Щось говорить... Прислухався:
— І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність — це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори... О, тоді, діду, заживемо...
Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зро-стає розумово, міцніє — недавно ще був дитина.
Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. "Либонь, це од Латки,— подумав Петро Михайлович,— чого це во-ни?" Далі догадався: "Еге, голубчику, це ж ти самогончиком під-торговуєш".
— Де...е ...я...я...— п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу пере-став, кричить — голос лине до школи: — Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому...
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами! — чути коло нього улесливий голос.
— Ні! Я докажу їм, безштанькам!
— Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!..
"Так і є!" — подумав Петро Михайлович.
VІІ.
ГОТОВО
Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі — все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, про-хав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Ди-вився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загора-лись очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втриму-вав себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертав-ся знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди... Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять робо-ту... Помітно, хоч і не був давно в майстерні,— все зрозумів уже... Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці — не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротень-ку пораду.
Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було по-вно в майстерні людей.
Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рам-ців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...
Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, про-мовив урочисто:
— Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аеро-план буде готовий.
Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Пе-тро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:
— Готово!
На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан — ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.
— Слава!.. Слава!..— залунало в майстерні; зашуміли, захвилюва-лись.
— Стійте, заждіть,— спиняв їх Петро Михайлович,— рано ще раді-ти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.
— Полетить, полетить,— гукали всі.
— Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.
Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пу-стити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.
— Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,— радив Петро Михайлович,— об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?
— Хто, хто такий? — зацікавились школярі.
— Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви ба-чили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас і прочитати нашим селянам лекцію про авіацію. Товариші піонери повинні цю справу взяти до своїх рук і оповістити всіх, особливо молодь.
— От добре, от добре,— пораділи школярі, аж у долоні заплеска-ли,— коди наш аероплан не полетить, він нам розкаже тоді, що треба зробити.
— От через те я й радив би не пускати нашу моделю до його при-їзду.
Всі погодились на цьому, а піонери з комсомолом взялися опо-віщати село про приїзд літуна й авіаційні збори.
VIII.
СМІЙСЯ, ВРАЖЕ, ТА НЕ ДУЖЕ!
Другого дня, як навмисне, зранку погода була на диво гарна; ясно світило сонце, на небі — ні хмариночки: синє, синє, але про-зоре; і дерево стоїть тихо, листом не колихне. Цвірінькають го-робці, гомонять на майдані діти. Була неділя. Коло школи зібра-лись мало не всі школярі. Дожидали гостя з Києва, забігали напе-ред, визирали. Зрештою побачили: од станції верталися Петро й Андрій, що ходили зустрічати літуна. Верталися самі, помалу, не-весело.
— Ну що, немає?
— Не приїхав. Кожну людину, що виходила з вагонів, оглядали, не бачили й похожого.
Було досадно: його ж так сподівалися, його так дожидали. На-що було обіцяти.
Вийшов Петро Михайлович, теж дивувався:
— Мабуть, йому щось перешкодило. Та ще він колись прибуде до нас,— заспокоював.
— Як же тепер — будемо самі пускати? — запитав його Петро.
— Звичайно, спробуємо пустити самі, ідіть винесіть моделю.
Винесли. З галасом, із гамором.
Малі діти, що пасли на вигоні свині та гуси, спершу на школу ніби не звертали уваги; коли ж тільки винесли моделю, один чо-гось помчав до Латки, а всі інші, як по команді, кинулись до гур-ту; стали трохи осторонь уряд, позакладали нащось за спину ру-ки, дожидають...
Аж ось рипнула хвіртка у Латки. Іде до гурту прилизаний, че-ревички аж блищать ради свята, осміхається улесливо й єхидно.
Школярі незадоволено стиха гомоніли:
— О, Латку вже чорт несе сюди. І чого йому треба? Він же сміявся з нашої роботи.
— Того ж і треба, щоб посміятися з нас, коли не полетимо,— каза-ли інші.
Всі нелюбо спідлоба позирали на Латку.
А він ніби того й не помічає: ручки заклав за спину, стулив губ-ки, дивиться такий добрий, улесливий, хоч до болячки клади йо-го.
Андрій стиха:
— І так би й дав по...
Петро Михайлович озирнув свій гурток:
— Ну, хто ж перший?
Зашепотіли схвильовано: "Бери ти, бери ти..." — боялись.
Взявся Матвій. Підійшов, накручує резину.
— Розступіться! — Всі розступились.
Підняв угору, кинув...
Модель задирчала і... носом у землю.
Всі так і зів’яли:
— От так же...
