Доказ був справді переконливий, а Себастьян був у його руках.
Далі все йшло досить буденно. Важко було визначити, хто переможе. Сили здавались рівними. Себастьян заспокоював Марлоиа, обіцяючи своє втручання десь наприкінці матчу. Бо інакше гра буде нецікава, публіка розчарується.
Сенсація сталася тоді, коли до кінця гри лишалось п’ять хвилин. М’яч ніби сказився. Він робив такі дивовижні зигзаги й петлі, яких не зміг би пояснити жоден фізик. Ось він уже у воротах господарів поля! Глядачам здавалося, що цей гол забив собі сам воротар. Так само здавались випадковими і ще два голи, які були забиті протягом останніх трьох хвилин.
Обличчя Генерала налилось кров’ю, потім посиніло і нарешті зблідло. Очі стали скляними, на губах з’явилась піна. До Генерала підбіг його лікар. А Марлон, вигукуючи прокльони, схопив Себастьяна за руку і потягнув у кімнату, призначену для відпочинку знатних уболівальників.
— Що ти накоїв, старий бовдуре? — лаявся Марлон. — Ти бачив, що сталося з Генералам?
— Він хіба епілептик? — незворушно запитав Себастьян. — Я цього не знав.
— Мовчати! — заревів Марлон. — Ти ще в мене затанцюєш, кістлява потворо.
Очі Себастьяна засвітилися молодечим вогником. Підвівся, розігнув опину, зміряв презирливим поглядом розлюченого Марлона.
— Ви вимагали від мене шахрайства. Не діждетесь!
В ту ж мить на руках Себастьяна клацнули сталеві браслети. З глузливою поштивістю Марлон процідив крізь зуби:
— Сеньйоре! Ви погано знайомії з побутом Чорної фортеці. Предки залишили нам дуже затишні кам’яні мішки. Там є цілюща вода, в якій вам доведеться стояти по коліна. Ви навіть матимете змогу обтирати спиною голе каміння. Воно вам замінить ліжко. А через місяць зустрінемось. Сподіваюсь, ви тоді будете згідливіші.
Марлон ударив Себастьяна кулаком під груди. Старий поточився і впав на підлогу.
В ту ж мить над телефонним апаратом з’явилась полум’яна куля. Це був Едмундо, який чув усе, що казав Себастьян. Він уже встиг вислизнути Із м’яча, незримо пролетіти над головами галасливих уболівальників і, шугнувши в телефонні дроти, вийти із них грізною кульовою блискавкою.
— Тату! — кричав Едмундо, намагаючись відшукати знайомі хвилі батькового мозку. — Тобі боляче?..
Але батько мовчав. Він був непритомний. Зате переляканий Марлон, забившись у куток, тремтів усім тілом. З жахом дивився на вогняну кулю, що плавала над обличчям Себастьяна. Вона майже торкалась його волосся. І дидно: волосся не горіло, на обличчі старого не було опіків. Навпаки: опромінення повернуло йому свідомість. Не розплющуючи очей, Себастьян попросив:
— Синку, звільни мої руки.
Він сказав ці слова вголос, і Марлонові здалося, що старий марить. Та ось вогняна куля ковзнула по витягнутій руці Себастьяна, черкнула об наручники, і вони з брязкотом упали на підлогу.
— Спасибі, синку, — промовив старий. — Тепер виведи мене звідси. Я дуже заслаб.
Ці слова також були сказані вголос. Можна собі уявити, що переживав Марлон! Його трясло, щелепи тіпались, рот конвульсивно скривився, а руки були ніби налиті чавуном. Тим часом Себастьян підвівся, розігнув скрипучі суглоби й попрямував до дверей. Двері були міцні, окуті бронзою. Тут інколи відпочивав сам Генерал, за безпеку якого відповідав Марлон. Ключ від дверей лежав у його кишені. Через те, трохи отямившись, він звернувся до Себастьяна:
— Пане дияволе! Давайте краще домовимось. Ці двері не відімкнути навіть вашій величності.
У відповідь Себастьян лише стомлено посміхнувся. А полум’яний Едмундо наблизився до замкової щілини й відразу ж опинився по той бік дверей. Там, де був замок, лишився випалений отвір. Себастьян легко штовхнув двері, вони вільно відчинилися. Блискавка відразу ж зникла. А за мить Себастьян загубився в натовпі, який усе ще вирував навколо стадіону.
IV. ВІЗИТ ЧЕМНОСТІ
Десь аж на третьому тижні Генерал почав подавати ознаки життя. Він був слабкою, примхливою людиною. На трибунах обирав для себе величні пози, а вдома бурчав І вередував, мов ображена дитина.
Рухатись він не любив. Через те руки і ноги були тонкі, розслаблені, а живіт нагадував черево павука. Мабуть, він жив за рахунок масажів, які трохи пожвавлювали кровообіг. І Марлон був не якимось міністром чи дипломатом, а звичайним масажистоім. В.ід інших масажистів його різнило те, що він захоплювався спортом, був хитрий та вмів користуватися слабостями Генерала. За кілька років Марлон став його довіреною особою. Марлона боялися навіть міністри, не кажучи вже про чиновників. Важко було визначити, чия воля діє в державі і кому належить те чи інше рішення — Марлоновї чи Генералові.
Кожен ранок Генерала починався масажами. І щоразу Генерал скаржився Марлонові на свої болячки. Та сьогодні йому найбільше болів програш на стадіоні.
— Ти запевнив мене, — скиглив Генерал, — що мої орли здобудуть перемогу. Я тебе питаю: де ж ця перемога? Знаєш, скільки мені коштували твої запевнення? Вісімсот тисяч песет!
Обличчя Генерала то роздувалося, то болісно морщилось, стаючи маленьким, жалюгідним, наче в гумового блазня, із якого поволі випускали повітря. Таких блазнів продавали в дитячих магазинах.
