Члени групи Контакту (і капітан з ними) ще вчора мали довгу і досить нудну розмову з Магом — учені пояс-нювали Повелителеві Духів структуру Всесвіту, його динаміку, енергетичний баланс Центрального Світила. Він уважно слухав, інколи вигукував якісь магічні формули, певне, не зовсім зрозумілі і йому самому, а на за-кінчення сказав:
— Завтра я з ним поговорю.
— З ким?
— Із Світилом.
От вони й ідуть до Обсерваторії на розмову із Світилом. Капітан, примруживши очі, поглядає на шкуру пантери, на різнобарвні амулети і талісмани, нанизані на сухорляву шию Мага, його руки і ноги. Маг іде у все-озброєнні, готовий не лише відбити напад злих духів, а й настрахати їх, підкорити своїй волі. На кількох найбі-льших талісманах вирізьблено магічні знаки — це незмірно посилює їхню дію. Оті дрібні вузлики, зібрані в намисто на тонкій шиї, зв’язують життя Мага і втримують його в цьому висохлому тілі. Це захист, охорона. Знаки і формули, вирізьблені на талісманах, костяних паличках і кам’яній дощечці, яку Маг тримає у правій руці, — то закляття, що мають надприродну силу і вплив… "Ех, — думає капітан, — коли б ти хоч трішки був знайомий з фізикою небесних тіл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скільки ж то промине тисячоліть, доки процес цивілізації охопить усю планету? Але час той неодмінно настане, його приведе Необхідність".
Учора дехто з колег дозволив собі поіронізувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Світило, може, воно схаменеться. А зараз Маг ішов так упевнено, риси його обличчя загострилися, воно позначене величчю, незбагненною силою, і капітанові раптом подумалось: "А що, коли б справді? Але то було б небезпе-чно, Природа й так багато дала людині, може, аж занадто… Кені вчора чомусь прийшла раніше і довго розмов-ляла із старим Магом наодинці. Невже переконувала не поступатись? Просто дивно, як вона не розуміє… А втім, Кені протягом усієї їхньої космічної мандрівки ревнувала його до… науки, умовляла не братися за експе-рименти, небезпечні для життя. Може, й небезпечні, то що? Оце ж і сина постарається виховати в оранжереї. А навіщо мені пустопорожнє життя? Цікаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слід було б записати для майбутніх археологів, істориків, а вони ще будуть, обов’язково будуть на планеті". Диск Центрального Світила стрімко викочувався вгору, все дужче розгоряючись — немов радіючи зустрічі з Магом. А старий долав сходи-нку за сходинкою, здається, зовсім і не стомився, тільки час від часу облизував пошерхлі губи. На скронях у капітана засріблилися крапельки поту.
Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовваніли, куполи астрономічних приладів, опинилися на одному рівні з Світилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту і троє астрономів, не було тільки Кені, що мусила лишитися з малим. Учені зустріли Мага, як і належить "прихідцям з неба", — шанобливо, але без догідливості, щоб старий часом не подумав, що в ієрархії Світу зони стоять нижче. Це зіпсувало б взаємини.
— Хвала Повелителю Духів! — привітався Перший Астроном, і всі присутні кивнули головами. — При-віт капітанові!
— Нехай ніщо зле не наближається сюди! — сказав Маг, торкнувшись ікластої голови пантери.
— Вітаю усіх вас! — підніс руку капітан. — І давайте починати.
Вчені розступалися, даючи дорогу Магові. Старий твердим кроком підійшов майже до самісінького краю, підняв угору білу кам’яну дощечку, всіяну магічними знаками та формулами, і суворо сказав:
— Ти чуєш, Світило, я знаю твоє істинне ім’я!
І враз капітан відчув, як світ перетворився на велетенський храм. Голубе склепіння неба, що спирається на тьмяві гірські пасма в далині, оця ось Обсерваторна гора в центрі, Маг, що розмовляє із Світилом…
Урочиста напруга відбивалася на лицях, хоча колеги (капітан це добре знав) досі були настроєні, звичай-но, іронічно. Та в цей момент усі ніби відчули подих атавістичного страху. Але то була тільки мить, їх наче пронизав квант психічної енергії з далекого минулого. Мить промайнула, і вони просто з цікавістю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловічок то показував білу кам’яну дощечку, на якій було вирізьблене коло з променями, то сварився костяними магічними паличками, наголошуючи на тому, що йому відоме якесь інше, справжнє ім’я Світила. Потім, заткнувши дощечку та палички за пояс, він узявся обома руками за голову панте-ри.
— Дивись! Це Богиня Смерті!.. Міцні в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бійся Богині Смерті, о Світило, вона невблаганна, чуєш? Світи нам, як і раніш, давай достатньо тепла! Це я тобі наказую, всемогутній Маг!
