Юрмище пекельни-ків, дідьків, куцих, водяників, домовиків, лісунів, очєретя-ників безладно тупцювало навколо довжелезних гаків та линв.
— Чи всі чорти зібралися? — раптово пролунав над натовпом чийсь владний голос.
— Усі, усі! — загукали з боків, мабуть, гінці.
— До праці, товариство!
І стало на царині тихо. Лише океан шумів, б'ючись грудьми об кам'яний берег. Чорти мовчки взялися за гаки і ступили до прірви. Передні одразу ж упали під ноги товариству, та лави на них не зважили: ішли на приступ. Чорні тіні метались по червоному полю.
Дивно, але Дідькові аніскілечки не було страшно. Навіть коли думав, що ось-ось передні впадуть і він лишиться віч-на-віч із сонцем. Якась дужа сила підхопила його на своє могутнє крило і несла вгору та вгору. З тієї вишини бачилося стільки, що аж мліло у грудях і сльози котилися з очей од незнаної досі радості. Не шукав сенсу в пожертві, не думав, чи підніматиме хто сонце завтра. Знав одне: він мусить підняти його сьогодні — хай дитинча, яке народилося вночі, побачить світло. А там — що буде.
Нарешті гаки торкнулися тверді. Лави стояли зовсім близько од країв прірви, і було так жарко, що жевріли обличчя.
— Товариство, дружно! — знову продзвеніло над цариною, і чорти підважили сонце, але сонце навіть не здригнулося.
— Товариство, дружніше! — покотилося над берегом, пересилюючи гомін океану.
Дідько обіруч вхопився за гак і наліг на нього, відчуваючи, що так само вчинили навколо мільйони побратимів. По краплі вичавлював себе в цей спільний порух: до дна, до останнього подиху — і вже ані сумнівів, ані тихих присмеркових радощів, ані його самого, колишнього. Натомість існував новий Дідько — мільйоннорукий. Він до останку розчинився у гурті.
І гак переваживсь: щось загуло, засичало, заклекотіло під землею. Раптом червоно-малинова, в блаватній намітці куля випливла з прірви. Наляканий океан видихнув пару і відступив, оголивши дно, а шереги чортів упали, скошені язиками полум'я, ніби трава косою. Сонце спинилось і загойдалося над самісінькою землею, ладне щомиті скотитись назад, у прірву.
— Воно падає! Тримаймо! — заволав Дідько, не впізнаючи власного голосу: таким могутнім та пристрасним він видався.
Міцніше стис держално гака — на царині зводились усі, хто ще мав силу звестися. Тепер Дідько ішов перший. З кожним кроком вогняна хвиля ставала палючіша. І коли руки ладні були розімкнутись, а ноги — підломитися, він думав про молодицю, яка так важко родила вночі... "У цьому є якийсь сенс — родити і піднімати сонце. Чвари, бійки, бруд буденності, все одно сенс є. Життя..."
Тіло поволі згоряло, і болю не було меж.
Тисячі гаків звелися, підперли кулю, що дихала палом, штовхнули її вгору. Розбурхане сонце, засіваючи берег вогняними бризками, легко покотилося по крайнебу.
Земля щасливо затремтіла, ніби в коханні.
Дідько лежав на опалених тілах — помирав. Знав, що помирає, чув, як земля по краплі всотує його сили. Чорти, хто залишився в живих, чвалали до води. Черпали повні пригорщі, бризкали позад себе — з кожної бризки народжувався молодий чортик. І вже було їх на березі без числа. "А я, легкодухий, боявся що завтра не буде кому піднімати сонце, — подумав Дідько. — Старий знався на своїм ділі, коли творив світ".
І він потяг своє чорне, дотліваюче тіло по оранжевому піску — до океану...
1967