Баби стояли в дверях і шептали, дивлячися на хворого, що, вп'яливши очі в стелю, лежав, не зважаючи на нікого і на ніщо.
— Ба, з чого би то? — питала шепотом одна баба.
— З насланя...— відповіла друга.
— З насланя? А може, з даня?
— Та від кого би дане?
— А Шуличка? Вона знає...— цілком стиха говорила баба.
— З того би єму таке прийшло?
— Ідіть геть! З даня минутися можна,— сказала баба, і вони зачали розходитися одна по другій додому.
По дорозі вступали вони до сусідів; пукали до вікон; вистрашений сусід вибігав до сіней і через заперті двері питав:
— Хто там?
— Та я, Василиха...
— Що там таке?
— Ви нічо не чули?
— Нічо; горить, боже хрань, чи що?
— Гнат з розуму зійшов, жінку зарізати хотів; ціла громада тамки таки вартує.
В кілька хвиль отвиралась зі свистом дерев'яна засува, отвиралися скриплячі двері, і сусід з жінкою, накинувшись чим попало, біг дивитися на Гната.
З
Було вже пізно. На голубім небі — небо буває навесні цілком інакше, як в інших порах року,— блищали зорі. Одні світили ясно і спокійно, другі блимали, як полумінь свічки, що за найменшим подувом клониться, миготить; косарі, йдучи рівно один за другим, підійнялися високо на сіножаті небесній, квочка хилилася до заходу, а коли б був хто в тій тишині північній приложив вухо до землі, був би чув веселі звуки великодніх дзвонів, співи гагілок у рахманів, бо тепер саме доплили шкарлущі з свяченого яйця, кинені на воду, до їх незнаного краю.
В селі було тихо; лише від часу до часу чуйний пес гавканням переривав тишину нічну. І наче дивувалась тишина, що хтось перебиває їй, — і ще відгомоном повторювала, здивована, уривисту собачу лайку.
Вуличкою, що вела до Гнатової хати, переходили мужики, йдучи повільно; бігцем спішили цікаві баби, щоби подивитися на чуже "покаяніє".
Гнат лежав на постелі, не заплющуючи очей: він поглядав и сторону отворених дверей, і на лиці його пробивався страх і внутрішня боротьба.
— У головах Матфей і Марко, у ногах Лука і Іоанн — і ііапгелісти святі4,— говорив він, дивлячись уперед себе,— нечиста сила ломить мене... Студеним вітром преся в хату... (лу-де-но-о...— бурмотав він невиразно і трясся, мов у лихоманці; зуби сікли одні о другі.
Параня стягла з жердки кожух й полотнянку і обкри-иала Гната. Мужики сиділи з люльками в зубах, дрімаючи.
— Боже, в тройці святій, поможи мені, грішному! Дай мені силу втерпіти отсю муку! Ти мене нагородиш — дащ мені силу над всі люди... Огонь, град, голод, дух бурен... Сімдесят сім примов ранішніх, сімдесят сім полуденішних... сімдесят сім північних... Куди лізеш?! — кричав хворий в нестямі. Очі його йшли в стовп, і він намагався цілим тілом утікати.
— Цілий черво-о-оний... Копитом гребе,., землю... Не сядеш коло мене! Луко! Іоанне! Ратуйте мене, грішного! О-о-ох!..— ричав майже Гнат і знов припадав на постіль і примикав очі.
— А то его мучить! Сила божа!..— шептали, проснувшись, мужики.
— Муку має велику; може би, Євангеліє над ним?
— Де тепер Євангеліє? Ніч, пізна година...
— На що мене родила мати моя? Світ цілий — гріхи... Війт, присяжний, радні — один гріх; на священиках — гріхи... В "беззаконіях" родила мя мати моя... На припечі чорний кіт! Во ім'я отця, і сина, і святого... Пішов у каглу... Хе, хе, хе!.. Євангелісти! Дивіть, у каглу пішов той ворог... Хе, хе хе!..— перекрививши рот і вп'яливши очі на припіч, несамовито реготався хворий.