— О мій Генерале, — скрушно зітхав Марлон. — Я втратив шістсот тисяч. Але я здобув те, що варте всієї державної казни. Треба лише якось порозумітися з цим дияволом. І тоді ми завоюємо цілий світ!
— Що ти там здобув? — сонно мурмотів Генерал, ніжачись від приємного дотикання швидких масажистових пальців до його драглистої спини.
— Пригадуєте, я вам розповідав про фокусника?
— Це той, що морочить публіку своїм кисетом?
— Який там кисет! — вигукнув Марлон. — Цьому фокусникові підкоряються блискавиці!
— Ти при своєму розумі? — спантеличено буркнув Генерал, скосивши око на Марлона, що своїм могутнім тулубоїм нависав над його спиною. — Тобі приверзлося.
— О мій добрий Генерале! Хай мене грім поб’є... — Марлон відразу ж спохватився: — Свят, свят! Хай поб’є наших ворогів... Нічого страшнішого я не бачив за все своє життя. Блискавиці повзають по ньому, як звичайні жуки. Він називає їх синками, синочками. Досить його слова — і вони наскрізь протикають двері, стіни, що завгодно!.. Одне слово...
Та він не встиг докінчити, як у розкішній спальні Генерала розкололася стіна, у великому отворі засиніло ранкове небо, а попід стелею тихо, безгомінно попливла полум’яна куля. Вона наблизилась до ліжка, де лежав Генерал, погралася ковдрою і, лишивши в спальні запах смаленої вовни, викотилась через відчинене вікно.
— Візит чемності, — ховаючи переляк, невесело посміхнувся Марлон. — Всього тільки візит чемності.
Не будемо описувати того жалюгідного стану, в якому перебував Генерал. Він забув і про свій програш, і про хворий шлунок. Перед Генералом ніби розверзлась темна безодня, і він висів над нею, безпорадно силкуючись за щось зачепитись. Але те, за що він чіплявся, також пливло над безоднею, і ніде не було жодної речі, яка б мала під собою твердий грунт. Кінець його владі! Тепер влада у державі належала мандрівному фокус-іникові...
Та це було перебільшення, викликане страхом. Ніхто поки що не зазіхав на владу Генерала. За мить подзвонив телефон. Боячись, що Із нього знову викотиться полум’яна куля, Марлон стрибнув за портьєру й німотно застиг там Із перекошеним обличчям. А телефон дзвонив довго, настирливо. Нарешті Марлон тремтячою рукою зняв трубку. Дзвонили Із поліції. Мандрівний фокусник, якого за — наказом Марлона вони затримали на площі, прийшов за кисетом. Ось Марлон почув голос Себастьяна, якому, видно, передали на той час трубку:
— Мій син дуже гнівається. Він шукає кисет, який ви забрали. Це його одяг. Едмун-до до нього звик, Я пробуваів замінити кисет гумовою грілкою, але хлопчикові вона не сподобалась. Він пішов до вас. !Ви його там не бачили?.. Правда, він лагідної вдачі і має добре серце. Але ви його дуже розгнівили. Накажіть повернути кисет...
Кисет відразу ж повернули. Едмундо ковзнув у затишну темряву гумової оселі і відразу ж ущух...
А Марлон намагався втовкмачити задубілому від переляку Генералові, якої могутпості можна досягти, приручивши кістлявого володаря блискавиць.
— О мій Генерале! Не шкодуйте нічого. Зробіть його міністром, командуючим, — ким завгодно...
Та, пригадавши, як Себастьян потішився на футбольному полі, Марлон уже обережніше додав:
— Правда, це не гарантує нам безпеки. Але як вона може бути гарантована, коли той перевертень лишається поза нашим впливом? Немає меж його могутності. Мені здається, він про це навіть не догадується. Чи просто придивляється, зважує. А потім в один день знищить Нас і захопить владу... Ну й личину собі обрав! Ходячий кістяк, та й годі. Але цим він нас не обдурить.
Нарешті Генерал таки отямився. Але його реакція на візит Едмундо була несподівана, навіть смішна. Схопившись на криві ноги, метушливо забігав по спальні.
— Забороняю! Категорично забороняю.
— Що ви забороняєте? — майже сердито перепитав Марлон.
— Кисет, блискавиці та всякі інші трюки. В.се це пішло від циркачів. Я їх добре знаю! Забороняю цирк.
— Цирк тут іні до чого, — намагався Марлон урезонити свого примхливого володаря. Але той не слухав, продовжував бігати, розмахуючи руками.
— Кожного, хто з’явиться з блискавицею в кисеті, негайно тягніть на шибеницю. Все!..
Генерал зів’яв, ніби скінчилась дія пружини, що була заведена на кілька хвилин.
Безсило поплентався до ліжка і впаїв на присмалену ковдру.
— Як же оголосити вашу волю народові? — запитав Марлон.
— Так, як я її висловив, — сказав Генерал і тяжко закашлявся.
Наступного дня іна вулицях столиці, — на всіх вітринах та дошках для об’яв, — з’явився наказ Генерала, у якому заборонялися циркові видовища. А наприкінці чорним по білому було написано:
"Категорично забороняється поява на вулиці із блискавицями у кисетах".
Далі йшли погрози-аж до смертної кари.
Ця фраза облетіла всі газети світу. З неї глумилися, як тільки могли. Одна із заморських газет писала:
"Грізний Генерал у цьому наказі виглядає Зевсом, який розгнівався на власних дітей.
О, занебеоні шибайголови! Вони останнім часом так загралися, що перестали розрізняти, де батькова зброя, а де звичайна запальничка".
Проте не всі прийняли цього кумедного наказа так безтурботно.