідало. Тіні на дорозі густішали, з кущів віяло січною вогкуватою прохолодою.
Десь загавкав собака й стих. Сковорода прислухавсь й пішов просто на собаку.
Незабаром виринув тин, за ним солом’яна катрага й ряди вуликів. Собака загавкав ще дужче.
За хвилину вийшов високий, кремезний, вже підстаркуватий чоловік.
Сковорода наблизився й привітався.
— Здоров, здоров був!
Сковорода попрохав напитися.
— А хто ж ти будеш? — поспитав пасічник.
— Земляк, дядьку!—відповів Сковорода.
— Звідки ж ти й куди простуєш?
Сковорода сказав.
— Ну, то заходь перепочити трохи. А коли охота, то й переночувати можна, бо куди ж проти ночі додому.
Сковорода радо зайшов. Великий грізний собака ще сердито гарчав, але потроху вгамувався й став махати хвостом.
Пасічник поважно зняв бриля й запрохав Сковороду до катраги.
В катразі було тихо й привітно. На долівці було розіслано свіжої соломи. Стіни дбайливо обставлено очеретом. За переплетинами лозини висіли коряки, рійниці, ножі, різне приладдя.
Пахло медом та свіжою вощиною.
В кутку забилися бджоли й довго заспокійливо гуділи.
Сковорода випив води і з полегкістю передихнув. Пасічник увесь час уважно стежив за ним.
— Бачу я, чоловіче, що ти гість неабиякий тут! Хто б ти не був, а перепочинь часину, а я піду пошукаю, чим тебе пошанувати.
За кілька часу пасічник повернувся і приніс кілька щільників меду.
— Ось, козаче, шануйся, що Бог послав!
Обидва сіли до вечері. Пасічник інколи коротко запитував, видно, міркуючи над словами Сковороди.
Згодом вийшли з катраги.
На пасіку лягли густі, пронизані золотою порохнею промені, високі верховіття дерев золотіли в останнім сяйві заходу, і прискало й жевріло золотом небо.
До вуликів злітались останні бджоли. Залетівши всередину, вони тихо й розповідливо гули.
Обидва чоловіки стиха гомоніли і в розмові непомітно вийшли за пасіку. Вузенькою стежкою вибралися вгору, звідки йшло широке узлісся.
І знову встали ті ж самі степи, що було промайнули перед очима Сковороди, але цього разу широкі, безкраї, з густою каймою лісів по один бік, з самітними сильветами дерев десь на обрії.
Вечірня задума тихо лягала на степ. Десь удалечині над Сулою визирали білі плями Мгарського монастиря[19].
А степ поволі вростав у небо.
Григорієві приємно було розмовляти з дідусем.
Пасічник мав, як видно було з усього, живий допитливий розум, усім цікавився, усе розпитував, до всього мав свою думку й інколи гостро кидав її, але просто й щиро, подружньому.
— Ну, що ж ти думаєш робити в нас, козаче?
— Хтозна, дядьку! Ще не знайшов своєї стежки!
— Чого ж так? Скільки шукав і не знайшов?
— Що довше шукаєш, то трудніш вибирати. Думка така, щоб хоч трохи дечого розповісти людям.
— Гм! Чи то ж приймуть тебе?
— А чого ж не приймуть? Усякому одміряв Бог частину свого розуму. І всяк розумну думку приймає.
— А нащо вона йому? Все це зайве, козаче! Ти краще розказуй, як треба гарбузи садити, як за скотиною ходити, за пасікою! Тоді тебе приймуть і скажуть, що ти корисний чоловік. А то що твої слова! Ти будеш говорити про Бога, чисту совість, правду людську! Нащо й кому вони здались? Хто тепер живе по правді, хто шукає її? Нема її, ніколи не було й не буде!
— В кожного живе вона в серці. І колись настане час: прокинеться людина,— а навколо ранок, сонце сміється. І засміється людина з радості великої, й спізнає свого Бога, своє щастя.
— Ех, горе тобі, козаче, буде! Будеш ти отак блукати світами й ніде не знайдеш притулку собі. Гіркий тобі випав хліб!
— Я не женуся за ласощами, за хлібом легким...
— Та все ж їсти тобі й жити якось треба!
— Всяк находить собі поживу в житті. Жодна тварина під Божою рукою не загине без його на те йолі.
— А все ж, скільки їх гине щодня! Ти глянь: коло кожного вулика падають мертві бджоли. Хіба ж вони грішні в чому перед Богом?
Сковорода нічого не відповів, тільки сумно посміхнувся.
Навколо лягла м’яка сутінь степу. Поволі розгоралось зоряне небо.
І знову Сковорода заглянув у безмежність зоряного світу, пронизав на хвилину тужливим зором блимливі вогні — і злякався. Як і раніш, повстала велика безконечна загадка вічності — і гнітила своєю неясною, непереможною волею.
— А проте, дивися сам, козаче,— м’яко додав пасічник,— я чоловік простий, не все мені видно! Може, й знайдеш собі щастя.
Сковорода тепло й вдячно поглянув йому в вічі, широко посміхнувся, але нічого не відповів. Тієї ночі солодко спалось у свіжім повітрі катраги.
Тихо співали нічну пісню бджоли. Десь далеко чиїсь пташині пискливі скарги капали в сутінь ночі. Тільки дуб таємниче шумів листом.
Вранці обоє знову загомоніли. Згодом сіли до сніданку й довго снідали.
Після сніданку Сковорода зацікавлено оглянув пасіку.
