Махала дівчинка рукою
І плакала. Нащо мені
Її сльози й несупокою –
Я ж з іншою прощався там,
Я проводжав дівча веселе;
Чого ж це над моїм життям
Чужа печаль полотна стеле?!
Чого це я забув давно
Свою товаришку погожу,
А те заплакане вікно
Забути я ніяк не можу?!
Чия душа, як сирота,
Зверталася до незнайомих,
Куди ж то кличе крізь літа
Її руки прощальний помах?!
***
Стояли ми на темній оболоні,
Немов два дерева в однім гіллі.
Мої долоні на твоєму лоні
Тремтіли, мов на лампі мотилі.
Лампада сонця в молодому тілі
Принаджувала жителів темнот.
Метелики згоряли очманілі
І налітали, спалені стокрот.
О, попелом вони не розсипались,
Лиш очищались од вогнистих сфер…
Єретиком ставав мій кожен палець –
Готовим вийти вдруге на костер,
Готовим знести найлютіші муки
За світло, що зринає з темноти…
Безсмертними ставали мої руки
На пагорбах сяйливої мети.
Незайманості непорочний гріх
На тих стежках біблійної печалі,
На тих дорогах радощів моїх.
***
Сріблиться дощ в тоненькому тумані,
Як ниточка в прозорім полотні.
А сонце по його бличкучій грані
Тече і душу сповнює мені.
Зустрінь мене. Я повен пожадання
Блакитної, мов сон, далечини.
Моїх очей неголосне страждання
Ти поглядом ласкавим зупини.
Моя печаль тебе не поневолить,
А тільки радісний розбудить щем,
Немов цього туману срібна волоть,
Замаєна і сонцем, і дощем.
***
Розплелись, розсипались, розпалились,
Наче коси, вересневі дні.
Ми з тобою ще не накупались,
А вже грає осінь у вікні.
Віднесла вода ласкаві зорі,
Що все літо кликали в ріку.
З птицями на білій крутогорі
Горобину пробуєм гірку.
Може б, нам полинути у вирій –
За літами молодості вслід.
Чом же крила в позолоті щирій
Важко піднімати на політ?
Я тобі зимові дні сріблясті
Заплету в сивіючу косу;
Тільки зорі, викупані в щасті,
З моря я назад не принесу.
***
Не раз мені здається,
що я прожив тисячу років.
Заглядаючи в криницю свого життя,
я не бачу маленького дзеркальця води,
так далеко воно від моїх очей.
Та коли я, закривши очі, хочу згадати,
що найглибше запало в душу мою, –
моя перша любове.
Навіть моє дитинство погасне в пам’яті,
навіть стежка, якою я бігав до школи, заросте,
навіть сам я зникну за перелазом життя,
але ти, моя дівчинко,
моя перша любове, житимеш у моїх словах вічно.
***
На трибуні ти говорила
схвильовано, але якось інакше,
якось краще ти хвилювалась
перед очима народу.
Я відкрив тебе знов сьогодні,
як зорю, яку пам’ятаю з дитинства.
Ти говорила правду. Ти завжди
була відвертою й чесною, але
перед очима народу
правда твоя стала ще кращою.
Ти сама стала ще кращою
від слова правдивого, що розлилося
хвилею молодості по жилах твоїх.
Благословенне будь, молоде серце,
бунтарське серце, в грудях людини
з чолом, овіяним сивиною!
Я люблю тебе! Ти на трибуні,
де, буває, старіють люди від мислі
заштампованої, нецікавої,
помолоділа від правди,
що в тобі не згасала ніколи.
***
Я пригорнувсь до тебе
Серцем і небесами,
Плечима пагорбів рідних
І доріг поясами.
Я пригорнусь до тебе
Мислею і землею,
Темнотами чернозему
І туманами глею.
Я пригорнусь до тебе
Піснею і яворами,
Золотими крильми пшениці,
Тінявими ярами.
Я пригорнусь до тебе
Подихом лісу і полем,
Рокотанням козацького маршу,
Тарасовим ореолом.
Я пригорнусь до тебе
Срібними віями хвої,
Невмирущими голосами
України вічно живої.
Я пригорнусь до тебе
Світлом і далечиною
Багряних зірниць, що вічно
Світитимуть наді мною.
