Дисертацію почали відфутболюва-ти від консультанта до консультанта, аж поки мій керівник врешті пораяв її переписати, викинувши всі посилання на Сталіна.
Тобто викинути півдисертації.
Ніс я її додому, й пахла вона мені так само, як оті штанці, в яких я повернувся із зборів, скликаних дядьком Юхимом.
Кілька років витратив на те, щоб назбирати тепер уже цитати з доповідей Хрущова, переосмислити роль машинно-тракторних станцій в колективному господарстві, показати безперспективність дрібних господарств, особливо на землях Західної України, й обгрунтувати їхнє злиття у колгоспи-гіганти, а також висвітлити всенародний рух по виконанню основного заклику партії: за кілька років наздогнати й перегнати Америку по виробництву м'яса, молока й усього, що тільки можна жувати. Голови колгоспів, кле-нучи стиха той заклик, посунули до міст, скуповували по магазинах масло та м'ясо, щоб виконати нав'язані їм згори зобов'язання, цілі череди неіснуючих корів і бичків, сотні тисяч виссаних з пальців свиней та овець мандрували із звіту в звіт, щоб лягти потім в переможні реляції, які стікалися невпинним потоком у Москву, а звідти, зустрічним, пливли вже Зірки, ордени та медалі, я ж пітнів над кандидатською, переробляючи її. І настав нарешті день, коли я поніс керівникові свою працю, оправлену тепер в ледерин, а не сап'ян, бо сап'ян вже не можна було дістати. Керівник її благословив, був призначений день, коли я мав захищати кандидатську, замовлені в ресторані кілька столів для бенкету (заліз у борги по самісінькі вуха), але тут відбувся пленум, на якому зняли Микиту Хрущова, і вся моя каторжна праця пішла собаці під хвіст. Тоді я вперше в житті напився. Вертався додому й вигукував антипартійні гасла, а потім не одну ніч просинався мокрий од холодного поту: здавалося, що біля під'їзду зупинилась машина, а по сходинах лунає безжалісний тупіт чобіт. Лежав, боячись і дихнути, і вуха в мене ворушились, як у зайця. Врешті, зібравшись із духом, вислизав з-під ковдри, скрадавсь до вікна.
Освітлена ліхтарями вулиця була насторожено порожня, і та порожнеча втягувала мене, як у безодню.
Тепер я працюю над новим варіантом "Колективізації в західних областях України" і молю всіх на світі богів, щоб Леонід Ілліч Брежнєв протримався на світі до того часу, поки я стану кандидатом наук і зарплата моя становитиме не якісь там нещасні сто двадцять карбованців, а двісті вісімдесят чи то й триста. Та мучуся думкою, брати чи не брати оті сто карбованців, відкладені на костюм, у якому я мав захищати кандидатську. Дружина збирала їх кілька місяців — п'ятірочку до п'ятірочки, десяточку до десяточки, відбираючи найновіші, а назбиравши, загорнула старанно в целофан, обв'язала блакитною стрічкою та й засунула в шафу, під білизну, — од спокуси подалі, коли не лишиться навіть на хліб і треба ламати голову, де перехопити хоч троячку до зарплати. В такі хвилини вона стояла на смерть, не дозволяла мені навіть заїкнутись про оті сто карбованців. "Ось захистимо кандидатську", — не раз мріяла вона, і в тій мрії неабияке місце відводилось новому костюмові й сотні, за яку його мали викупити.
Я таки подався за грошима і, їдучи в трамваї, все мучився думкою, чи зумію дістати сотню, щоб покласти на місце до приїзду дружини (ану ж із порога кинеться перевіряти!)... я ледь не вернувся з півдороги, але якась сила вже не одпускала мене, штовхала у спину, вела на квартиру, до шафи — і ось я вже дістаю обв'язаний блакитною стрічкою пакуночок і вибігаю на вулицю.
Потім, на кафедрі, боячись запізнитись, весь час поглядав на годинник. Вийшов за півгодини до шостої, хоч до поштамту ходу було не більше десяти хвилин, і добре зробив, бо на сходинах мене наздогнав лаборант, який довго й нудно став скаржитись на брак наочної літератури, і я ледь одчепився од нього. Майже побіг до поштамту: здавалося, що мій годинник безнадійно відстав і вона, пождавши, пішла. Глянув на годинник уже на поштамті: за п'ятнадцять шоста. Не запізнився, слава Богу.
У багатьох установах та на підприємствах саме кінчалась робота, люди пливом пливли хідниками, я її міг не побачити в натовпі, тому вирішив стати вище, біля однієї з колон, що підпирали портик. Стояв в усіх на виду, мене могли помітити й знайомі викладачі, і студенти і бозна-що про мене подумати, та мене, за натурою дуже обачного, зараз немов підмінили. Мені було байдужісінько, що про мене можуть подумати. Важило тільки одне: прийде вона чи не прийде, побачу її чи не побачу. І коли минула шоста, і чверть на сьому минуло, мені здалося, що все, що не прийде... вона просто насміялася наді мною... навіщо я їй, отакий, здався... забирайся, поки не пізно, додому, в свою порожню двокімнатну квартиру... Та я вперто продовжував стояти, хоч стрілки годинника вже показували пів на сьому і всі, хто проходив мимо (так принаймні здавалось мені), глузливо поглядали на дорослого йолопа, який, наче зелений хлопчисько, пристрибав на побачення.
