Брили землі скочувалися аж до води, над ними носилися пташки. Деякі майже черкали крильми руду вигорілу чуприну руйнівника, але той не зважав і копав, намагаючись добратися до кінців нірок.
— Що ти робиш? — Віронька вихопила в нього заступ. Хлопець нарешті розігнувся, витер з чола піт.
— Хіба не бачите? Добираюся до гнізд! — заблимав вигорілими віями.
— Навіщо?
— Хочу повикидати яйця, а пташенят потопити. Не дають жити нашим бджолам ці птахи,— і знову взявся до роботи. — — І ти справді думаєш, що щурки — вороги вашої пасіки?
— Аякже. Сам бачив — хапають бджіл. А взагалі, яке вам до цього діло? Ідіть собі, бо хлопців покличу!.. — однак, побачивши Юнту, замовк.
— Потрібні їм твої бджоли! — не звертаючи уваги на погрозу, заговорив Олег.— Вони більше мошкарою, комахами шкідливими живляться, ґедзями, наприклад. Та ще й хапають заклятих ворогів бджіл — бджолиних вовків і шершнів, які теж завдають чималих збитків бджільництву. Знищиш гнізда пташок, полетять вони звідси, тоді побачиш, якого ти лиха накоїв.
— Та хіба ж я знав? — знітився хлопець.— Коли так,— витяг він із землі заступ,— нехай собі живуть. Ходімо, я вас медом пригощу, учора качали...— сказав примирливо.
— Спасибі, нам ніколи,— відмовилася Віра.— А ти не чіпай пташок, бо вони друзі наші, а не вороги.
Хлопець кивнув головою, і невдовзі його руда чуприна зникла за кущами.
Над гніздами іще тривожно літали щурки.
Діти вже сідали в катамаран, коли до них наблизилися троє хлопців. Серед них був і новий знайомий.
— Дід ось меду вам передав,— рудий простяг Віронці горнятко,— та й налаяв, що я тих щурок зачепив. Запрошував вас на пасіку...
Віра подякувала хлопцям за мед.
— Приходьте й ви до нас увечері у гості. А як вас звати?
— Мене — Роман,— подав усім по черзі руку меткий білявий хлоп'як.— А це — Павло,— вказав на присадкуватого, кремезного.
— А тебе ж як звати, губителю природи? — усміхнулася Віра до рудого.
— Пилипко! А ми знаємо — ви з експедиції. Павло учора вас бачив біля наметів. Що ви робите тут?
— Ви у який клас перейшли? — взяла у свої руки ініціативу Віра.
— У восьмий, а що?
— Тоді, мабуть, знаєте про молюсків, у тілі яких зароджуються коштовні перлини?
— Так то ж у морських,— гмикнув Павло,— а наші хіба що качкам па їжу годяться.
— Отож-бо й воно, хлопці, що у вашій річці жили колись молюски, яких називають перловими скойками. У їхніх тілах теж зароджувалися коштовні перлини.
— Віра правду каже,— підтвердив Олег,— ось ми й шукаємо цих молюсків. Якщо вдасться знайти — оголосять ці місця заповідними, а через деякий час знову перлових скойок буде багато.
— Цікаво! Ми б теж допомагали вам, але у нас коні й пасіка...
— А ви що, коней пасете? — зрадів Ігор.
— Пасемо, бодай їм!..
— А проїхати на коні дозволите?
— Приходь, хоч цілий день їздитимеш!
— Олежику, відпустиш?
— Почекай, Ігорю. Я ось що хочу запитати у вас, хлопці. Вам ніколи не доводилося бачити на березі річки великих товстостінних черепашок?
— Тут — ні. А ось трохи вище, де впадає Суничка, бачили. Ми їх у школу приносили, й учителька говорила, що то якісь викопні мушлі.
— Ви б не могли показати те місце?
— А чого ж. Попросимо дідуся, щоб за кіньми подивився, і за півгодини тут будемо. А ваш човен витримає усіх?
— Звичайно! То ми чекаємо!
Невдовзі хлопці повернулися.
