Г а р а л ь д
(швидко пiдходить до Iнгiгерди i схиляється перед нею на одне колiно).
Королево!
I н г i г е р д а
(здивовано).
Та це ж Гаральд! Гаральде, звiдки ти
У Києвi з'явився полудневiм,
Пiвнiчний гiсть вiд конунгiв-братiв?
Г а р а л ь д
(цiлує край її сукнi).
Багато де я мандрував i бився,
В Сiцiлiї, у грецького царя,
З того часу, як переплив моря
I з родичами злими посварився.
I ось до вас свiй човен повернув,
В Гардарику 1 шукати талану.
Тобi клянусь служити чесно й твердо,-
Чи прихистиш вигнанця, Iнгiгердо?
1 Давня скандiнавська назва Русi.
I н г i г е р д а
Бажаний гiсть, тебе я бачить рада,
Гаральде, син Сiгурда, смiлий князь.
I Ярослав, я певна, в слушний час
Як вернеться, знайде тобi посаду.
Г а р а л ь д
(пiдводиться з колiн).
Тобi мiй меч i все життя моє!
Є л и з а в е т а
(скрикує).
Ай! боже мiй! Вiн дряпає, клює!
Г а р а л ь д
Дозволь менi!
(Обережно забирає сокола).
Бiдняточко моє!
Рука в кровi! Хiба ж їх можна брати
Без рукавички — гей, вiзьми, Рулав!
(Передає сокола джурi).
Але стривай! У лiсi ж не була ти,
I я тодi не за тобою мчав...
А звiдки ж сокiл...
О, яка пригода!
(Оглядається i бачить Анну, яка смiється).
Це, значить, ти його передала!
О королево! Знов тобi хвала
За двох дочок прекраснiшої вроди!
Як ти сама, Олафова дочка.
I н г i г е р д а
Так — Анна це, а це Єлизавета.
Га р а льд
(палко).
Єлизавета! Єлизiф! Яка,
Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти
Сюди на щастя, доле, привела!
О вiщi дiви Долi i Часу,
Вердандi, мудра дiва днiв бiжучих,
Ти провела мене крiзь лiс дрiмучий,
Щоб я знайшов життя мого красу!
Я мчав крiзь лiс, крiзь гори i долини,
Немов ловець на ловах соколиних,
А сокiл цей, що так мене манив,
На iншу руку раптом пересiв.
I щоб здобути руку цю дiвочу,
Пройду я свiт вiд пiвдня до пiвночi,
Своїм човном схвилюю всi моря,
Здобуду свiт, корону, перли, славу,
I все для тебе, донька Ярослава,
Лиш покохай мене, моя зоря!
(Бере за руку Єлизавету, зазираючи їй у вiчi).
IV
Раптом чути дзвiн багатьох дзвонiв, сурми, вiтальнi крики. Всi кидаються до арок.
I н г i г е р д а
Це князь! Це вiн! Мерщiй подати конi!
Всi швидко йдуть до виходу.
Лиш один Микита залишається в галереї.
Вiн дивиться задумливо крiзь арки.
М и к и т а
Настав мiй час... бажаний час вiдплати
За кривди всi, що Новгород зазнав...
Та хочу все ж тепер я сам пiзнати,
Чим вiн людей отак причарував,
Владика Русi, мудрий Ярослав...
Але в цей час, рiшучий i врочистий,
Чого ж мiй дух збентежений охляв...
Бо ясний ангел, лагiдний i чистий,
Тебе закрив вiд мене, Ярослав...
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
"ЗАКОН I БЛАГОДАТЬ"
1030 р.
Луг перед брамою княжого терема — замку в Києвi. Його мури iз скупо прорiзаними де-не-де подвiйними вiкнами вiзантiйського стилю, з пiвкруглим верхом i колонкою посерединi здiймаються в глибинi лугу. Внизу, пiд широко розкинутим гiллям величезного дуба — глибока арка брами, входу до княжого двору. За рогом замку праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох брусiв, видно крутий обрив — яр, за ним вiддаля, на сусiдньому горбi — величний храм
богородицi десятинної з золотими банями та iншi будiвлi. З лiвого боку лугу, на першому планi, на гранiтному пiдмурку — велика мармурова статуя лежачого лева. Навколо постаменту мармуровi лави з рiзьбленими спинками. Лiтнiй ранок.
І
За сценою далекий спiв дiвчат. З ворiт замку звуки сурм, i зараз же по тому з брами виходить загiн княжої варти, яка стає обабiч входу. А за хвилю з брами виходить сам Ярослав у супроводi Сильвестра i Микити, який iде позаду. Ярослав трохи кульгає на праву ногу. Ще далi — два боярини: Мирослав i Слав'ята.
