Ин поднеси нам, хозяюшка.
Тетяна (з досадою). От, не видали! Буду їх частувати!.. Вип'єте, коли схочете, й самі.
Солдат. Экая спесивная! (Набік). Будешь посговорчивее. (Випиває й потім підносить хазяїнові).
Михайло (вже напідпитку). Служивий! Чи твоя рушниця стріля?
Солдат. Простачина! Зачем же солдату и ружье, ежели оно будет неисправно? Да тебе на что это?
Михайло. Бо і я умію мітко стріляти!
Солдат. Где тебе стрелять! (Наливає й дає хазяїнові). Ну-ка, выстрели из этова ружья.
Михайло. Та то таки із сього, а то із твого хочеться стрельнути. (Випиває).
Солдат. Изволь. (Наливає й п'є). Давай я заряжу. (Виймає патрон із сумки й заряджає рушницю).
Михайло. Жінко, знайди угля або крейди.
Тетяна. От чорт надав забаву! Вікна повибиваєте і стіни подірявите або двері.
Солдат. Не бось, все цело будет. Подай-ка уголь.
Тетяна виймає вуглину і подає чоловікові.
Михайло. Де ж би намалювати ціль?
Солдат. Я знаю. (Кладе рушницю на столі, бере у Михайла вуглину, іде до печі й на заслоні позначає крапку і круг).
Тетяна (підходить до столу). Ох, мені горе! Пропаде Финтик даром, і я без умислу буду виною його смерті.. Що тут робити? (Трохи замислилась. У той час Михайло біля солдата дивиться на ціль..Тетяна намазує мерщій огниво лоєм із свічки й кладе рушницю на те саме місце).
Михайло. Добре так буде. (Підступає до столу й бере рушницю).
Солдат. Ладно! Становись здесь. Смотри же, целься харашо.
Михайло. Та ну вже, не вчи, будь ласкав (націляється, потім опускає руку). Покійний панотець маленьким іще вчив мене стріляти, і я, бувало, на льоту курей стріляю.
Солдат. Искусный же ты стрелок! Посмотрим теперь твою удаль.
Тетяна (до солдата). Ви богзна-що надумали: вночі в хаті стріляти! Коли за трьома разами не вистрелить, то більш і не треба.
Михайло. За трьома разами? Та я за одним разом так торохну, що й горшки з полиці полетять.
Солдат. Слушай, хозяин — я скажу: раз, два, три!.. По слову "три" тотчас пали!
Михайло. Чую. (Прицілюється).
Солдат. Раз.. два... три!..
Михайло (спускає курок — огню нема). Що це за причина?
Тетяна сміється. Солдат регочеться.
Солдат. Прикладывайся. Пусть жена твоя говорит: раз, два, три!
Михайло. Добре, — кажи, жінко: раз, два, три! (Націлюється).
Тетяна. Раз... два... три!
Михайло спускає курок, — знов нема огню. Регіт.
Михайло (гнівно). Та ну-бо, москалю, к чорту! Це твоя штука. Нащо ти замовив ружжо?
Солдат. Вот те на! Да мне какая нужда заговаривать ружье? Подай-ка, подсыплю пороху на полку: авось выстрелит!
Тетяна (до чоловіка). Та не стріляй! Нехай воно тямиться! Бач, москаль непевний. Розірве рушницю, то поранить із нас кого або і вб'є.
Михайло. Не хочу, не хочу! Не буду стріляти. Мосьпан глузує з нас (сідає)... А їсти притьмом хочеться.
Солдат. Ех, кабы теперь подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков...
Михайло (сміється). Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик лубяний! Скільки між нами вештаєтесь, а й досі не вимовиш: ва-ре-ни-ків.
Солдат. Ну, вареников... Да что ты. Чупрун, об москалях так плохо думаешь? Да я, как захочу, то по-хохлацки говорить буду не, хуже тебя.
Михайло (спокійно) Диво. Може і заспіваєш по-нашому?
Солдат. А почему ж и нет? Слушай в оба.
Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся і ти, Тетяно!
Солдат (співає).
Ой, был, да нима, да поехал на мельницу.
Бедна моя головушка, одна дома осталась. (2)
Девчина моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)
Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж сміється.
Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?
Михайло і Тетяна (разом). Гарно, гарно, нічого сказати.
Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється).
Тетяна. Аж пальці знати! (Сміється).
Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпізнати, — таки немистенно по-нашому! (Сміється).
Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!
Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона співає.
Тетяна. Добре, чоловіче, заспіваю. (Співає).
Ой, був та нема, та поїхав до млина.
Бідна моя голівонька, що я дома не була. (2)
Дівчино моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)
Я ж не топила, я ж не варила.
По воду пішла — відра побила. (2)
А додому прийшла — піч розвалила.
За те мене моя мати трохи не побила. (2)
Михайло. А що, яково?
Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош.
Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні!..
Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты.
Михайло. Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас єсть їх не трохи.
Тетяна. Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти. Тільки в тім і разниця, що одні дуже шпаркі, а другі смирні... Чоловіче, вже не рано, — може, час спати лягати?
Михайло. Та щось і сон не бере, коли їсти хочеться.
Солдат. Да, с тощим брюхом плохой сон будет...
Михайло. Хоть би ти, Тетяно, заспівала. Може б, на животі полегшало.
Солдат. В самом деле, спой, Танюша, что ни есть.
Тетяна. Хіба московську, що мене одна дончиха вивчила.