— На півдня дідусь відпустив,— радісно повідомив Пилипко.— А ще казав — ті молюски, яких ви шукаєте, справді жили у нашій річці. Тут до революції німець якийсь побудував було невеличку фабрику, виготовляли на ній ґудзики з черепашок. А пізніше стали годувати молюсками качок та свиней. І ще казав дідусь, якщо ми знайдемо бодай небагато молюсків, щоб одного собі взяли. Ними добре лікувати коням очі...
Нові знайомі по черзі сідали за кермо катамарана, а Віронька з хлопцями всю дорогу оглядали дно річки, однак нічого цікавого не побачили.
— Ось і Суничка,-— показав рукою Пилипко.
Гирло Сунички було видно здалеку. Величезні камені утворювали поріг, і вода між ними вирувала, пінилась.
— Такі пороги навіть катамарану не під силу! — сказав Олег і причалив до берега.
Діти вилізли з човна, прив'язали його і рушили вгору вздовж Сунички.
— Ось вони, ваші перлові скойки, чи як їх там!
Віронька й Олег кинулися до берега, вкритого різними черепашками. Яких тут тільки не було: І великих і малих, і товстих і тоненьких, і круглих і довгастих...
— Це — беззубка, це — перлівниці річкові. А звичайних перлових скойок щось не видно!
— Напевно, вгору по Суничці треба йти,— розмірковував Пилипко.
— А як катамаран через ці пороги перетягнемо?
— Човна залишимо,— а самі — пішки! — запропонував Роман.— Обов'язково знайдемо їх, я знаю гарні місця — пляжі там чудові, а молюсків так багато, що з води вийти важко — ненароком можна ногу врізати.
— Скільки ж ходу до тих місць, Ромцю?
— Далеченько, але до вечора справимося.
— Таж дідусь відпустив вас лише на півдня?
— Де він подінеться, постереже й до вечора!
— Так негоже! — втрутилася в розмову Віра.— До того ж і ми своїх не попередили, що затримаємося.
— Зробимо так,— підсумував Олег,— зараз повернемося додому, розкажемо про все Анатолію Борисовичу, може, він і сам захоче завтра з нами піти, а ви, хлопці, вмовте дідуся, щоб відпустив вас на цілий день. Згода?
— Гаразд!
А Роман вніс іще одну пропозицію:
— Давайте візьмемо пару коней і перетягнемо катамаран у Суничку.
— Чудова думка! — похвалив його Олег.— Тільки чи дадуть нам коней?
— Аякже! Задля справи ж!
Анатолій Борисович підтримав дітей і погодився їх супроводжувати.
— А зараз, друзі, хочу познайомити вас із цікавою людиною — письменником-фантастом Чебердою.
З намету вийшов кремезний, з широкою сивою бородою чоловік, привітно усміхнувся.
— То це і є ваші помічники? — підніс руку у привітанні,— Добридень, шукачі пригод! — Міцно потиснув кожному руку.
— Єгор Антонович прибув до нас у важливій справі,— почав пояснювати вчений.
— Краще сам розповім,— зупинив Анатолія Борисовича фантаст.— Кілька років тому, друзі, натрапив я в архіві на старезну грамоту. У ній повідомлялося, що якийсь монах знайшов в урочищі неподалік від гирла Сунички багато велетенських кісток, а біля них брилу з дивовижним малюнком. У грамоті й малюнок той уміщено: ну справжній тобі космічний корабель. Щодо кісток, то тут у мене сумнівів немає, адже в наших місцях водилися колись тварини-гіганти. А ось малюнок не дає спокою, адже зараз стільки говориться про існування позаземних цивілізацій — були, мовляв, випадки, коли нашу планету відвідували їхні представники. Можливо, на тій брилі й зафіксовано одні з таких відвідин?
Шукаю вже давно — і все марно. Залишилося обстежити Червоне урочище. Знаєте, де воно? — звернувся до хлопців. Ті, збентежені почутим, тільки головами кивнули.
