Горпина поставила чавуни на лаві й зазирнула у вічі
Тетяні.
— Вже одходить! Як-таки можна отаке допустити? Стільки народу було, та то й не допиталися нічого? Коли б хоч на часину опам'яталася! — заклопоталася Горпина і придавила Тетяну злегенька за ніс, щоб та прокинулася ще хоч на хвилину для життя та дала бажану пораду...
Замість відповіді, Тетяна в останній раз зітхнула, і вилетіла душа легенькою парою з наболілих грудей.
— Померла! Хоч питай, хоч не питай — вже не скаже нічого,— мовила Горпина, закриваючи вії помершої.
— Царство небесне, вічний покій! — перехрестилася богомільна бабуся і стала перед іконами бить поклони.
Жіночки теж повернулись до ікон і стали молитися за упокій новопреставленої раби божої Тетяни.
— Чи нема у тебе п'ятаків? — звернулася Горпина до Макара.
Макар витяг з скрині хустку, розв'язав вузлик, у котрому було зав'язано два карбованці бумажками та трохи мідяків, і подав два п'ятаки Горпині.
— Чи є окріп? — запитав хтось із жінок.
— Треба обмити, поки тепла, а то потім ні ногам, ні рукам ради не даси,— завважила Мотря.
— Окропом не клопочіться: два чавуни у себе в піч ще вдосвіта засунула, а це ось ці чавуни наллю та посуну. Роздягайтесь, жіночки! Витягай, Макаре, сорочку та запаски про смерть та лагодься їхать у город по горілку та по хустки; а ти, Мотре, попрохай Гарасима, щоб сповістив батюшку,— почала давать порядок баба Горпина.
Гарасим згодився не тільки сповістить батюшку, але умовитись про похорон, поторгуватись за євангелію, хоругви, за причт, за коней, а ця справа була далеко не легенька, бо цілком залежала від настрою панотця Ардаліона; настрій же залежав від різних випадків, а найбільше від "характеру" тих бісів, що доводилось батюшці вигонити з "одержимих" парафіян. Іноді траплялося таке слухняне, покірливе, навіть дурненьке бісенятко, що досить було батюшці добре нап'ястися та тричі крикнути "проклинаю", "заклинаю", щоб воно підобгало хвіст та втекло безвісти; іноді ж траплявся такий упертий та лукавий, що панотець аж упріє заклшіаючи, і тільки через добру годину таких прокльонів, що аж волосея підводиться на голові, нечиста сила покидає спою жертву, але тут-то й чекає панотця горе. Збентежений І.І свого першого пристановища, біс перескакує, не довго думавши, в просторий утрунок панотця і починає там хазяйнувати, як у себе в пеклі. Даремно старається панотець затопити біса оковитою — нечиста сила виринає, як пір'їна, і виявляється то неподобающими словесами, то якими-небудь прикрими "діяніями". Довго дивувалися, довго сердилися парафіяни, але як прочули від самого батюшки, яка йому пригода трапляється, як розібрали, що то нечиста сила сквернословить устами їх пастиря, що то лукавий біс управляє серцем його, то заспокоїлись і стали терпляче сподіватися того часу, коли нечистій силі обридне самій коверзувати. Правда, якась недобра душа донесла, нарешті, куди слід, і батюшку змістили років через два, але в той час, коли Гарасим увіходив у батющині горниці, панотець саме борюкався з бісом Солопії, котру привозили за три дні до смерті Макарихи, і Гарасим відразу спостеріг по обличчю матушки, по заплаканих очах наймички, а найбільше по духу від "монопольки", що безталанному панотцю Ардаліону непереливки.
Добру годину довелося Гарасимові посидіти в кухні, поки панотець пообідав та вийшов.
— Чого треба? Чого прийшов? — запитав отець Арда-ліон Гарасима.
Глянув Гарасим на батющин ніс скоса та й зітхнув, сердешний.
— Чого прийшов? — гукнув удруге батюшка.
