У Москві на них ціна... Спекулянти з рук виривають. А груші ще дорожчі, на штуку можна продавати. Шкода, що цього року груша не вродила.
Павло стрепенувся, почув, як рипнули двері. Здогадався — спускається з ганку Леся. Саме вітром майнуло по садку, легенько так затріпотіло листя над головою Павла, один маленький листочок, чомусь пожовклий, одірвався з гілки і, кружляючи, тихо опустився на траву. З нього Павло перевів погляд вище. Так і є, Леся. Голова у неї пов'язана білим рушником, певно, помилася... На ній ряба старенька кофтинка, модні лодочки з голубої шкіри. Вона — по-домашньому, без панчіх.
— Миколі допомога прибула? Це добре, мене виручиш.
— Здрастуй,— Павло відчув: лице в нього запашіло.
— Ти вже з річки? Упіймав щось?
— Проспав... Нікому було збудити.
— А де ж усі ваші?— здивувалася Леся.
— Не в тому річ. Захотілося хоч раз полежати. А то все мене за ноги батько тягне. "Вставай. На роботу спізнишся". Буває, що й не тягне, а мені ввижається. Прокидаюсь, як солдат, почувши сигнал.
Микола подав обережно повний кошик Павлові, стрибнув. Одразу поніс яблука в погріб.
Павло залишився з Лесею.
Дівчина бавилася косинкою, підкидала її і ловила. Вітерець підхопив косинку і кинув хлопцеві в лице.
— Ти, кажуть, на робітфак зібрався?— обізвалася.
— Невідомо ш,е. Нехай на роботу спершу влаштуюся.
— А я подала документи в технікум. Оце ось, бачиш, зубрю.— Взяла з гамака товсту книжку, розгорнула посередині.— Аноди і катоди. Найпростіші джерела живлення. Не такі вони й прості, як декому здається.
— У технікум зв'язку? Загітували-таки наші хлопці?
— Чув? За компанію і циган... оженився... Якось-то буде. З другого курсу, кажуть, можна без екзаменів іти в інститут.
— Ну, а я...
Не встиг сказати про свої плани — Лесю покликали.
— Вийдеш?— запитав Павло.
— Хоч і вийду, та однаково — аноди, катоди...— зітхнула.— З ранку до ночі зубрю. Мати ні за холодну воду не дає братися. Батькові ж самі п'ятірки подавай. Аж голова тріщить. Яке там сьогодні кіно?
— "Арсен".
— Не пустять.
— Лесю! Довго на тебе чекати?!— долетіло з веранди сердите бурчання Лісового.— Клич Миколу, де він там застряг. Картопля остигає.
Леся, ніяковіючи, запитала:
— Ти вже поснідав?
— Аякже!— поспішив запевнити Павло.
— Ну, дивися...
Микола, мабуть, теж розумів, що залишати Павла самого незручно, постояв біля нього трохи, але, подумавши, так. і не покликав. Зрештою, в такій справі останнє слово належить не йому, а батькам. Пообіцяв лише:
— Я недовго. Можеш на гамаку полежати. Візьми он подушку.
— Ні. Я краще прогуляюся. Біля копанки дожидатиму.
Й одразу став спускатися у видолинок, де кінчалася садиба. Та раптом його гукнув Микола.
— Батько й мама тебе кличуть.
— Навіщо я їм?— щиро здивувався Павло.
— Та снідати ж. Мати он розхвалює тебе, який смирний і до старших уважний.
Павло мовчки рушив за Миколою. Спробував уявити собі все, що сталося за столом. Лесина мати сказала, мабуть, що годиться покликати Павла до столу. Може, й про те сказала, що вони ж, Чепелі, не дуже багаті і навряд чи й ситий Павло. Ну, а Денис Лісовий? Він любить похвалитися своїми достатками. Стіл у нього заради неділі, певно, щедрий. От і зажадав, щоб привели гостя. Нехай, мовляв, подивиться, як справжні хазяїни живуть. Ще й раніше Лісовий часом співчував Павлові. "Не такого тобі батька треба". Чого й виникала в душі Павла образа, та не на Дениса Лісового — на свою долю. Щось треба робити, думав. То довго у школярах засидівся, то з роботою — не дуже... Трудодні — це ще не карбованці. А на батька-інваліда надія мала...