Він дивився просто в золоте сонячне око, ні на секунду не відводячи погляду. Фарба на обличчі почала розтоплюватись і стікати рівчаками зморщок — здавалося, тече кров і скапує з підборіддя на задихані груди.
— Гляди ж, начувайся!
Старий повернувся і, навіть не глянувши на присутніх, наче тут нікого й не було, рушив до сходів.
Капітанові не хотілося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише непода-лік палаців, де мали розійтися, капітан сказав:
— Ну що ж, наші вартові Неба будуть пильно стежити за ним… Якщо не послухає твоїх заклять, дове-деться тобі пристати на наш бік!
Старий повернув до капітана криваве обличчя, прискалив око і вже хотів щось сказати, але перебило те-мне кружальце, прикріплене над верхньою кишенькою капітанового кітеля. Звідти прозвучав голос Кені:
— Імпете, сніданок готовий!
— Іду, — відповів капітан, кивнув Магові і рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначніші прихідці з неба.
Маг і раніше спостерігав їхні перемови на далеких відстанях, але кожного разу це його вражало. "Ну звичайно ж, це боги, а не признаються", — подумав старий, човгаючи до свого гранітного палацу.
Ява первісної драми
— Мабуть, сама планета відчуває небезпеку і створює для нас надзвичайно сприятливі ситуації,— сказав капітан Імпет у мікрофон, коли йому повідомили, що у визначеній ними геодезичній ділянці знайдено простору печеру, вимиту невеликою підземною річечкою. — Отже, приміщення для машинного залу є?
— Ідеальне. От побачите — пересвідчитесь. А щодо сприяння, — голос керівника пошукової групи за-бринів радістю,— то планета підсунула нам ще один гостинець…
— Який?
— Комору із чудовою залізною рудою. Та ще й зробила широкий вихід на поверхню — ніби знає, що в нас мало робочої сили.
— Координати передайте в пам’ять світловода.
Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: задум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звідусіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її "раціональною" філософією життя. А ситуація різко змінилася: світило стискується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев’ять кілометрів.
Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світло-водної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану приємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна планета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма своїми параметрами вона схожа па їхню дале-ку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам стався — планета прийняла їх, а вони — пла-нету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…
У пам’яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвивати-меться швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонарної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситу-ації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?
Раптом до капітана долетіли звуки ріжків. Далекі й близькі, вони то знімалися до високості, то згасали десь унизу, за обрієм. Зайшла Кені, по її обличчю він побачив: щось сталося.
— Чуєш? То Маг скликає племена…
— Що ж надумав цей невіглас?
Кені підійшла до Імпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокійливо:
— Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсім інший погляд на світ, а ти не хочеш на це зважа-ти.
— Ну чого ж? Хіба мало ми змарнували часу, а особливо ти?
— Не втрачай терпіння, — лагідно сказала Кені. — Вся природа для нього одухотворена, старий година-ми сидить під гіллястим дубом, вслухаючись у шелестіння листя, силкуючись зрозуміти віщу мову дерева.
— Ну й що, розшифрував? — У голосі капітана чулася іронія.
— Звичайно, на те ж він і Маг, щоб розуміти мову дерев, птахів, звірів. Світанок цивілізації. Хіба наші пращури не так само…
— Ти хочеш пофілософствувати, — сказав капітан, вмикаючи кулю світловода. — Може, краще на про-гулянці, коли мене змінять на посту?
— Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то відводить очі, то раптом зиркає зу-хвало. Може, треба вжити заходів для нашої безпеки?
— Перебільшуєш, Кені. В могутності "прихідців з неба" він давно вже пересвідчився.
Куля світловода, досі наповнена білястим туманом, прозорішала, в ній усе чіткіше проступали обриси навколишнього: стежки в густій траві, ліс, Обсерваторна гора з кам’яними сходами.
— А он і той дуб, — сказала з якимось острахом Кені, — бачиш, туди стікаються люди…
Імпет уже й сам помітив чимало напівголих, зарослих чоловіків, що скупчилися на узліссі. До них при-єднувались усе нові й нові постаті, ніби виникали з повітря.
— Отой підліток, то Магів син?
Кені поглянула на кулю:
— Ага, це Дан, поглянь — у нього в руках звірятко.
— Мабуть, упіймав кошеня. — Каштан сфокусував зображення. — Так і є, це буде перший приручений тут кіт.
— Та вони вже давно приручають тварин, — докинула Кені. — О, прошкує до нашого будинку.
— Певне, хоче показати Вадові.
Зненацька на узліссі почався рух. Кілька чоловіків стали кружка, мов у танці.