— Макариха богові душу віддала, так найпокірніше вашої милості прошу приїхать.
— Яка це Макариха? Як фамілія? Яка Трохимиха? — перехопив річ Гарасима батюшка.
— Макариха,— поправив Гарасим.
~~~ Фамілія! Фамілію питаю! — крикнув не своїм гласом панотець.
— Хвамилія... прізвище? Та... як її... тая.. . прости господи, забувся!..
— Як забувся? Як забувся? — ще дужче закричав.батюшка.— Ти в шинк, по горілку прийшов? Геть із моєї хати, п'янюго! Випив кварту, та тоді до батюшки з порожніми руками!..
— Хоч і заприсягти, батюшечко, і рісочки в роті не було... І в заводі немає горілки дома... Хіба б я...
— Геть! Вон! — перепинив отець Ардаліон Гарасима і хотів ще ногою тупнуть, та якось схитнувся.
— Ардаліоша! Ардаліоша! Не сердься-бо! — мовила несміливо матушка.— Це, мабуть, чоловіче, чи не Гребенко-ва померла? — звернулася вона до Гарасима.
— Еге ж, еге! — зрадів Гарасим.— Гребеикова, вона!..
— То-то й є — Гребеикова! — мовив строго батюшка.— А де дитина? Де куми? — крикнув ні з того ні з сього отець Ардаліон.
Гарасим наставив вуха.
— Де дитина? — крикнув ще дужче батюшка.
— Тебе, Ардаліоша, ховати, а не хрестити запрошує чоловік. Гребеикова, серце, померла,— заступилася за Гарасима матушка.
— Ага! Гребеикова померла? — нарешті розібрав батюшка.
— Еге ж, еге... Гребеикова, сьогодні померла... Просимо вас найпокірніше поховати її.
— Не хочу я її ховати! Не хочу, та й край! Так і перекажи: казав батюшка, панотець Ардаліон, що не хоче ховати Гребенкової... Де вона говіла? В монастирі? Хай же її й ховають монахи. Почім я знаю, як вона говіла? Може, вона, замість церкви, в шинку сиділа!.. Не хочу я таких свиней ховати. Свій храм тільки що не завалиться, причт духовний тільки що з голоду не погибає, а ви свої мідяки монахам віддаєте! Скільки ви даєте батюшці за треби? Шаги! А як я тільки призначив за сповідь вашої богомерзкої душі по десять копійок, так ви всі в монастир побігли говіти? Не хочу ж, коли так, вас ховати...
— Вашої милості, батюшечко, прохаю, не гнівайтесь на новопреставлену, може, в неї справді не було гривеника на сповідь. Зробіть божеську ласку, поховайте її без серця.
— А скільки дадуть за похорон? — запитав трохи мило-стивіше отець Ардаліон.
— Звісно, люди бідні — як спроможуться, так і подякують вам,— мовив обережно Гарасим.
— Менше від двох карбованців не візьму, а за євангелію, хоругви, причт — особо. Та щоб добрих коней прислали, чуєш?
— Чую, чую, батюшечко!.. Тільки не в гнів вам буде, що скажу: поховайте її за полтиничка, зробіть божеську милость, люди бідні...
— Ти на торг прийшов? — крикнув батюшка, аж шибки в вікнах забряжчали.— Два карбованці, ні копійки менше!
— Хай вже і два карбованці, тільки щоб за євангелію, хоругви і причту вже не платити...— уклонився низенько Гарасим.
— Так ти ще торгуватись? Геть пішов! Не хочу я ніяк мас ховати. Як собаки пропадайте! До монахів ідіть. Марш! — розсердився ще дужче батюшка.
— Коли звелите коней присилати? — запитав похмуро Гарасим.
— За коней питаєш, а про гроші мовчиш? Знай, що набір я не ховатиму!.. Мені нема діла, що Грабенка, чи як його там, злидні поїли — мені гроші щоб були зразу, а як не дадуть уперед, то я назад поїду — так і скажи там. Чуєш?