Старався Павло, писали йому вже давно повні трудодні, виробляв норму, як дорослий. Мав, звичайно, чесно зароблений власний шматок хліба, бригадир хвалив, Тому часом казав собі: "Ні, нема чого мені схиляти голову, самого себе принижувати невпевненістю. Все ще попереду".
От і тепер — кличуть, то чого ж відмовлятися. Там не один Денис Лісовий. Тетяна Пилипівна, Леся, Микола,
Десь ще не зовсім пригасла в думці остання жаринка невдоволення, що спершу залишили його, а потім одумалися, але друга хвиля владно зазвучала в ньому, збадьорила. Павло ще раз оглянув себе, свої нові скороходівські черевики, добре випрасувані штани. Повеселішав. Зірвав золотий чорнобривець на грядці й засунув його в кишеньку піджака. А чого мучити себе, справді!
Розділ третій
— Давай-давай, голубчику! — Денис Лісовий реготав за столом, перехилившись до Павла.— Подейкують, що в зятьки до мене хочеш, комнезам... З тобою всім весело буде, щодня — свято. Я м'ясце постачатиму, а ти проїдатимеш, злидню. Та ще батечка свого закличеш у гості. Не бійся, не відмовиться. Притупає і на дерев'яній, як дурничкою запахне.
Леся зблідла, закрилася рукою від того насміхання і хотіла вийти, але батьків різкий оклик зупинив її.
— Сиди! Я ж його не для себе покликав — для тебе. Хто йому дорогу до нас показав, хто прихвалював: "Павлуша такий, Павлуша сякий". Ти й твоя мати! Полюбуйтесь тепер. Ви ж не знаєте, яка в нього програма. Через півгодини він морди вам понабиває, потім порве на собі сорочку і вистрибне у вікно. Бачив не раз, як батько його це ловко робить, то й собі спробує. Що, хочеться втнути щось на згадку? Ну да! Ти б знищив Дениса Лісового за його одвертість, та руки короткі. Я тебе давно розгадав. Набрид ти мені, очі намуляв. Чого хотів — нахаба, за один стіл зі мною сів! Ще й білу сорочку одягнув. А під сорочкою? Голе пузо. Леська — дурепа, як і мати. їй ти можеш баки забивати, але не мені. Хіба що відьма в кульмі здохне, тоді, може, породичаються Лісові з Чепелями.
Павло все до крихти чув, але не розумів, чому Денис на нього злиться так... Павло міг би зараз кинути у відповідь найогидніші слова, але він боїться, що вони влучать не в Лесиного батька, а в саму Лесю. То краще показати йому дулю в кишені й піти геть.
Однак таки не втримався, гукнув:
— Ех ви — штунди...
Дениса Лісового в Гуляйгорі називають здавна штундою. І Миколу часом, навіть Лесю.
— Я тобі дам, падлюко, штунду,— заревів Денис, немов роздрочений бугай.— Здохнеш, як пес, під тином. Бач, хазяйську дитину йому забаглося взяти! А це ти бачив, бачив?— крутив Денис Лісовий здоровенні, як груші, дулі.— Хто ти, а хто я? Ти — гнида, гнилиця, такі під моїми вагонами їздять, а потім вертаються додому без рук, без ніг.
— А ти... штунда!— вже стояв на своєму Павло.
Микола підскочив до нього:
— Замовчи! Прикуси язик, бо вирву!
— Всі ви штунди...