В моєму тілі почуєш
Гомін смереки, і рути,
І того, що ніколи тліном
Не було і не може бути.
***
Ти оживаєш у мені
як голос весни
в деревині
я не можу тебе забути
як не може забути дерево
вкритися листям
коли ти відлітаєш
я махаю багряними крилами
щоб за тобою злетіти
але коріння моє міцніше
за мої крила
вони відкриваються
летять за тобою
без мене
болять мені
рани любові
рани нездійсненного польоту
та з них виростають
нові пагони
нові брості
і голос весни
в моїм серці
гучніше лунає.
***
Твого погляду вітер
піднімає з землі моє серце
наче кленовий листок
і я вже лечу над світом
і лоскотно мені від польоту
та в мереживі ранку хмари
як пір’я крилатого моря
проламуються піді мною
і я падаю
падаю
на мене летять полотна
колючих стерень
дзеркала ставів
плетениці стежок
отари осіннього лісу
леза колій
тарелі стадіонів
брили будинків
і кранів краби
де ж білі дзвіниці грудей твоїх
щоб я розбитися лагідно міг?
***
Я прилітав до тебе
як бджола
до черешні розквітлої
я від сяйва й запаху
крони твоєї
знесилено падав
я сліпнув од радості
квітучого простору
і важко було мені
перелітати з квітки на квітку
та ще важче було мені
знати
що ти неосяжна
відкрита для мене
для інших бджіл
а також для ос
для джмелів
для шершнів
що ти не почуєш ніколи
крил моїх
кожною своєю пелюсткою
що я не зможу ніколи
в кожну квітку твою заглянути
бо коротка весна
а ти безконечна як всесвіт
***
Між нами завжди той повинен бути,
Хто навидить тебе чи навпаки…
Він з нами п’є і крадькома в чарки
Нам підливає доброї отрути.
Від неї ми п’янієм, як рекрути,
Свою любов б’ємо на черепки,
А потім їх, як ті материки,
Складаємо, щоб цілість їм вернути.
Яке то щастя – із болючих плить
Знов будувати форму нездоланну,
Єднати гори, втоплені в блакить,
Знаходити в безмежжі океану
Той острівець, що затуляє рану
В планеті серця й солодко болить.
***
Цього не видно з найвищої вежі,
А тільки з окопу старого
Чи з ями під гаражем
Можна побачити, що небеса –
Це тиша твоєї душі,
Роздягненої вітрами,
Найжаданіша тиша буття!
***
Ти навчаєш ходить легкома
Попід хмари навислі
І гасити бентежність ума
Клоунадою мислі.
Не приймаю веселих наук,
Що гіркі, мов оливи…
Он життя виривається з рук,
Як лоша полохливе.
Он обламаний кущик бузку
Виростає, і квітне,
І ховає в сльозу боязку
Безконеччя блакитне.
Он підноситься небо, як жаль,
Понад сонця бриндушу,
І любові щаслива печаль
Переповнює душу.
***
У хмарах бозу, що висить, як грона,
Над позолотою старих церков,
Є затишок один – зелений схов
Для крові, що палає, мов корона.
Ти там була, знадлива й безборонна,
І голову свою з важких заков
Я увільнив і в серці поборов
Безумство беркута й злобу дракона.
До тебе підійшов я без крила;
Що ж ти, знімівши в показній покорі,
В мені шукала – змія чи орла?!
Чому, пізнавши в збайдужілім зорі
Душі моєї пристрасті суворі,
Мене безумно й люто обняла?!
***
Стерня, наче сніг, біліла
В сяйві молодика.
Нечутна, мов переболіла,
Текла біля нас ріка.
Зоря, вклоняючись небу,
Падала в комиші.
Земля відчувала потребу
Лягати під лемеші.
Ніч над полями стояла
Смугла, аж золота.
А ти мене так цілувала,
Як мати, в очі й уста.
Прогнав я думки тверезі,
Вірячи в цей навіт,
Що в лузі, та ще й при березі,
Вдихнула ти в мене світ.
Що в серце, ліплене з глини,
Світло внесла ясне,
Так, ніби з куща калини
Вичарувала мене.
***
Твоїх долонь сяйлива лодь
Несе в космічному просторі
Моєї мислі дивну плоть,
Мов блиск вітрильника на морі.
