— Петро Максимович зробив паузу.
А ти дружиш з ким-небудь у школі? Або взагалі — у дворі чи в басейні? Є в тебе друг?
Женя підсмикнула ранець, переступила з ноги на ногу. Від довгого й напруженого стояння у неї аж отерпла спина. Подумала: "Гм… Чи є в мене друг? А хіба про таке говорять? Та ще дорослим?"
Друг…
Вона глянула у вікно — і засвітилось її лице, ожили й спалахнули золотистим вогнем великі світло-каштанові очі, завжди по-дорослому серйозні й трохи присмучені. Женя згадала свого Мотю, якого любила, з яким приятелювала і дружби з яким — на людях — соромилась. Бо той Мотя був удвічі менший за неї. Це дрібненьке худорляве хлоп'ятко, вухате, як і вона сама, схоже на зайчика, щодня самотньо стирчало у дворі, під кочегаркою, і дивилося на вікна Жениної квартири. Воно часто стояло з обмотаною головою (у нього від простуди текло з вушок) і терпеливо, цілими годинами очікувало Женю.
Коли дівчина виходила у двір, Мотя аж стрепенався від радості, підлітав до неї і без кінця лопотів-лопотів — швидко й кумедно. Так серйозно й заклопотано розказував їй про котів, про поламану машину, про поганих дівчисьок — про все на світі. І який він був щасливий, коли Женя дарувала йому мідні гудзики, скельця, блискучі обгортки з-під цукерок!
А ще Женя дружила з професором Гай-Бичковським із третього поверху, дружила з кондукторами трамвая, з одноруким інвалідом, що продає на базарі гарбузове насіння, з дідом поштарем, який узимку носить пошту без рукавиць і каже, що йому зовсім не холодно, з продавщицею молока, з перукарем Мусієм Давидовичем, котрий поза всякою чергою робить їй спортивні зачіски…
Та хіба згадаєш усіх, з ким дружила і дружить Женя Цибулько? І хіба скажеш про це директорові школи? (Особливо про Таємного друга, про волохатенького!)
— Ні, — холодно проказала Женя. — Ні з ким я не дружу. Уроки…
— Погано, — зауважив директор. Видно, розмова його трохи стомила, бо він усе частіше прикладав руку до хворого серця й морщився. — Погано, — повторив він. — У твої роки треба обов’язково дружити. З людьми, з деревами, навіть з павуками. Хоч, правда, я не вірю у твою самотність. Не вірю. Видно, ти просто не хочеш відверто говорити. Ну, це справа твоя…
Довгим стомленим поглядом він подивився на вікно, на штору, пожовклу від сонця й притрушену вугільним пилом: з вулиці чулося розмірене вистукування двигуна — то робітники ремонтували дорогу біля школи. Долинав скрегіт трамвая на повороті, докочувався гомін великого міста.
— Ось я про павуків згадав. А що в тебе дома є — може, кіт, чи собака, чи хом’ячок? Що ти розводиш? — тим же спокійним тоном розпитував директор.
Женя аж скривилась — наче їй наступили на ногу. З болем глянула на директора: про що ви питаєте? Який кіт, який хом’ячок? То в людей є! То в щасливих!
— Петре Максимовичу! — заговорила вона, збиваючись на сльози. — Нічого в мене нема. Нічогісінько! А я ж просила!.. Були ми на пташиному базарі, на Куренівці. І там один дядько продавав цуценятко — ну таке кошлате, таке біле, з чорним п’ятачком на носі. Я кажу мамі: давай купимо, давай, у всіх є! А мама: "Ні, — каже. — Для чого мучити живу тварину? Хто твого цуцика доглядатиме? Цілими днями нас нема, а влітку поїдемо до баби в село — що тоді? Хай воно скавучить у квартирі?.."
Петро Максимович уважно вислухав, примружився і з хитринкою подивився на Женю.
— Ага… Ти просила, щоб купили тобі собаку?
— Цуцика!