Наступної миті Павло відчув, що його одірвали від підлоги і понесли. В дверях двом було тісно, і Микола штовхнув Павла, а потім вони знову зчепилися. Павло не відбивався, тільки кректав і душив в обіймах Миколу. Нарешті вони покотилися зі східнів. У роті в Павла стало солоно. Потім усе стихло. Щось кусало його, ворушилося під щокою. Павло розплющив очі. Колючки вп'ялися йому в лице, в голову, світло було зеленкувато жовте, наче дивився крізь темну пляшку. Ага, це він лежить під стіжком — на галяві за обійстям Лісових Голова важка і гуде, як дзвін. Повернувся на бік. Стало видно хату, гамак, цуцика на ганку. А людей нема. Всі десь поховалися. По сонцю, яке вже за лісом, Павло здогадався — вечоріло. Сорочка на ньому брудна, в плямах, як у шмаровоза. Згадка про те, чим скінчився сніданок у Лесиній хаті, паралізувала мозок. "Микола... Він бив мене,— пригадував Павло, сповнюючись жалем до себе.— Микола бив". Павло стогнав і плакав ненавидів себе, своє безсилля. Всьому кінець. Якби знав, що так вийде, то краще було б утекти раніше із села, а Лесі залишити листа. Тепер вона його зненавидить. І є за ш;о. Наговорив дурниць.
Павло підвівся. Сів. Мусить зараз же зникнути, щоб ніхто його не бачив. Земля чогось тікала з-під ніг, дерева перепиняли йому дорогу, потім перед ним виник ручай і Павло пішов навмисне вбрід, наче п'яний. Потрапив якраз на глибоке біля загати. "Втоплюся!" Занурювався з досади кілька разів з головою, ковтав, як кінь, відсапуючись, роздуваючи ніздрями, воду. Ось тобі і водяний, той, що греблі рве! Вода стікала з нього. Чвакали черевики. А як увійшов у ліщину, зелені батоги боляче хльоскали по ногах, плечах, доставали до очей.
Почалося чорнолісся, густе, як на сельбудівських декораціях. Темний стовбур, кошлата непросвітлена крона. Де-не-де жовтіють свіжі пеньки. Нарешті зовсім незнайомі місця. Тут він ніколи не був. І знову молодий сосняк. Деревця приземкуваті, переплелися вітами. Ось де він сховається до ночі од сорому.
Павло поліз у густе міжряддя і там упав, заплющуючи очі. "Все,— сказав собі.— Тут мене ніхто ніколи не знайде. Хай хоч усе село шукає. Навіть Леся. Не обізвуся. Для чого, справді, озиватися, коли не хочеться жити".
Покійна його бабця Варвара все, було, вузлики на хустинці в'язала, не забути щоб чого. В'язала, розв'язувала. А "вузлики пам'яті" самі нижуться, мов пацьорки. Ті — чорні, а ті — білі. Ті потім, як захочеш, нагадають тобі щось радісне, хороше, а інші печалять. Чорні пацьорки — то твої прикрош;і, образи. Який разок більший, не знає Павло, але зараз йому здається, що чорний більший, уже й низати далі нікуди. Вузлики, вузлики! Якого не торкнешся — щемить. "Папою" у них в хаті хліб називали, татом — солдата, що дивився на нього із фотографії над ліжком. Пішов на війну в той рік, коли Павло на світ з'явився, а повернувся остаточно аж у двадцять першім, голоднім. Без ноги. Казав, що хотіли ще й другу французькі медики втяти, лякали, що помре, коли не дасть, а він не дав. Батькова нога, що похована у Парижі на кладовищі при лазареті, довго спати йому не давала, уві сні мучила. Може, отоді і зав'язався перший чорний вузлик. А другий зав'язався, як почали тата в сільраді якісь приїжджі невіри розпитувати, за кого то він ногу віддав у тому експедиційному корпусі — за царя чи за Керенського. І ні пенсії йому не призначали довго, ні пайки землі, аж поки сусід, червоний латиш Ян Дзеніс не втрутився і не написав листа. Отоді швидко й документи всі розшукали, і в комнезамівські списки завели Івана Михайловича Чепеля. А то довго не вірили батькові, хоч і божилася баба Варвара, що на війну його взяли проти німця воювати, а Павло ніяк не міг зрозуміти, для чого це батько порвав на дрібні шматочки картку, на якій був зображений солдатом з погонами і кокардою на кашкеті, з Георгіївськими двома хрестами на грудях.