Хазяїни згодились і обіцяли через два тижні зробити все, але пройшло з того часу уже два місяці, а з наших домагань ні одного не виконано.
— Еге, жди від них, анцихристів,— додав хтось з гурту.
— І от, як бачите, товариші,— говорив Цурка,— знову нашому братові рвуть руки, калічать і нівечать його. Хазяїнам нашим, очевидячки, мало того, що вони видавлюють з нас увесь сік життя довгими часами праці, малими розцінками, штрапами і т. ін... вони ще нас калічать і роблять старцями на все життя. Скаліченому зараз хлопцеві тільки п'ятнадцять років...
— Чуєте, товариші? П'ятнадцять років, а він уже каліка... Він не має обох рук... Куди в|н піде, що буде робити? А попереду ж у нього ще ціле життя. Життя без щастя, без утіхи, без жодної краплини радощів... Товариші, невже ми і надалі будемо мовчки дивитись на сі глузування з нашої долі, з нашого життя? Невже ми не зможем сказати властно і гордо нашим хазяїнам-капіталістам: — Годі!.. Ми живі люди і требуем, щоб з нами поводились, як з живими... Чуєте, товариші! Требуем, а не прохаєм!
Його молодий і гучний голос линув гордо і властно і, хвилюючись в гарячому повітрі, плавав над тисячами голів, електризуючи увесь гурт людей.
— Требуем! Требуем! — загули всі навкруги. Вони, наелектризовані промовою оратора, обурено хвилювались і гомоніли.
— Досить з них!.. Напились нашої крові!.. Пора!.. Ми їм покажем! і т. ін.,— вчувалися вигуки з гурту.
А південне сонце пекло гаряче, нещадно, наче бажало передати увесь свій вогонь купці сих скривджених, збентежених людей, щоб вони, натхненні тим святим вогнем, піднеслись духом, воскресли і заговорили з своїми гнітителями так, як повинно говорити живим...
— І от, товариші, я пропоную зробити таку постанову,— говорив далі Цурка,— вибрати декілька представників од усіх робітників і послати до адміністрації заводу, які повинні домагатись від них виконання всіх їхніх обіцянок. Себто: зменшення робочого часу, збільшення розцінки, огороди біля усіх станків і машин, відкриття школи для дітей робітників, поліпшення лікарні і зміни лікаря. Поліпшення вентиляції по всіх майстернях, знищення штрапів і трусів біля воріт. А також вимагати піввічливого відношення адміністрації до робітників.
— Чи згодні, товариші, на се? Згодні! Добре! — гукали всі разом.
— То я пропоную товаришам вибрати представників. Але ще не все, товариші!.. Окрім того доручення, представникам треба зауважити, щоб вони заявили там: що доки всі наші домагання не будуть виконані, ні один з нас на роботу не прийде!..
— Чи згодні, товариші, на се?!.
— Згода, згода!..
— Ну, коли так, обирайте представників!..
Через декілька часу представники були вибрані і робітт ники, злі, обурені, з бойовим настроєм, чорною лавою посунули геть з заводу. Завод став і завмер... І дивно було дивитись на се величезне мертве чудовище, життя якого разом в одну хвилину було зупинено. Ще декілька часу назад, дивлячись, як тут кипіла робота, як се чудовище держало біля себе в рабстві декілька тисяч людей, не даючи їм ні хвилини жити своїм вільним життям, не даючи навіть думати ні про віщо, опріч послуг для нього, здавалось, що раб чоловік... що власть свою він, яко розумна істота, загубив уже навіки і тепер живе і ворушиться не сам, не по своїй волі, а тільки по наказу сього мертвого автомата-властителя... Але стрепенувся чоловік, розігнув свою спину, зігнену мимохіть, підняв гордо голову, і полетіло шкереберть все, що до того часу володіло ним, панувало над ним...
Ні! жив ще чоловік, не раб він, ні...
Чорна лава, з декількох тисяч робітничих тіл, разом висунулась з заводу і запружила всю заводську вулицю, площу і леваду, що відділяла завод від города. Хвилюючись, лава посунулась туди ген за город, де видко було здалеку і високі будинки, і пишні садки... Вона сунулась і хвилювалась, захоплюючи все більше і більше місця собою. Дивлячись на сю хвилюючу лаву, здавалось, що ось вона зараз тільки дійде до города, бурхне на нього і всі будинки, палаци і вся розкіш, що була здобута власниками капіталу чужою працею, упаде і розсиплеться на дріб'язок, під напруженням сієї лави-хвилі робочого бурливого моря. Але хвиля тихо всувалась в город і розпливалась по вуличках все більше і більше і нарешті зовсім розплилась... Не прийшов, знать, час бурхнути хвилі.
Миколка, стомлений, засмучений після півдня життя на заводі, знов повертався додому, в стару, рідну обстановку. Але всі його думки, всі почуття були не там, біля старого світу минулого дитинства, вони витали ген-ген далеко відти: у майстерні заводу, біля хорого Кармелюка і покаліченого хлопчика, і на заводській леваді серед тисячного гурту людей, скривджених, ображених і обурених до жадоби помсти.
Новий світ заводського життя, котрий примусив його випити з першого ж дня повну вщерть чашу страждання робочого люду, захопив його всього разом з серцем, душею і розумом, закрутив його в своїм повітрі і заставив забути все на світі, опріч нього.
— А де я хороби дістав? Хто мене зробив калікою? Ви, анцихристи, ви, людоїди! — вчувся Миколці серед тисячі хвилюючих його думок обурений хрипучий голос Кармелюка. Йому тільки п'ятнадцять років, а він уже каліка!.. А там поперед ще ціле довге життя... Життя без щастя, без утіхи, без жодної краплини радощів!..— дзвенів другий властний голос.
І Миколку, збентеженого, пригнобленого тисячами думок, душили сльози, брала злість на когось-то дужого і злого, котрий робив людям усі сі кривди і насилав усі нещастя.
"Невже ж і завше все так буде? — думав з болем у душі Миколка.— Невже дужі та багаті будуть душити, гнобити людей і робити їм усякі кривди, а слабі та убогі будуть мучитись, страждати, боротись і... чекати...
Невже ж сій неправді кінця ніколи не буде!"
Десь недалеко на заводі гукнув коротенько гудок, і Миколці здалось, що він сказав:
— Буде!