"Годі!.. Скільки можна!.. Іду!.." — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в'язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.
— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?
— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.
— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.
Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.
— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?
— Вам же теж.
І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:
— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.
Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.
— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.
— Не візьму, — не поступався я. — Хіба що ми її разом потратимо.
— Як же ми її можемо потратити? — розсміялась вона.
— Як? — Я вдав, що роздумую. — Ну, хоча б зайти до ресторану.
— До ресторану? З оцією троячкою?
— А це вже хай вас не тривожить.
— Але ж ми не встигли ще як слід познайомитись! І тоді я сказав їй те, що думав:
— Не знаю, як ви, але мені здається, що я знаю вас тисячу років.
— Боже, яка я стара!
— Пробачте, я не хотів вас образити!
— Гаразд, пробачаю, — легенько вдарила вона мене по руці. — Але наперед будьте з жінками обережнішими. Особливо коли це стосується їхнього віку... Ну, так де той ресторан, де ми маємо прогуляти оцю троячку?
Я знав лише один ресторан. У центрі, в готелі для інтуристів. Та й то лише тому, що частенько мимо нього проходив. Розповідали, що там ціни особливо кусаються, тому його відвідували в основному інтуристи та командирований люд, що мене і влаштовувало: хто-хто, а наш брат викладач туди навряд чи поткнеться, а тим більше — студент. Я ж із своєю сотнею почувався крезом.
Важкі скляні двері були зачинені. Біліла табличка: "Всі місця зайняті". Я все ж постукав у двері, і по той бік вусатим сомиськом виплив швейцар у пишній лівреї. Мені на якусь мить здалося, що у нього навіть зябра ворушаться під обвислими щоками. Я як міг показав йому на мигах, що ми хочемо повечеряти. Швейцар заперечно хитнув головою. "Всі хочуть вечеряти!" — означав, мабуть, той жест. "Покажіть йому п'ятірку, — шепнула моя нова знайома, — може, клюне". Я дістав п'ятірку і притулив її до скла. Сомина голова підпливла ближче, скривилась і потім стала одпливати кудись набік. Я у відчаї застукав і дістав ще одну п'ятірку.
Подіяло. Одчинивши двері, швейцар підставив човником руку, і дві мої п'ятірки наче розтанули в повітрі. Це вже був не суворий сомисько — рідний дядечко, який виглядав нас із самого ранку: метушливо допоміг скинути пальтечко моїй супутниці, а моє благеньке пальто узяв так шанобливо, наче то була шуба з найдорожчого хутра.
Величезний зал осліпив кришталевими люстрами, золотистими портьєрами на високих, під самісіньку стелю, вікнах, білосніжними скатертинами на довгих шеренгах столів. Сяяли тарілки і бокали, виделки й ножі, за столами сиділа така наряджена публіка, що я в своєму дешевенькому костюмчикові враз відчув себе чужорідним тілом, ізгоєм, і вже подумав, чи не повернути назад. Але тут перед нами вигулькнув молодик у чорному смокінгові і з таким ідеальним проділом, наче його викладали волосина по волосині. Міг поклястися, що цього молодика щойно не було поруч, він наче матеріалізувався з нічого, з повітря, з таємничої якоїсь субстанції тільки для того, щоб, осліпивши нас фантастичним проділом своїм, повести до вільного столика. Я йшов за ним, як Христос на Голгофу, і єдине, що іще тримало мене на ногах, це те, що чоловіки й жінки, які сиділи за столиками, дивились не на мене, а на мою супутницю. А вона йшла у вогнистій сукні своїй так вільно й невимушено, наче весь оцей ресторан був збудований спеціально для неї.
Врешті молодик підвів нас до порожнього столика і мої муки скінчились. Я швидше сів на відставлений поштиво стілець і постарався засунути глибше під стіл нечищені свої черевики. Молодик поклав переді мною меню, видрукуване на дорогому папері, там страв було стільки, що мені зарябіло в очах, і, сказавши, що зараз пришле офіціанта, не відійшов, не одступив, а знову наче розтанув у повітрі. І не встиг я як слід роздивитись меню, як на тому ж самому місці теж із нічого виник інший, як дві краплі води подібний на першого, тільки вже не в смокінгові, а в чорному костюмі з білосніжною серветкою на зігнутій руці. Мені на мить здалося, що той, перший, просто взяв та й приставив свою голову до іншого тулуба. Навіть проділ в блискучій чуприні був той же самий.
— Що будемо їсти?
Більшість страв у проклятому меню мені була невідома. Тому я сказав, що покладаюся на його смак.
— Несіть, що у вас посмачніше.
В очах молодика на мить зблиснуло щось схоже на насміх.