Я р о с л а в
(до Сильвестра).
То скiльки ж книг сьогоднi вже готовi,
I чи багато почали писать?
С и л ь в е с т р
Готово п'ять книжок, великий княже:
"Златая цепь", слова святих отцiв,
Козьми Iндикоплова мандрування.
Ця книга дуже рiдка й дорога,
Дiянiя Дiгенiса Акрiта I
"Шестоднев" болгарського попа.
Я р о с л а в
Великий труд. Спасибi, мудрий отче,
Корисних книг замало ще у нас.
I добрiй книзi бiльше я радiю,
Нiж золоту в коморi. А проте
I по книжках казок багато рiзних,
Яких в життi, напевно, не знайти.
М и к и т а
Зате в життi бракує часом правди,
I казка це поправити спiшить,
Бо ж тiльки в казцi дiстає вiдплату
За добрi вчинки справедливий муж.
Я р о с л а в
(суворо).
За зло й добро вiдплачує создатель,
Вiн воздає по правдi коємуж.
(До Сильвестра).
Хто це такий?
С и л ь в е с т р
Ти наказав знайти
Якогось мужа, хитра i розумна,
Щоб мiг тобi в нарядi послужить,
Зовуть його Микита, книги знає,
В художествi iскусен, а проте,
Хоч зараз мнiх, мабуть, служив i в ратi,
Бо часом, як почне рубати,-
Страшнi дуби, мов цурки, розсiка.
Я р о с л а в
(до Микити).
Ти київський?
М и к и т а
(хмуро).
Нi, княже господине,
Не iмам града здє...
Я р о с л а в
(глузливо).
Небесного взискуєш?
Ну що ж, приходь — писатимеш менi.
Так, запиши i зараз
(подає Микитi маленьку книжку й олiвця)
мудре слово.
"Ранiш закон, а потiм благодать".
Менi казав це пiп iз Берестова,
Іларiон 1, гораздо мудрий муж.
"Ранiш закон, а потiм благодать..."
Ще запиши: "Червенськi гради взять;
Поставити на Росi города,
Щоб степова спинилася орда..."
До речi — час подумать i про Юр'ев,
Що я оце на Чюдi заснував.
А де ж Слав'ята?..
1 Іларiон — церковний письменник, перший митрополит iз руських. Автор "Слова о законi i благодатi" — високохудожнього патрiотичного ораторського твору (написано мiж 1037-1050 рр.), в якому прославлено Руську землю, князя Володимира, що запровадив християнство на Русi i об'єднав, змiцнив державу.
С л а в ' я т а
(наближається).
Тут, великий княже.
Я р о с л а в
Чи не знайшов городника менi
Послати в Юр'єв? Треба мужа хитра
I вмiлого, щоб город мiг зрубить.
С л а в' я т а
Є в мене грек iскусний на прикметi.
Я р о с л а в
Не хочу грека, звичай їх лукав,
I за очi не слiд їх посилати.
Когось iншого пошукай, Слав'ято.
С л а в' я т а
Знайду когось.
Я р о с л а в
Та не барись шукать.
Вiдсилає жестом варту, яка вертається в замок, а сам з помiтним зусиллям сiдає на мармурову лаву пiд левом, запрошуючи Сильвестра. Iншi стоять.
"Ранiш закон, а потiм благодать"...
Так, мудре слово...
(До Микити).
Ну, то, значить, ти
Взискуєш града вишнього, iного,
А на землi, бач, правди не знайти,
I у князiв нема туди дороги...
О, якби мiг iти я тим шляхом,
Де тишина i мудрiсть благодатi,
Щоб, меч важкий поклавши i шолом,
Палати бiлi й храми будувати...
I в Iстини золотоверхий храм
Ввiйти собi i двер вiдкрити вам.
Але важке в князiв на плечах брем'я...
Як думаєш ти, легко то менi
Цю хвору ногу пiдiймати в стрем'я
I їздити старому на вiйнi?
А я ж весь вiк воджу в походи рать...
Ранiш закон... а потiм благодать.
(Пiдводиться).
Ну, то ходiм подивимось, чи вчасно
Будови йдуть, що почали торiк.
Так, мнiше,— треба воювати вiк,
Щоб збудувать єдиний храм прекрасний.
Всi йдуть праворуч.
II
Раптом чути смiх i дiвочi голоси, i на лужок вбiгає Єлизавета в супроводi кiлькох сiльських дiвчат. Єлизавета кидається до батька, а дiвчата спиняються замiшанi бiля мармурового лева, дивлячись на нього.
Є л и з а в е т а
Добридень, тату!
(Горнеться до батька).
Я р о с л а в
Зiронько моя!
Де ти була, чим бавилась, дитино?