Гарасим усе добре чув. Крім того, він бачив, що впертий біс Солопії тільки що почав коверзувати, і коли Гарасим протягне свою розмову з панотцем, то нечиста сила добавить до двох карбованців ще мірку пшениці, кварту горілки або крашанок, і більше не змагався.
— Чую, чую! — покірливо відповів Гарасим і, уклонившись низенько батюшці й матушці, подався геть із кімнати.
III
Іван Криворотько запріг свою шкапину й під'їхав до Макарової хати. Макарові зосталося тільки сісти та їхати в город за покупками, отже довго ще не сідав він, довго блукав то по надвір'ю, то по хаті, довго роздивлявся по всіх кутках, наче чого шукаючи. "З чим їхати в город? Що продати?" — питав він себе, удесяте зазираючи в порожню хижу. Але скільки не-пригадував, скільки не дивився — і на очі, і на думку спадала раз у раз коли не кожушанка, то телиця. "Кожушанка.— теличка! Теличка — кожушанка!" — проносилось у голові, а на серці становилося все тяжче. Шкода кожушанки продавати,— жінка до церкви не надівала, дочці приберігала..: а ще шкодніше теличку віддавати...
— Чи ти у лісі загубився, чи голову загубив? — крикнув йому Іван.
— Зараз, зараз їду,— мовив Макар і, нарешті, ухопивши з одчаєм кожушанку, сів у сани.
Люди почали вже з торгу роз'їздитись, проте круг Макара з новою кожушанкою на руках зібралося чимало жінок та чоловіків. Кожен брав кожушанку, розглядав її з усіх боків, кожен бажав купити, але давав по "своїх достатках" так мало за неї, що Макар виривав із серцем кожушанку і йшов далі. Далі обступали його знову люди, знову роздивлялися, розпитували, божилися й, нарешті, давали ще меншу ціну.
Вкрай розсердившись на купців-голоту, а найбільше на саму Тетяну, що померла,, не дождавши ярмарку, Макар пішов до саней. Там стара, аж сива кобила працювала беззубими яснами над оберемком соломи. Макар штовхнув спересердя її в боки, крикнув не знать навіщо "Стій, проклята!", вирвав з рота солому, ударив мотузяним батогом і повернув голоблі додому. Він певен був, що на хуторі ніхто його не визволить, бо в таких людей, як і він, тільки хіба восени, до оплаток, водиться копійчина, а дукарі дбають тільки про себе, але не зважився й віддавати за півціни ту кожушанку, що далася так гірко.
— Якось-то буде... Люди щось прирозуміють... Не зостанеться ж Тетяна непохованою,— розважав він себе, поки кобила помаленьку тюпала додому.— Може, й батюшка поховає без грошей, тоді я за припасені гроші труну справлю, а останнє — як бог дасть!..
Але дома дожидала його недобра звістка про панотця Ардаліона: менше від двох карбованців за самий похорон батюшка не схотів узяти. Сів Макар край столу, схилив свою голову на згорнуті руки, ніяк собі ради не дасть. Що робить, де дістати грошей, коли навіть і в касі немає? Звернутись до Афанасія Петровича Карпенка? Не позичить і той за спасибі: доведеться хоч землю під застанову віддавати, хоч на такі відробітки згоджуватись, що й літо святе за його роботою пропаде. Куди звернутись? Де дістати грошей? — вдесяте питав себе Макар, дивлячись, як жіночки пильнують біля бездиханного тіла жінки. І справді, жіночки одна одну попереджали, одна перед одною хапалися виказати у різних дрібницях свою повагу цьому тілу. Доки це тіло було живе, кожна з сусідок, хоч і рада була зробить яку полегкість, та не мала часу, а іноді не знала, як пособити, за час хвороби тільки знахарка хіба, трохи лікар, а може, трошечки й фер-шал, а найпаче сам господь милосердний міг пособити недужій.