— Ти знаєш, козаче, як буде тобі охота,— навідуйся сюди, коли потягне! Тут можеш собі спочити, можеш читати, писати. Що хочеш роби, та й погомонимо трохи!
Попрощалися вони тільки, як сонце повернуло на вечір. Спека спала, і Сковорода, спочивши, хутко й бадьоро пішов додому.
Многа закуталась уже густим туманом. На березі спали гуси, заховавши голови під крила. Закрекотіли тривожно качки, сонно загавкали собаки.
В маленьких віконцях хатів блимали сірі вогні каганців.
Сковорода пройшов давно знайомою дорогою в містечко, минув корчму на майдані. Далі вузенькими кривулястими вулицями заховався в темряві. Було тихо навколо. Від невиразного хвилювання серце голосно стукало в грудях.
Увійшов у двір. Було порожньо. Ворота й хвіртка щільно причинені, але мотузки на них струхлявіли.
У дворі поріс спориш.
Город укрило густим застарілим бур’яном. У маленькому садку кволо п’ялися з-поміж трави поодинокі кущі квіток.
Пахло старою пусткою.
Григорій хвилину постояв, прислухався, далі рішуче підійшов до дверей і натиснув. Вони були замкнуті. Тихо наблизився до вікна, заглянув. Було порожньо й темно.
Ще нічому не ймучи віри, голосно постукав, але до нього ніхто не обізвався.
Тут неможливе стало ясним і цілком певним.
Те, що за ці роки навіть не спадало на думку, сталося — просто й несподівано.
Ще раз востаннє рішуче постукав. А далі безсило спустив руки і став прислухатись.
У сусідньому дворі рипнули двері — хтось вийшов надвір.
Григорій підійшов і привітався.
— Хто там? — поспитав жіночий голос.
Григорій обізвався.
— Та чи це не Грицько? Ох, лишенько, звідки ж ти взявся? А ми вже гадали, що тебе й на світі нема. Ось який час, а про тебе ніякої чутки. То було коли-не-коли та й покажешся, а то зовсім не видно.
— А де ж наші, не знаєте? — поспитав Григорій.
— Які ваші? Та хіба ж ти нічого не знаєш?
— Та ось стукаю, стукаю, та ніяк не достукаюсь.
— Е, братіку рідний, не достукаєшся вже. Хоч скільки вже не стукай — не встануть, не обізвуться.— І жінка почала плакати.
— Як не встануть?
— А так, соколику! Подякували тобі красненько!..
Та все, що так міцно давило коло серця, раптом розлилось і пішло тонкими струмочками крізь серце в горло, звідти виступило на очі.
Від того стало легше.
— Коли ж це сталося?
— Та вже три роки.
— Ну, а Андрійко?
— А Андрійка як сирітку забрали тут одні заможні люди за пастушка. Так він, сердешний, захворів на голову та й пішов слідом за батьками.
Щось упало важко кудись у глибінь прірви.
Від того було на душі м’яко й тужливо.
І хотілось довго-довго гомоніти з цією жінкою.
— Так би й не впізнала тебе,— придивлялась жінка,— не то пан який, не то німець.
Сковорода нічого не відповів і розпитував далі.
Вони ще довго розмовляли. Згодом Сковорода поспитав про тітку Секлету, материну сестру, й пішов до неї.
Тітка довго плакала, тиснула довгу шию Григорія до себе, обливала сльозами й примовляла.
Потім почалися довгі родинні розмови.
Другого дня ще зарані Григорій пішов на кладовище.
У самім кутку, сливе поруч лежали дві могилки. Хтось устромив недбайливо два кущі червоних порічок. Але, пильніше оглядаючи, Григорій побачив кілька рядків барвінку в головах матері.
І це особливо втішило й розхвилювало.
Згадались давні дитячі часи. Літніми днями ходив на поле маленьким хлопчиком.
Мати полола, зігнувшись, потонувши в колосках пшениці.
Григорій робив пічурки на дорозі, в поросі садив баштани. А далі від нудьги виходив на могилу.
Там на обрії в розпаленому повітрі мріяли якісь дерева з вузенькими прогалинами.
За ними було якесь прекрасне казкове життя.
Не треба там ні пшениці полоти, ні важкої роботи робити, ні жити в тісній хаті, ні слухати довгі скарги й клопоти.
Якось проходив дорогою в солом’яному брилі, в сірій рясі диякон, широко розмахуючи палицею.
Григорій мріяв: взяти б палицю в руки й, так само розмахуючи, піти туди, за обрій, куди полинуло щасливе життя.
І тоді зразу ж випадала з рук тонка стеблинка бур’яну і ставало моторошно.
І сіріли виснажені зелені лани, і вся земля вставала перегорілими полотнищами.
І мати виглядала злиденною вбогою постаттю.
Хотілось кудись утекти, заховатись під горбом у високу траву й зникнути там, заснути.
Зі старим батьком їздив у поле. У мріях спліталися літні зоряні ночі — і чомусь дратував потертий, запорошений бриль батьків, старі вибійкові штани й маленька кобильчина, що пнулася під гору.
Тепер знову повстала та ж сама нудьга, але ще глибше різала серце. Широка смуга прозорої мли, що слалася на обрії, раптом розбивалася на дрібні скалки, як голки шкла, й застилала ввесь світ великою нудьгою. Нудьга потроху сунула й сунула, як потоки великої повені.
Але навколо було спокійно. У глибокій тиші розпаленого повітря тихо шелестіли вишні, похило журилися старі хрести.
Тіні померлих, виснажених хліборобів парились на сонці.
"Хто знає, що думали старі, як помирали.