Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні, аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши — руки; жде, що то буде! Коли ж зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ стоячи на горах, так і сплеснув руками: "Слава тобі, Господи!"
Але — казка казкою, легенда легендою, а раптом Змій Горинич і не вигадка, не казка, а тільки відображення в казках чогось реального. Адже недарма розповіді про незвичайних літаючих зміїв існували з давніх— давен у багатьох країнах світу, на різних континентах і материках, віддалених часто один від одного на тисячі кілометрів.
Ось тільки де вони жахні монструзи — нині подівалися?
Чому їх не видно — цур їм, пек, правда! — нині в небесах наших? Чи ми вже надто раціональними поставали, не романтиками, а прагматиками і перестали вірити в легенди, от крилаті монструзи й позникали. А в чудо треба вірити. Без віри в чудо чуда не буває — давно відома істина.
"Спогади про багатоголових драконів збереглися в основному в казках лише та билицях", — журиться один з авторів, який писав на цю тему.
Хоча "не можна зарані передбачити, шановні читачі, де доведеться зустрітися з нечистою силою, — слушно зауважує інший автор, який теж писав на цю тему, але на відміну від першого — оптиміст. — З’явитися її представники — нечистої сили, цур їй пек! — В. Ч. — можуть будь де… "Де подумаю, там і з’явиться" — говорили в народі. Диявол такий же легкий, як і людська думка і такий же, як важка дума, нав’язливий та причепливий… Одне слово: "Де подумаєш, тут і живуть…"
"Так що ж це — вигадка чи факти? — запитує він далі і сам же й відповідає: — з одного боку збереглося мало свідчень існування літаючого змія, але з другого — в різні епохи його бачили багато людей. В пошуках істинної відповіді залишається порпатися в книгах і рукописах, вишукуючи додаткові свідчення. Кому ж ліньки розшифровувати старовинні фоліанти, можемо порадити чекати чергової з’яви вогняного змія".
Але все ж таки під Сквирою "жила люта змія", — звернемось ще раз до "Українських передань" зібраних М. Возняком, — яка тільки те й робила, що… "робила багатсько лиха людям, — кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих. То вже що не робили, щоб відрятуватися від цієї лютої змії, так і нічого не пособляє…"
У зв’язку з цим — чим же все-таки завершилася історія із сквирською змією, автор і звернувся до одного чоловіка, — мешканця Сквири. І ось що він відповів (сховавшись, правда, за криптонім "М. Б."):
— Так, я із Сквири — є таке містечко на Київщині, райцентр на річці Сквирці… Вперше згадується в писемних джерелах 1390 року… А ще раніше — не знаю вже чи точно, — в літописах і писали, що буцімто біля Сквири "жила люта змія, що вона тільки те й робила, що хлопців та дівчат молодих їла". Так це чи ні — хто вам тепер скаже.
Та ще достеменно, як оце їй до мене, шановний, причепилися, аби я вам точні дані про сквирську зміюку повідав… Хоча все могло — коли писали, — бути. Тим більше, змії на Русі нашій завжди водилися. Кого, кого, а різного гаддя у нас завжди вистачало.
Яка воно нині ситуація із проживанням змії біля Сквири, не відаю.
— Чи вірю я в існування зміїв?.. Власне, змії… а чому б і ні? Га? Ще і як вірю. Тим більше, одна змія живе у мене вдома… Тобто я з нею живу. І, як бачите, ще й нічого.
Живий — здоровий.
Ох, скажу ж вам, і змія у мене!..
Але хоч і змія, а — МОЯ! Єдина. Найкраща у світі, яку я на жодну янголицю ні за які скарби світу не проміняю…
Та й що вам казати. Кожен з нас, чоловіків, повинен мати одну, але свою. Ту, про яку іноді з серцем — життя є життя — може й сказонути: ЗМІЮКА!!!
І швидко охолонувши, додасть радо, як хвастуючись:
— Але ж… МОЯ!!! Хоч і змія, а — МОЯ!!!