Раптом мала дітвора з-за спин руки, як не затрублять у гарбу-зові дудки, як не задеренчать у гребінці, як не забряжчать у че-репки, ціла оркестра. Гурток людей, що спинився, ідучи з церкви, в регіт. Латка одвернувся, пхикає в руку. Між школярами пішло сумне: "Не полетить, не полетить".
І стоїть дід Назар збоку, журно головою хитає:
— Зарізали, острамили школу...
— Заждіть. Це ще нічого не означає,— чути бадьорий голос Пет-ра,— може, ще він полетить. Здається, Матвій не так кидає його — треба трошки вниз.
Закрутив резину, підняв, кинув...
Упав, як каменюка.
Регіт за спиною дужчий... галас...
Підійшов Петро Михайлович:
— Щоб воно значило,— озирає моделю, пробує рукою всі частини.
Наблизився Латка, теж сумно хитає головою, але в маленьких очицях поблискує задоволення:
— Не летить ваш аероплан, Петре Михайловичу, не летить...
І хитає головою Назар:
— Ех, краще б не страмилися.
Петро Михайлович щось трохи поморочився коло моделі, мов-чки підняв, кинув...
Модель теж не полетіла.
Назар махнув безнадійно рукою, повернувся, пішов до школи.
А голоси за спинами сміливішали:
— Вони думали, так то й полетить.
— Якраз ця школа цього й научить. Та ці учителі...
— Та що тепер за школа...
І пішло...
А малі стрибають, верещать, трублять — як малі дикунці.
Зрештою Андрій не витерпів: підбіг до дітей, вихопив у одного гарбузячу дудку й почав їх тіпати нею по плечах. Порозгонив.
Одходили люди, повипрямлялись, ніби їм од цього аж полег-шало. Гомонять, сміються, з ними пішов і Латка. І було видко, як він розповідає їм щось смішне, вимахує руками, показує, очевид-но, як падала моделя, і сміється, аж до землі присідає.
Один по одному відходили од гурту й школярі, ліниво, скучно.
Коло моделі залишились самі майстри та Андрій із ними.
— Ну, що ж його тепер будемо робити...
— Нічого, не будемо сумувати, товариші,— почав Петро Михайло-вич,— я гадаю, що діло ми поправимо. Зараз ми не будемо його пу-скати, щоб не попсувати його зовсім, а пождемо, поки приїде до нас товариш Микола. Я думаю, що він усе ж таки прибуде. Через день, через два, може, через тиждень... Він нам діло поправить. Та, може, тут і поправляти немає чого... Може, тут треба тільки що-небудь одігнути, що-небудь підкрутити... Коли б тут був лі-тун-фахівець...
Його перебив Петро:
— Гляньте, що то Андрій робить?
Андрій вже пригнувся коло моделі, мовчки щось порався коло неї, аж частини рипіли.
— Андрію, покинь! Андрію, моделю зламаєш.
— Та він моделю ламає!!
В Андрія тільки очі горіли... Ніби й мова не до нього.
— Андрію!..
— Одніміть од нього моделю!
Але Андрій вже випрямлявся й піднімав угору моделю. Підняв, кинув із розгону... і стало диво: аеропланчик захурчав і рівно, га-рно, як живий великий метелик, пролетів трошки над землею... Петро Михайлович по годиннику налічив п’ятнадцять секунд. Вирвався такий крик радості, що його почули мало не по всьому селі. Діти, що гралися у глинищі в хатки, повистромляли з ями голови, побачили, і з вереском, із галасом, кинувши свої цяцьки, в піску і в глині побігли до гурту, люди, що порозходились із май-дану, спинялись, повертали і здалека дивились, що там зчинився за крик.
Моделя, трохи пролетівши, сіла, і Андрій легенько підхопив її, як дитину, на руки. Всі до нього юрмою.
— Що ти зробив із ним? Як ти пустив його?
Андрій аж сяяв од радощів. Розповідає:
— Я тільки одхилив трохи стабілізатора та резину закрутив не так туго, як ви.
— Як же ти догадався?
Андрій і сам не знав; сміється:
— Хто його знає.
Спробували ще раз.
Полетіло ще краще.
Діти шапки, картузи кидають угору, перекидьом...
Швидко вертаються назад ті, що пішли з майдану, аж піт на ло-бі блищить. Біжить Назар, аж спотикається, з городу, радий, шап-кою махає, сміється... Вискочив із хати Латка, в одній жилетці, з ложкою в руках, видно, сів тільки обідати...