— А той… з кошлатою ручкою? Може, це саме те, що ти хотіла?
"Так!" — мало не вирвалось у неї. Але відразу ж вона спохватилася й прикусила язика. І застигла перед столом, украй спантеличена: як же це він, Петро Максимович, про все догадався? І так хитро підвів її до слизького!
— Може, лялька, чи іграшка, чи якась тваринка — що то було в тебе з волохатою ручкою?
— Ніяких ручок, Петре Максимовичу! Ніяких! Правда!
Женя так німо й благально подивилася на директора, що в неї на очах аж закипіли сльози.
— Добре, добре! — квапливо мовив директор (і знову болісно поморщився). Він, очевидно, зрозумів, що з дівчини більше нічого не витягнеш. І тому гукнув у приймальню:
— Покличте Ізольду Марківну!
"От! Ще й Ізольда!" Женя повернула голову в куток, до черепа. І сказала собі: "Мовчи! Сховайся в склеп!" Вона й не бачила, як увійшла в кабінет учителька малювання. Лише пролунав за спиною поспішливий перестук її каблуків, почулось коротке "Слухаю!" та війнуло від дверей духами.
— Ізольдо Марківно, — неголосно мовив директор. — Прошу вас, зайдіть сьогодні до батьків Цибулько. Дізнайтесь, як там живеться дівчинці, що в неї за батьки, і зокрема поцікавтеся, з ким вона дружить у дворі.
— Слухаю, — коротко відповіла Ізольда Марківна й поправила зачіску, що переливалася неземним фіолетовим блиском.
Коли Женя вийшла з кабінету, Петро Максимович — і то м’яко, вибачливо — зупинив Ізольду:
— Стривайте, я хотів про той огірок… Розумію, у вас програма. І все-таки… хм, об’ємне зображення огірка… У двох площинах… щось дуже мудряще. А чи не можна простіше — повести дітей у парк — зараз осінь, гарно, і хай там малюють собі — квіточки, дерева, що їм ближче до серця?
— Петре Максимовичу, — зразу почала Ізольда Марківна з високої ноти, — якщо їм дозволити, якщо пустити на самоплив, то знаєте…
— Знаю, знаю! — замахав рукою Петро Максимович, щоб тільки не починати зараз одну з тих безконечних дискусій на педагогічні теми, од яких у нього й так щодня гула голова. — Отже, прошу, зайдіть до Цибулько.
І він узявся за телефонну трубку, даючи знати, що розмову закінчено.
Тільки про одне не обмовився директор. Про дивний привид. Коли Цибулько виходила з його кабінету, він раптом побачив, як з її ранця на мить висунулася — що ви думаєте? — та сама руда волохата ручка й помахала директорові, ніби сказала: "Бувайте здорові, Петре Максимовичу!.."
ДЕНЬ ЗОЛОТОГО СВІТЛА
Уроки давно закінчились. В порожніх класах стояла незвична тиша. Женя тупотіла одна у величезному корпусі школи. Вона спускалася вниз по сходах і заклопотано думала: "От бомба! — це в неї було таке сварливе слово — "бомба". — Що ж мені робити? Сховатися? Залізти в підвал і просидіти там усю ніч, нехай мене шукають де хочуть? Чи, може, сісти в літак та й полетіти до бабусі в Маньківку?.. Ніколи ще такого не було — двійка з малювання (у щоденнику стоїть!), до директора викликали, так мало цього — ще й додому прийдуть!"
Вкрай нещасна, вийшла Женя на ганок школи. Зітхнула, поставила ранець під ноги. Глянула вздовж вулиці — і аж стиха охнула. Ні, ви тільки подивіться: який сьогодні день, яка погода надворі!
Вона журиться, сушить собі голову, а в місті он що робиться! Жовтень прийшов у Київ! Суха, янтарна пора падолисту!
