То гостра Каїна сокира
угрузла левові в хребет...
І здохнув лев...
Чорніший ночі,
заплакав Каїн. Плач, мов грім,
рвав дужі груди, мов на клоччя...
А лев лежав, і жовті очі
так люто стежили за ним,
скляні й холодні... Смерті жало
в батьків не вирвать, що німі...
А біля Каїна ридала
Марія з Авелем у тьмі...
Гули вітри, і хмар овали
тони міняли в сірій млі...
Адама й Єву поховали,
і виріс горбичок землі
над їх тілами. Бідні, милі!
Любов же ваша, як блакить.
Ви так любили, що й в могилі
смерть не змогла вас розлучить.
Вони любили. Так любити
ніхто із нас іще не вмів.
Хреста поставили б їх діти,
та не було тоді хрестів.
З Адамом зброю положили
і хутра Єви, й камінці,
що так вона колись любила
зоріть на їхні промінці,
і в руки брати, і з журбою
на них дивитися з-під вій;
вони чаруйно фарбів грою
Едем нагадували їй.
Далеко ще кінець поеми...
І плакав вітер із Едему
над бідним горбиком землі.
Епілог
Солоний вітер з моря віє.
Пливе тонкий з печери дим.
Щасливі Каїн і Марія
живуть над берегом крутим.
Лиш море чуло гуркіт реву
і крові клекоти, коли
вони убили самку лева
і цю печеру зайняли.
Над ними неба сині шати,
під ними моря синій сміх...
Лежать наївні левенята
покірно біля їхніх ніг.
Вони лежать, малята ніби,
очима стежуть горобців.
І Авель сіть плете для риби,
узорить даль печальний спів.
ПІСНЯ АВЕЛЯ
"Далеко десь сади Едема,
пропали за гріхи чужі.
І от, молюсь я на тотема,
що в нього очі, як ножі.
Його зробила нам Марія
із камня чорного, як ніч.
Його лице журбою віє,
не схоже до людських облич.
У нього чорні й гострі крила,
немов летить він з неба в тьму,
страшна в його польоті сила...
І Каїн молиться йому.
Летить він у бажанні слави,
а десь над ним сія блакить...
О Боже милий, Боже правий,
навчи мене, як треба жить!
Куди летить цей ангел ночі?
Яких ще він чекає битв?
Йому молитись я не хочу,
тобі не знаю я молитв".
Та от, торкнув наземно вуха
у Авеля прозорий спів...
Блідий і чулий Авель слуха
хор із надзоряних світів.
ПІСНЯ ЯНГОЛІВ
"Пісня без тривоги
лине хай до зір.
Слава в вишніх Богу,
а на землі — мир.
Там, де небо тане,
Раю є сади...
Богові осанну
ти співай завжди.
Він створив це небо,
світло дав і тьму.
Більш молитв не треба
Богові твому".
Готує Каїн гострі стріли,
на них ще кремінь, а не мідь.
І спів, як пташка легкокрила,
у далечінь морську летить.
ПІСНЯ КАЇНА
"Я братовбійник?! Це — омана.
Свого я брата не вбивав.
Він ось сидить, моя кохана!
Його знайшов я поміж трав.
Синочок Авеля й Марії?!
Ні! Ти — не син!
У голубе
зняла тебе оця повія
і звідти кинула тебе.
Не одного, мабуть, дурила.
Не одного з ума звела.
Якби я вбив, було б і тіло.
Такі-то Богові діла!..
У вишині там тихо й пусто.
Едем замкнули на печать.
Не небо це, а дім розпусти.
Я більш не хочу Бога знать.
Не я, а мною він проклятий.
Я для людей Едем верну.
Немарно татко мій крилатий
оголосив йому війну.
У нього блискавки?! Нічого.
У нас і мозок, як стилет.
В Едем ми знайдемо дорогу,
ми знайдем блискавок секрет!
А може, Демон я?! Не знаю.
Бог не прогнав мене з землі.
Я запліднив красуню Раю,
безсмертя в мене на чолі.
Так. Це приречено віками.
Бог лиш одно зумів зробить:
віддать красу мою Адаму
і в лоні Єви наділить
мене Адамовим обличчям
і з ним — усім, на зло, на гнів.
Моє він тіло покалічив,
але душі не покорив!
Надземних хорів дивні звуки?!
Та це ж гіпноз! Омани спів.
Коли поклав на Єву руку,
він діло чорнеє зробив.
Він навіть обдурив Адама,
коли про душу ту сказав,
що Єві дав. У цім ні грама
немає правди. "Боже слав?!"
Якщо правий ти, то, як треба,
скарай мене на камні цім!"
Але пусте мовчало небо,
і не скарав сміливця грім.
Тоді він випроставсь і руку
протяг мечем у вишину...
І полились із неба звуки.
Бог
Тобі красу я поверну.
Тим більше, що уже Адама
нема на світі. Ти війну
оголосив мені!? Я пляму
змиваю з тебе. Що ж, воюй!
Побачим, хто кого! І крила
тобі я навіть поверну!
В словах у Бога лють безсила:
"Ну, що ж, продовжуймо війну!."
Замовкли грому перекати,
спахнули й згасли десь Сади...
І знову Демон став крилатий
такий прекрасний, як завжди.
Марія
Я не люблю тебе. Повія
тобі говорить це. Вона,
ясної сповнена надії,
злетіла з неба, як весна,
щоб волю Бога непреложну,
хоч без охоти, та здійснить.
О, як же гидко, як тривожно
було мені з тобою жить!
(ДоАвеля.)
Летімо, Авель! Кличуть висі,
а ти, проклятий, стережись!
І в синь два янголи знялися,
обійми їм одкрила вись...
Для них зірки, сади Едему,
любові щастя, днів блакить?!!
А на землі лишився Демон,
щоб Революцію творить.
7—11 жовтня 1948 р.,
Київ