— Може би, єму сповіді? — радилися мужики.
— Вар'ята сповідати?
— А Василенкова?
— Що?! Василенкова-а? Ту божа річ іде: євангелістів видить. Ту не єго робота — мантій,— відказували декотрі.
— Спо-о-овіді? Мені сповіді? — звернувшись на хату, питав Гнат.— Я грішний, грішний, грішний... Сповіді мені? Перед усіма людьми, перед цілим світом скажу гріхи мої...
— Перед людьми? — здивовано питали мужики.
— Перед усіма сповідь зроблю, перед усіма встид свій відкрию, у покаянію суду божого чекати буду... Скличте ціле село, бийте у великий дзвін! Я сповідатися буду з гріхів своїх! — говорив, просячи мужиків, хворий.
— Може, ему пан біг дав, аби він перед народом уповів свої гріхи? Хто знає божу волю? — шептали мужики.
— Пан біг любий простить єго; хто знає, що ще з него буде? Він чотирьох євангелістів видить...
— З таких потому великі ворожбити.
— Чи до худоби, чи до людей: все може.
— І град відверне, градову хмару бурить. ^— А Василенків?
— Е! Той з тим, що в болоті, тримає.
— Ба, чи?
— Казав Дмитро Ханенків: "Я,— каже,— уходжу під вечір до него, щось ми був бик заслаб, най з тим часом іде! — а він сидить за столом та й бавиться з лялькою; я,-— каже,— в двері — а лялька скіць за образи..."
— Боже, заступи!
— То Ханенків, кажете, видів?
— Божився, на чім світ стоїть, що видів.
— Такі, що з тим, щез би, тримають, то вперед, ніж стануть на ворожбитів, кажуть, Христа дванайцятьма різками по лиці б'ють...
— Кара каренна!..
— А по смерті що?
— Та що? Бере душу той у болото з собою.
— А той, що з богом держить руку?
— Тоті з книжок, з письма знають; з божої ласки помагають людям; але як їх нечиста сила переможе, то смерть без часу!
— А душа що?
— Душа божа; а як же би інакше? З богом держить і божий є.
— А град?
— Бурить градову хмару примовами.
— Як переможе нечисту силу, то град іде на ліси, а як заслабий, то, сохрань господи, яка кара від граду!
— Лише роздрочить пусто.
— То тяжка річ з тим боротися...
— Що кому бог призначив: так уже написано.
— А Василенків що? Мало не минувся.
— Були розумні та й трафили ще на мудріших.
— Він тесав з воріт зверха та й позабирав у сусідів молоко; тоті, бачусь, поїхали до паливоди, та й він їм уповів, аби стовпи другим кінцем закопали, а з воріт аби спідні тріски спалили.
— У Михайла палили, а він тої ночі мало не минувся. Шість неділь не вставав з постелі.
— Не знав добре від себе.
Гра-а-ад? — мов спросоння спитав хворий. Він лежав з широко отвореними очима, в котрих видніла мгмрнтомність розуму. Йому виділося, що з-під припічка ВИХОДИТЬ повагом курка, а на курці їде величезний товстий шур. Він водить очима за тим дивним їздцем: щур об'їжджає г їм разів хату й знов заїжджає під припіч. То знов чує хворий легенький шелест вгорі; підносить очі й бачить, як ли-.■іііки з світячими, як проста сірничка, очима снуються попід г гелю. Все мішається і путається воколо нього. Він іде городом старого учителя пониз потік. У гуркалі чує плюскіт води, потопленики плещуть в долоні... На зеленкуватих, на-трудоватілих лицях чорніють зігнилі вербові листки... Плаче планета й кличе: "Сюда! Сюда!"
— Щезай! Не піду! Що кличеш?.. Чуєте? Кличе планета д' собі...— пробудившись з-між привидів, говорить хворий до сидячих мужиків.
— Дух святий при вас, Гнатуню! — кажуть стиха мужики й хрестяться повздовжнім хрестом.