Солдат. Нутка, ну, спой русскую; верно, так же споешь, как я вашу.
Михайло. Почуєш та й скажеш тоді, чи прийде тобі по нутру.
Солдат. А как эта песня начинается?
Тетяна. Больно сердцу...
Солдат. О! Эту и я знаю — начинай, хозяйка, и я стану подпевать.
Больно сердцу мила друга не иметь,
Скучно, грустно одиночкою сидеть.
Кто со мною час приятный разделит?
Кто слезою меня в горе подарит?
И цветочек лишь от дождика цветет,
Так и сердце лишь занятием живет.
Где для сердца мила друга мне найтить?
Чувства перед кем души своей открыть?
Ах! Люблю я — но сказать того боюсь,
Без уверенности я любви страшусь.
И без слов любовь мне можно доказать,
Сердце знает, как и друга испытать;
Буду молча нежно друга я любить,
Буду молча радость, скуку с ним делить.
Михайло. А що? Гарна пісня?
Солдат. Правда твоя; да и жена твоя славно поет.
Тетяна. Не дуже і славно, а так, як ти співав мильницю.
Михайло. А їсти все-таки хочеться.
Солдат. Хочеш, хозяйка, я тебя выручу и накормлю твоего мужа, тебя и себя?
Михайло. Ану, ну! Яким би то способом?
Солдат. Каким способом? Вить я чародей! Захочу — прикажу, вот и кушанье будет на столе.
Тетяна. Цур йому! Може, страшно буде або і страва богзна відкіль візьметься. (До чоловіка). От уже і ти — намігся їсти, мов мала дитина! (Обом). Лягали 6 спати, а я раненько встану та снідати наварю вам.
Михайло. Де те у бога снідання!.. А тут їсти хочеться, аж живіт корчить.
Солдат. Дай волю, хозяйка — вмиг будет кушанье! (Виймає шомпол, махає на всі боки, потім становить Михайла й Тетяну поряд). Стойте смирно, не шевелитесь, зажмурьте оба глаза и выговорите громко слова, какие скажу: "Бердень, Бердень, Ладога моя!"
Господарі проказують за ним і розплющують очі.
Солдат. Теперь объявляю вам, что жареная курица и колбаса в каморке у вас спрятаны. Поди, хозяин, сыщи и принеси сюда.
Михайло. В якім же місці спрятана? Тепер поночі — як її найдеш?
Солдат. Все вместе лежит под... Как бишь оно?.. Сказывай, хозяйка, что у вас там есть?
Тетяна. Мало чого там есть у нас!.. Ну — куфа?
Солдат. Нет.
Тетяна. Діжка, корито, ночви, горшки, макітра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, діжа, підситок, решето?
Солдат. Нет, нет!
Тетяна. Більше ж нема нічого.
Михайло. А бодня?
Солдат. Да, да! В бодне или под бодней. Ступай скорей, хозяин, забирай кушанье и приноси сюда.
Михайло (чухає голову й виявляє неохоту). А чи не буде ж воно страшно?
Солдат. Отчево страшно? Ступай смело, не бось?
Михайло. Жінко, засвіти недогарок. (Тетяна світить недогарок і дає чоловікові, той одходить). Гляди ж, господа служивий! Як перелякаюсь, то не прогнівайся!
Солдат. Ступай, ступай! Да не съешь один колбасу!
Михайло з смішними гримасами виходить.
ЯВА VIII
Солдат і Тетяна.
Солдат (плеще Тетяну по плечу). Ну, хозяйка, каков я чародей?
Тетяна. Великий!.. Но більше хитрий, настоящий москаль.
Солдат. Да и ты лукава. Зачем ты мне ужинать не дала?
Тетяна. А нащо ти таку бучу зняв? Якби ти ласкою обійшовся зо мною, то я й нагодувала б тебе.
Солдат. Полно притворяться. Тебе досадно стало, что я помешал тебе...
Тетяна. Ти кривдиш мене, служивий. Правда, ти — сторонній чоловік, то, заставши мене одну з паничем і ввечері, вільно тобі помислити всяково; а якби знав мене лучче, то б лучче обо мні й думав. Не хватайся ніколи осуждати.
Солдат. Нет, моя милая, я ничего дурного о тебе не заключаю. Я узнал тебя: ты женщина хоть и молодая, но умная и честных правил. Самая робость твоя и торопливость оказали твою невинность. Положись на меня: я избавлю тебя от хлопот. В свете часто случается; что и добродетель кажется подозрительною.
Тетяна. Зо мною так тепер і трапилось, і бог тобі порука, що в мене й на умі не було...
Солдат. Верю, верю, милая. Я и бедного арестанта скоро выпущу.
Тетяна. Мені до його нужди мало. Його треба б таки провчити, щоб не ліз осою і не піддурював чужих жінок. Він мені дуже надоїв.
Солдат. Изволь, проучу ево путем и отважу подлипать к чужим жонам.
Тетяна. Ти, може, його скалічиш? Не надсади йому бебехів!
Солдат. Не бось, я пользу сделаю ему, а не вред... Вот и муж твой идет.
ЯВА IX
Ті ж і Михайло.
Михайло (голосно за лаштунками). Одчини, жінко!.. одчини!
Тетяна (одчиняє). Що ти так галиш, неначе хто женеться за тобою?
Михайло (з досадою). Женеться! Так що ж, що не женеться? Так волос дибом становиться, і здається, неначе за шиворот хтось ловить.