А на землі, як ночі сміх,
Пожежа в лісі заряхтіла:
То іскри дотиків твоїх
Звіває вітер з мого тіла.
***
Сонце намальоване циноброю,
На вітрилах вечора пливло.
В золотій спечаленості обрію
Ти світилась, як небесне тло.
За зорею рідною й далекою
Ти тужила на моїм крилі,
Ніби не принесена лелекою,
А прибула в світ на кораблі.
Ми стояли в придніпровській обочі,
Ми вдивлялись, наче діти, в путь,
По якій твої космічні родичі
Надпливуть чи просто надійдуть…
***
Пахне хлібом трава,
Що купала мене з дитяти,
Пахнуть хлібом слова,
Що мене їх навчила мати.
Пахне хлібом терпка
Пісня батькової стодоли,
Пахне хлібом рука,
Що водила мене до школи.
Пахнуть хлібом гаї,
Де кохалися ми до згуби,
Пахнуть хлібом твої
Груди, очі, долоні, губи.
Пахне хлібом маля,
Що любов його народила.
Пахне хлібом земля,
Що дала мені сонце й крила.
***
Як почну сповідатися
На руки твої єдвабні,
Не матимеш з того радості,
Легкої, мов пух кульбаби.
Буде важко тобі дослухати,
Дочекатись нової години:
Слова мої, наче ті слупи,
Обвуглені, щоб не гнити.
Обгорілі вони й закопані
В землю, – а над землею,
Як щогли вільні високо,
Підносять сонячні леза.
Стою, проводи тримаючи,
І, може, аж від Тараса
Біжить моє світло майське,
Моя неподільна радість.
Будь же мені підпорою,
Та не в кам’янім поліні;
Будь ластівкою на дроті
Непоборної лінії!
***
Все не те, коли нема любові.
Почуття й слова – тріски дубові,
Дні – болящі, немічні старці,
Магістралі – темні манівці,
Яблуневий цвіт – зола летюча,
Небеса – асфальтна сіра туча,
Сміх – петля на горлі, булка – глей,
Пісня – хоч бери і сам заблей!
Ось – любов! Дими – дихання липи,
Почування й слово – смолоскипи,
Дні – невтомні, ясні юнаки,
Манівці – між зорями стежки,
Попіл – крила золотої птиці,
Хмара – поле стиглої пшениці,
Плач – знімає з з голосу петлю,
Пісня й хліб волають: "Я люблю!"
***
Наша любов
як літак
здатна нести
тягарі величезні
ніжно передані їй
на землі
тільки не здатна
дотик чужого крила
витерпіти в польоті
незаймана
незалежна
висока
впасти
згоріти
загинути
ладна в ту ж мить
любить вона небеса
та все ж повертається
на землю
і кожен раз
крила здригаються з болю
іскра влітає в бетон
ніби земля приймає
на спочин короткий ту силу
що в крові нашій гримить.
***
Я – зернятко, а ти – зоря осіння,
Навіки в полі поєднались ми.
Виношу з глибини, з важкої тьми
Твоє сіяння в промені насіння.
Велиш ти кільчику в передвесіння
Пробити шкаралущу й страх зими…
Втім колосок з колючими крильми
Злітає, наче світла вознесіння.
Ти прагнеш повернуться в небеса,
Мене ж не відпускає рідна нива,
В ногах кайданами дзвенить роса.
Так ми застигли в злеті, повні дива,
Не зірка й не зерно – душа сяйлива,
Що ні в землі, ні в небі не згаса.
***
На цій землі жили ми споконвік,
Лише обличчя змінювали трохи.
(Так змінює своє русло потік,
Але вода клекоче крізь епохи
Одна і та ж!) Одна і та ж душа
Вела мене то під варязькі шатра
(Там танець твій у люстрі палаша
Виблискував і пригасав, як ватра),
То під мечетей вилинялий крик
(Там ти – в петлі, а може, і в намисті, –
Хан ластився до тебе, мов арик,
Свої дари приносячи нечисті),
То під готичних знаків нагаї
(Там ти ридала, нездоланна й горда,
Там вигоріли кісники твої,
В сивинах, як в огні, знамен когорта).
Я впізнаю тебе.