Гнат приплющує очі: йому здається, що він іде горі Ялинкою. Від камеральної дубини з заходу сунуться градові, як льодяна крига, хмари. Він чує шум, як би шум води на лото-ках. Звівається вітер, зачинають падати дрібні кульки граду. Вони падуть чимраз густіше, чимраз більші... Б'ють об його голову, він чує глухий біль й обома руками хапається за голову, немов заслоняючись від граду.
— Голова!.. Град!.. Град!..— кричить він здавленим голосом і тисне руками голову. Кров пре на його мозок, і щораз глухіше охкає він і стогне.
В голові його шумить, дуднить, дзвенить. Нові привиди виринають перед його очима.
— Труби трублять на чотири сторони світу... Чути шум, як би від многих... Отвираються гроби, порохи збираються... Багно велике! Біда тому, хто нігті за житя не кидав за па-зуху!5Чим загатите багно? Як перейдете на Асафатову долину ?.. Стоять, як два лани збіжя: он та тримає клубки в руках... Га! Крала-сь клубки? Ткачева жінка... Ти з чеснич-ком? Тілько всего добра?.. Ой, урвеся чесничок! Не витягне тебе ним святий Петро... Хе, хе, хе! Дивіть, люди! Баба чіпає-ся за чесничок... Адіть! Вже підтяг єї д' половині... О-о-ох].. Урвався чесничок!.. У смолу... Навіки...
— Він видить суд-божий,— шепчуть мужики.
— Сусе Христе, сине божий!
— Матінко Христова, прости нас, грішних!..
— Христос на престолі сидить; мати єго, апостоли при нім... Рани від тернового вінця на голові6, рана від копія в ребрі..! Рани на руках, рани на ногах... Страшний суд!..— говорить, витріщивши очі, хворий.— Ангел вагу тримає, важить добре і зле... Пішов тиі? Скаменів би-сь... Ото "покая-ніє"! А він уліз під важку та й тягне пазуром злі діла на долину... О! О! О! Христе Спасе! Диви, чорт душу кривдить — несправедлива вага...
Мужики сидять, зі страхом слухають повісті о суді божім, обраховують сумління, і з їх забіджених грудей вириваються вздохи й восклики покаянні.
— Світає,— каже, поглянувши на вікно, мужик.
— Паранько, вам би до війта піти, аби з тим що зробив.
— Сирота я бідна! Що я тепер пічну? — заводить Па-раня, накидає на себе петечину й виходить з хати.
4
На голубім небі виступали на сході ніжні біляві світляні смуги — далекий відблиск зближаючогося царя-світла. Зорі блідли й незначно зникали зі зводу небесного. Ніщо не переривало поважної тишини; все чекало мовчки приходу світляного царя. Трави підіймалися вгору, цвіти розхиляли свої чашки, каплі роси просвічували на них білявим блиском. Білі смуги розширялися щораз дальше, ставали щораз світліші, а над самою горою загоралася вже багряна мантія царська, з котрої стріляли впівокруг рожеві промені. Через годину указалася частина сонячного червоно-світлого круга. Заспівали пташки, зачали рушати листками дрімучі березові гаї, збуджені раннім леготом, стояв перед своєю хатою, роздру-хуючись, хлібороб, і шептав отченаші.
Параня йшла, плачучи, вуличкою попри город старого учителя; проти неї йшли спішно люди.
— То ви? — питали здивовані.
— Та я...— відповідає Параня.
— Що то можуть люди! Казали, що аарізав жінку! — говорили, поглядаючи один на другого, невдоволені, що страшна вість була лиш в частині правдивою, і йшли подивитися на Гната.
Параня вийшла з вулички на головну дорогу і навернулась іти на долину до війта, але на скруті побачила купку людей, що йшли горі горою; межи ними пізнала війта,
— То ти, жінко? — скрикнули майже всі разом.
— Та я, прошу начальника ласки,— сказала Параня. Ну, вір же нині людям! Казали, що зарізав жінку...—
промовило піддурене начальство.
— От як люди; причиниться один, другий...