— Ну й жартівник ви, Єгоре Антоновичу,— засміявся Анатолій Борисович,— наука, ви ж знаєте, подібних фактів ще не має.
— Фантастика, Анатолію Борисовичу, нерідко робила такі передбачення, які потім ставали науковими концепціями. Я розумію, у вас свої завдання, власні клопоти, однак просив би — давайте сходимо разом до Червоного урочища, понишпоримо в ньому. Не забувайте, Анатолію Борисовичу, подібні знахідки називаються знахідками віку!
— Тоді вважайте, що її вже зробили наші хлопці,— промовив несподівано Пилипко.— Торік вони були там і знайшли силу-силенну велетенських кісток. Привезли їх цілу підводу, щоб здати заготовачу: хотіли на виручені гроші купити два гарних намети, такі, знаєте, з голубим верхом. Так в них ті кістки не прийняли. Сказали — старі дуже. Вони їх і викинули.
— Як "викинули"? Куди? — розсердився письменник.— А чи знають вони, що ті кістки законом охороняються?
— Єгоре Антоновичу,— закліпав очима Пилипко,— я ж з ними не був. А хлопці казали, що там кісток ше багато лишилося. Й десятьма підводами не вивезеш.
— Анатолію Борисовичу, друже,— заблагав Єгор Антонович.— подаруй мені один-однісінький день, га?
— Добре,— погодився вчений.— Пилипку, це урочище нам по дорозі?
— Трохи не з руки, однак, повертаючись, ми можемо залишити катамаран і пройтися пішки кілометрів з п'ятнадцять. Там яри великі. круті, є й печери глибокі. Але заходити до них небезпечно: завалити може.
— Отже, Єгоре Антоновичу, ви зранку прямуйте до Червоного урочища, а ми, повертаючись з походу, зайдемо туди.
Катамаран тягла пара білих коней. Його понтони — видовжені баки, зняті із старих винищувачів і подаровані таткові знайомим генералом,— виявились досить міцними і на суші — ковзали по траві, немов лижі по снігу. Кіньми правив Ігор. Тримаючи їх за вуздечки, він ішов попереду, вибираючи рівну дорогу.
— Но, любі мої, но! — від переживання за нову для нього справу в хлопця навіть чуб змокрів.
— А тепер, Ігоре, дай мені покомандувати,— сказав Анатолій Борисович, коли вони підтягли човна до самої річки.— Хлопці, тримайте катамаран так, щоб він з берега рівно зсовувався.
Вчений вибрав пологий спуск, відчепив посторонки. Хлопці обліпили човен, посунули його, і незабаром він гойдався на хвилях Сунички.
— Тепер, Павлику, відведи коней у табун. Чекай нас з перемогою і допомагай дідусеві. А ми, Єгоре Антоновичу, давайте звіримо маршрут. Хоч би там що сталося,— а в поході всяке трапляється, чекайте нас на правому схилі того яру, де глину беруть. У дорогу!
Діти всілися в човна, за кермо взявся вчений.
Пливли вже кілька годин. На заквітчаних берегах деінде маячили невеликі скелясті пагорби, зрідка порослі чагарниками. Вдалині виднівся ліс. Зупинки не робили, хотіли завидна добратися до мети. Анатолій Борисович поглядав на дно річки і задоволено мружився:
— Можуть бути тут перлові скойки, можуть бути!
За поворотом почувся шум води. Пилипко здивувався:
— Нема тут ніяких водоспадів!
За кілька хвилин катамаран виніс мандрівників до дамби, з якої через три великі труби спадала вода, розсипаючи довкола міріади бризок.
— Минулої весни тут нічого не було! — виправдовувався Пилипко.— Бачите, все нове, побудували нещодавно...
Зупинили мотор, вийшли на берег. По обидва боки гідроспоруди тяглися канали, що постачали водою навколишні поля.
— Оце так сюрприз! — зажурилися діти.— Що ж робити? Тут і коні не допоможуть!
— Витягнемо його на берег,— запропонував Олег,— бензин зіллємо, натягнемо тент, і нехай собі стоїть човен.