і він нездатний. Багато він міркував над сим, та нічого не вигадав...
— Чудно,— промовила вона.
— Чудно? — луною обізвався Зубенко.
— Ну да... Адже ж я трохи знаю вас, а зараз не можу збагнути. Я й не гадала знайти в вас стільки... песимізму. Принаймні мені здавалося зовсім інше.
Він посміхнувся:
— Тепер?.. Тепер інша річ. То було й минулося.
Вона здивовано підвелася з ліктя й сіла, випроставшись.
— Авжеж... То було тоді, коли ще я... вас не знав,— ледве вимовив Зубенко й почув, як знову затремтіло йому все тіло й зробилося холодно.
— Ви... що?.. Жартуєте? — насупилась вона.
— Я? Жартую?.. О, я ладен впасти до ваших ніг, молитись до вас, благати у вас порятунку, бо... безмірно кохаю вас. З того часу, коли я побачив вас зблизька, весь тягар з душі зсунувся геть, і я зрозумів, що й для мене ще посміхнеться життя й сіятиме сонце...
Галина Васильовна мовчала, схиливши голову, й думала про щось, а він схопив її руку й палко припав до неї сухими спраглими губами.
— Ви мовчите? — поспішався Зубенко.— Промовте ж хоч словечко, подайте хоч найменшу надію на те, що то не мрія, що...
— Що, власне, ви бажали б почути від мене? — нарешті промовила вона, приймаючи руку.
— Не можу я без вас, розумієте? Коли у вас є хоч краплина приязні до мене, ви пожалієте мене й підете в житті поруч зо мною...
— Куди?
— Усюди.
— Себто?
— Будьте моєю дружиною.
Вона не ворухнулась, ніби чекала на се, а тільки нижче схилила голову й думала. Трохи згодом вона підняла її й пильно, з цікавістю поглянула на нього, бажаючи зазирнути в саму душу. Потім з притиском промовила:
— А потім?
— По... тім? — хутко перепитав він здивовано, але, промовляючи першу половину по, зрозумів усе, і тім вийшло жалісне, мізерне, як вмираюча хвиля або стогін перерваної струни. Знов чорна невблаганна безодня розкрила йому свою пащу, та так і зосталась, і в'їдливий жах, болючий, як невідомість, розпачливий, як неминучість, підкрався й стис серце. Він, сильний, кремезний, не міг вимовити ані слова, а якось остовпів і сидів тихий, покірний і смішний, такий смішний...
Але се була мить...
Іскорка звіра вже розжеврювалась десь глибоко, пекла, пекла. Ось-ось вона спалахне диким полум'ям... В єдину мить перевернувся його, здавалося, міцний, несхибний світогляд; в очах, в свідомості лягли на все темні, потьмарені фарби, стерлись яскраві контури — і лиш там, глибоко, щодалі лютіш розгорювався звірячий огонь, з силою гнав кров до висків і силував широко роздувати ніздрі. Роздратований, пожадливий, він тільки тепер, коли почув цілою своєю істотою, що вони — його потайна хіть, несвідома мрія — випорснули без задоволення, тільки тепер мимоволі збагнув він, що вся його недавня, лагідна, чиста, як белькотання дитини, врочиста, як весняне небо, радість у відносинах до неї була тільки захованим несвідомо, звичайним, нервовим запалом самця, підогрітим чарівною мрією про щастя душ...
Вона прислухалась до його важкого подиху, нахилилася трохи й побачила, як виразно вималювалось тавро звіра йому на обличчя, побачила, як тремтять йому ніздрі і все тіло від дикого бажання, глузливо посміхнулась, потім, не хапаючись, сперлась на руку й підвелась.
Зубенко сидів непорушно... не насміливсь...
Вона пішла від нього мовчки, не поспішаючись, з високо піднесеною головою, смілива, гордовита, немилосердна, й він почув, що тихою ходою зникла з нею в темряві, зникла навіки, й мрія, лишивши його порожнім, нікчемним, самотнім. І тим, що всередині палахкотіло вже полум'я нестримної жаги, самотність була ще більш нестерпучою. Він упав лицем у траву й заричав риканням незадоволеного звіра. Якусь мить виникло в нього бажання наздогнати її, щоб заволодіти нею, але хутко потонуло в тім морі зневаги її, що й досі хвилювало перед очима... Він лежав...
А на зміну вечерові непомітно, крадькома спускалась чорна, ласкава, як мати, нічка, помалу вбирала в себе всі запізнілі згуки дня й тушила їх у собі, щоб ніщо не порушило її величного спокою. На стемна-синім небі ясніш замиготіли зорі, потемнішав захід, тільки байдужно миготіли ліхтарі там, у лощині, на шахтах. Зубенко підвівся. Свідомість непоправного минулого важким тягарем гнітила мізок, хотілося скрикнути так, щоб розступилася, щезла ся пітьма й знову виплило поверх зникле недавнє... Йти?.. Куди?.. Додому? До непривітних, зненависних, байдужих до всього кімнат і сидіти на самоті з страшною самотністю?.. А потім?.. Ах, потім!.. Прокляте, зловісне потім... Краще б щезнути, розтанути й злитись з ніччю, скинувши з себе болючу свідомість того непоправного.