Ані найменшого вітру, ані подиху. Тихо. Лагідне сонце, і все навкруги — наче золоте: і повітря, і дерева, і дахи будинків, і тротуари. Все устелене каштановим і кленовим листям. Навпроти школи стояв маленький дерев’яний будиночок — весь дах його з горою був засипаний яскраво-жовтим листям. Повно листя лежало на балконі, на карнизах, на дерев'яних перилах. А ось! Круглі стовпи виглядали із-за паркана, і на кожному стовпі — золота пухнаста шапка!
Так повторювалося щороку. Приходив у Київ жовтень — як свято, як осінній парад дерев. Каштани, берези, клени одяглись у найрозкішніше вбрання. І щедро кидали позолоту на брук і асфальт. Місто, як здавалося Жені, з головою тонуло в пожовклому листі. І стільки празникових клопотів з’являлось тоді у кожного! Двірники щоранку згрібали прив’яле, обтрушене листя у високі, ніби освітлені зсередини купи; машини вивозили осіннє добро за місто, але під вечір знову лежала на асфальті свіжа розкішна постіль. І в ній качались, кублились, товклися очамрілі від радості й свободи хлопчаки й дівчатка.
У ці теплі воскові дні, пронизані сонцем, обличчя у киян світились лагідним сяйвом осені. У парках бродили зачаровані фотографи, на лавочках дрімали бабусі, а в небі снували павутину реактивні літаки.
Жені захотілося кудись піти, аби подалі від дому, де її чекала не дуже приємна розмова. Вона подумала: "Куди б мені краще? Може, на Лук’янівський базар, до дядька Ореста, що продає насіння?" Базар тут близько, перейти трамвайну лінію, далі попід загорожею, через нижні ворота — і вже торгові ряди. Женя любила там бувати, особливо зараз, восени. Дерев’яні лави завалені яблуками, капустою, сушеними грибами, лісовими ягодами, а тут пахне кропом і гарбузовим насінням (це в дядька Ореста), а там вигукують: "Свіжий мед! Свіжий мед!.. Сметана!.. Яйця!.." Тільки походиш, понюхаєш — і несеш із собою пахощі осені.
"На базар!" — сказала собі Женя й спустилася з ганку.
За шкільними ворітьми починалась вузенька стара вулиця, де не ходили машини. Тут завжди було тихо, але зараз кричала й метушилася дітлашня. Учні молодших класів збивали каштани. Хтось один кидав палицю, а коли, торохкаючи, розсипалися по асфальту блискучі коричневі ядра, малеча гуртом налітала на них, напихала собі кишені й пазухи.
Женя зупинилась. Палицю кидав старший хлопчак, бандиткуватий, вимащений в глину. Він збивав не тільки каштани, а й листя і молоде пагілля з дерева.
— Ти що ж оце робиш? — строго, голосом своєї матері сказала Женя. — Не можеш потрусити?
Кілька пар очей повернулося до Жені — ця висока нахмурена дівчинка в шароварах, з коротко підстриженим волоссям здалась їм хлопцем, та ще й сердитим. Поки одні насторожено дивились на Женю, палиця знов полетіла вгору, і всім на голови посипався град каштанів — вони падали в зелених кожушках, і ті колючі кожушки розліталися по тротуару, як малі їжаки, а з них вулущувалися такі свіжі, такі принадні каштани, що не можна було не зупинитися і не взяти хоча б одного. Женя вибрала собі найбільшого. Він був холодний, вкритий білим туманцем. Женя витерла його долонею і мимохіть замилувалася: "Диво! І як він вродився такий!" А каштан був справді красень: тугий, темно-коричневий, поверхня гладенька і на ній — візерунок, виписаний тонкими лініями. Наче виточили його з міцного заморського дерева.
— Ей, гаврики! — гукнула Женя. — Давайте я вам натрушу! Тільки підсадіть.
Хлопчаки підсадили її. Вона вчепилась за нижню гілку, а далі полізла сама — до золотого верхів’я, до сонця, де все горіло від листя, від гарячої жевріні.