Є л и з а в е т а
З дiвчатами на Угорськiй горi
Збирали квiти, у Днiпрi купались.
Я р о с л а в
(голублячи її).
Гуляй, гуляй, дiвчаточко моє,
Короткий вiк дiвочий, люба доню.
Одне тобi я можу обiцять:
Хоч доведеться мужа роззувать,
Але з колiн пiднiмешся в коронi.
С и л ь в е с т р
Найкраще всiх корон твоя дочка
Премудростiю книжною сiяє.
I поки ти на Чюдi воював,
Вона навчилась з Грек перекладати
I вже читає грецькi письмена.
Я р о с л а в
Чи правда це? Розумнице моя!
Хiба тобi так Греки до вподоби?
Є л и з а в е т а
Але ж у них — ти сам менi казав —
Усi земнi премудростi сокрито.
То хочу я побачить, чи не знав
Якийсь мудрець такого заповiту,
Щоб утворився спокiй на землi
I люди мудро, як в раю, жили.
С и л ь в е с т р
Премудрiсть ця в ученiї Христовiм.
Я р о с л а в
Христос сказав — несу не мир, но меч...
Нi, друже мiй, нема шляхiв готових,
Щоб давнiй грiх зложити з людських плеч
I мудрий рай тут на землi зростити.
Береться мудрiсть не iз заповiтiв,
А iз шукань i помилок гiрких.
А щоб людей добру призвичаїти,
Чимало князь голiв стинає злих...
Бо кроткий вiк без кровi не создать,-
Ранiш закон, а потiм благодать.
Людей учу я страхом i книжками,
Але i сам я у людей учусь.
Бо мудр народ, i житиме вiками
В трудах i битвах вихована Русь.
В цю хвилину чути якесь рикання, а потiм дiвочий смiх i вереск бiля статуї лева.
Я р о с л а в
Що там таке? Чого це крик дiвочий?
Чого вони всi скупчилися там?
Пiди довiдайсь.
Дiвчата з реготом кидаються врозтiч. З-за рогу постаменту висуваються спочатку чиїсь ноги в чоботах, а потiм вся чорна фiгура бородатого монаха, що сiдає на лавi i протирає очi. Дiвчата смiються.
Д i в ч а т а
— Та який рудий!
— Дивись, дивись! патлатий!
— З бородою!
— Неначе лев! I рикає як лев!
С в i ч к о г а с
Киш, мокрохвостi! Вам чого тут треба?
(Пробує пiдвестись, але знову сiдає).
Бо як вхоплю... то голову зверну.
Ярослав та iншi наближаються.
Я р о с л а в
(суворо).
Хто це такий?
С и л ь в е с т р
Та це наш Свiчкогас! Списатель книжний.
Я р о с л а в
Що ти там робив?
Д i в ч а т а
Пiд левом спав. А це пiд головою!
(Показують чималий череп'яний плескуватий жбан).
С и л ь в е с т р
Упився знов, п'яниця безсоромний,
Сосуд скудельний! Я ж тобi казав:
Не доведи до бiсової чашi, Спинись на третiй.
С в i ч к о г а с
(жалiсно).
Господи, прости!
То чим би я лiчив, премудрий отче,
Як не було тут чашi, тiльки жбан...
С и л ь в е с т р
Опам'ятайсь, безумче! Встань пред князем
I не скверни брехнею язика.
С в i ч к о г а с
(схоплюється зляканий).
Прости мене, великий господине,
Не од вина, од мудростi охляв...
Я ро с л а в
Що ти верзеш!
С в i ч к о г а с
Єй-єй, великий княже!
Сам посуди, якщо вже на вино
I то якась потрiбна мiра, кажуть,
Щоб розум не пiшов кудись на дно,
Та що ж тодi казать про мудрiсть книжну,
Яка мiцнiша всякого вина!
Ось я писав, бач, книгу дивовижну,
Аж чую — в головi якась мана...
Свят, свят господь! Мерщiй вина хильнув,
Щоб з розуму прогнати цей туман,
Та надто вже малий попався жбан...
Бо не розвiяв мудрiсть навiсну,-
I з горя я заплакав i заснув.
Я р о с л а в
Ти правду кажеш — писано-бо єсть,
Щоб бiсеру свиням не розкидали,
То i тобi ж така довлєєт честь:
Якщо вiд книг глава твоя страждала,
Та щоб од мудростi не вилiзли власи,-
Iди на хутiр i свиней паси.
С в i ч к о г а с
Як то свиней! Але ж я божий iнок!
Не хочу я!
С и л ь в е с т р
Не слухався порад,
То i паси тепер свиней i свинок,
Коли святий не впорав вертоград.
III
Чути тупiт коней, i на луг з лiвого боку в'їжджає Гаральд в супроводi джури.