Непритомно переступаючи ногами, Зубенко пішов житами, навпростець. Незадоволено шелестіли під ногами сполохані стеблини ще безколосого жита, нарікаючи на те, що якась невідома проява серед ночі топче їх і тривожить спокійний сон; сумно ридали цикади за безповоротним минулим, перед знаним прийдешнім; глузливо мигтіли попереду, на шахтах, ліхтарі, й погрожуюче вискалились зуби кокусових печей... Зубенко вийшов на обміжок і озирнувся навкруги. Ніде нікого. Він хутко пішов додому. Бурхливе почуття образи, незадоволення, розпачу й цілої гами різнородних почувань перемінилося на тупий біль, важкий, мовчазливий, що крутив десь глибоко в серці, та так боляче, що виникало гостре бажання якнайшвидше спекатись його, однаково, яким способом, бодай ціною життя. Життя?! Божевільний посміх скривив йому вуста, й він прискорив ходу, майже побіг, перебіг м'який шлях, заулок і вийшов на широку, скупо освітлену електричністю вулицю. Густий, п'янкуватий пах білих навіть в темряві акацій оповив його. Закрутилось злегка в голові. Зубенко пішов тихше. На вулиці вже не чути було нікого. Світились вікна у всіх будинках і, разом з електричним ліхтарем край вулиці, псували чудову, суцільну, закінчену, промірковану навіть у дрібницях, красу ночі.
Зубенко зненависно дивився на освітлені вікна й гостріш почував свою самотність. Он з краю дім, де жила вона. Він теж світиться. Запевне вона вже повернулася, сидить між своїми, гарна, весела, недосяжна, як щастя... А може, у неї хто з "товаришів". Відомо, що вона приятелює з ними,— він не раз бачив у неї сих розумних, нахабних і недбало зодягнених суб'єктів, ненавидів їх від щирого серця і заздрив їм: вони мали, самі того не помічаючи, те, чого йому бракувало,— вони мали потім!.. Зубенко порівнявся з своєю хвірткою, простяг руку, щоб одщипнути клямку, але від саду, від дому тхнуло на нього такою безпорадною пусткою, що рука несамохіть спустилась. А з її присадку почувся дрібний, гармонійний сміх і відбився у всій істоті його тремтінням недосяжного раювання. Він пішов далі й напружено дослухався. Справді, в присадку гомоніли. Зубенко перейшов вулицю й нешвидко пішов попід частоколом. Він знав, що гомонять на ганку, і, зрівнявшись з ним, мимоволі став, дослухаючись.
— Гаразд, буду. Так у вас все вже злагоджено до демонстрації?
— Все, все, приходьте... А ви де ж се барилися? Все із своїм штейгером? — питав густий бадьорий голос.
— Ха-ха-ха! — сипала вона.— Ну да, а хіба що?
— Та нічого... І охота вам...
— А ви знаєте, товаришу, що я трохи не зробилася зараз штейгерихою?
— Ой-ой, жартуєте?
— Слово честі! Зубенко сватав.
— Справді? Хм... не дурень, присягаюсь Аллахом.
— А ви навісний!
— Ха-ха-ха!.. Глядіть, ви доходитесь.
— Та хіба я що?.. Він скаржився на свою долю, на самотність, на брак змісту в житті...
— Буржуйська пісня!.. Який же чорт йому винен, що сидить, як бабак? Адже ж ми звертались до нього...
— Стривайте. Говорив, що не всі здатні жити так, як ви, товариші...
— Дурень...
— І що його гнітить сіре, безпросвітне життя, і що я внесла б промінь світла в те життя й прикрасила б його...
— Ба, чого гирява забажала — кісника! Ну, а ви?
— Я тільки спитала: "А потім?"
— Ха-ха-ха! Так... А він?
— Сів у калошу. Я й пішла.
— Здорово, хвалю. Ба, буржуйська пика, "прикрасити", хе!..
Зубенко одійшов і тихо попхався додому, без думки, без почуття. Він не почував більш свідомості, рухалося в темряві тільки важке, порожнє, непотрібне тіло.
— Ного се ви блукаєте тут як неприкаяний? — почувсь тихий, лукавий голос.
Він затремтів і став. Схилившись на хвірточку, стояла в своїм присадку Ганна Петровна.
— Чом же се краля ваша од вас утікла? — сміялась вона.
Зубенко прожогом кинувся від неї, перебіг шлях і вже не пам'ятав, як відімкнув двері на ганку, як увійшов у кімнату. На нього тхнуло важким хатнім духом від довго зачинених вікон і дверей, і з темних кутків зиркнула страшна, невблаганна самотність... І більш нічого ні зараз, ні.,, потім, ні потім, ні потім... Се слово давило, гнітило його, краяло серце, шаленим жахом проймало душу, але він, сам не знав навіщо, без краю промовляв його, до розпачу, до божевілля, сидів і промовляв... Рука простяглася до столу, де ледве помітно виблискував у темряві револьвер... Сухий гучний тріск не знайшов виходу й розітнувсь жахливою луною по кімнатах, блиснувши білим вогником на чорнім тлі. Пітьма здригнула і згусла...
За стіною, у сусідів, заворушилось.
Ранком поліцейському надзирателеві ніколи було і вгору глянути. Він вже кілька разів навідувався до помешкання штейгера Зубенка, щоб списати протокола, але йому доносили, що на майдані збираються шахтарі й лагодяться пройтись демонстративно вулицею. Надзиратель бігав туди, метушився, прохав, докоряв, лаяв, нахвалявся, але нічого не вдіяв і вернувся знов до трупа, сів за стіл і почав писати. Біля нього стояло двоє городових, декілька цікавих служащих; приходила Ганна Петровна й інші жінки й обережно шептались. А Зубенко, чужий, холодний, сидів на стільці, закинувши далеко назад голову й простягнувши глибоко під стіл ноги. На вустах запеклась йому кров, на виску чорніла рана. Було тихо, нудно, моторошно...
Раптом надзиратель підняв голову. Дехто підійшов до вікон і вийшов на ганок. У відчинені двері несподівано ринув з вулиці дужий, бадьорий, піднесений спів шахтарів, повний бажання, віри, змісту, певності в своїй перемозі... О, вони знали, що буде потім...
1908