Тепер же вiн мов остуджений. Вийшовши з хати, де б то йти до гурту та, взявши дiвчину, туди б i собi танцювати; нi, пiшов собi, сердека, стороною вiд людей, схиливсь на плiт та й дума: "Що се менi сталось? Таки нiчого не чую, нiчого й не бачу, тiльки одну сю чорняву дiвчину! Вона в мене i перед очима, i на думцi!.. Чому ж не займу її? Але! Бачиться, i не смiю або й боюсь, щоб i не розсердилась... А як здумаю, що вона на мене мусить розсердитись, i коли пiдiйду до неї, то вона вiдвернеться вiд мене i прожене, то вiд сiї думки i свiт менi немилий, i сам не знаю, що з собою робити!.. Пiшов би й додому, так отут неначе прикований. Нудно, менi на сеє весiлля i дивитись; а очей не вiдведу вiд тiєї хати, що он на приспi сидить моя дiвчина та щось з подругою розговорює, та, чи менi так вже здається, чи таки справдi, що на мене поглядають, може про мене..."
— Чого так зажуривсь, Семенович? — сказав йому Левко Цьомкал, підстарший боярин, та й вдарив його по плечах. — На дiвчат заглядiвсь, чи що? На лиш потягни люльки, та повеселiшаєш, та й ходiм танцювать. Бач, якi бойнi дiвчата з города понаходили.
— Не хочу люльки, — каже Василь, — трохи не вона менi i завадила. Так щось нездорово! Або оце додому утiкати, абощо? Кiнчай тут за мене порядок.
— Цур йому, — каже Левко, — ще погуляймо. Мабуть, чи нема тобi чого з очей? То проходись по вулицi, воно й минеться; або йди, лучче усього, та подивись, як дiвчата танцюють. Ну, що вже Кубракiвна вдала, так там вже за всiх. Що за танцюра! Та й дiвка, брат, важна! Коли б до осенi не втекла, то не мине моїх рук.
Мов лихоманка стрепенула Василя: поблiд, як полотно, та аж руками схопивсь за коляку, щоб не впасти вiд журби. Вiн-бо думав, що се його дiвчину Левко вихваля; бо, звiсно, коли хто котру любить, то й дума, що вона i усiм така хороша i люб'язна здається, як i йому. Послухав трохи чмелiв, далi схаменувсь i на хитрощi пiднявсь, давай його випитувати:
— Де Кубракiвна? — каже, — Чи не та чорнява, що повна шия намиста з хрестами? (себто Маруся).
— Нi, — каже Левко, — нам до тiєї далеко. Моя он, бак, русява, що трошки кирпатенька, у свитi та рушником пiдперезана.
Полегшало нашому Василевi; аж здохнув, i очицi, як ясочки, заграли, як почув, що не його дiвчину Левко любить. Тепер йому дарма i Кубракiвна, чи тут вона, чи де, а дiавай мерщiй допитуватись про свою та й каже Левковi:
— А то про яку ти кажеш, що до неї тобi далеко? Хiба тут є попiвна або прикажчикiвна?
— Нi, — каже Левко, — тут усе нашi рiвнi; а я кажу про нашу Марусю.
— А що ж то за Маруся? — спитавсь Василь та й очi понурив у землю, буцiм йому i дарма, а у самого не тiльки що вуха, та що то, усяка жилочка неначе слуха; а вiн, сердешний, i дух притаїв, i боїться, щоб нi жодного словечка не прослухати, що йому буде Левко розказувати.
От i почав йому Левко про Марусю казати усе, що знав: i чия вона дочка, i який її батько багатий, i як вiн свою дочку кохає; а далi про Марусину натуру: як вона усiх жахається, що нiхто її не бачив не тiльки щоб на вечорницях або у колядцi, та й на вулицю, i на Купала, i нi на якi iгри не ходить; чи така вже собi пишна або, може, несмiлива; а що роботяща! I на батька, i на матiр, i на себе пряде, шиє, миє, i сама усе одна, без наньмички, i варить, i пече; а мати сидить ручки скдавши.
'Не пiшла ж i Маруся до танцiв, а сiла собi сумуючи на приспi бiля хати та тi горiшки, що узяла у Василя, усе у жменi перемина та назирцем за Василем погляда. Що ж у неї на думцi, того й сама не розбере. То часом стане їй весело так, що зараз бiгла б до матерi та, й приголубилась би до неї, та вп'ять засумує, i слiзоньки хусточкою обiтре, i бажа батенька, щоб розвiв її тугу; то всмiхнеться, то засоромиться; i дума, щоб то й додому iти (так було попереду усе робила: чи посидить, чи не посидить ла весiллi з дружками та мерщiй i додому), та як розглядить, що треба побiля Василя iти, та й передума. А сього вона й сама не знала, що в неї на думцi було: "Коли б отой парубок прийшов та поговорив би зо мною, то неначеб менi на душi легше стало". Як же тiльки подумала об сiм, та як засоромиться! Почервонiла, як калина, закрилась рученьками i голову похилила.
Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.
— Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
— Нi, не плачу, — каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. — Отсе їм, — каже, — моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?
— Та перетанцювалась собi на лихо, — каже Олена. — Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:
— А який же боярин, чи не старший?
— I вже старший, — забормотала Олена, — сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому:
Старший боярин — як болван:
Витрiщив очi, як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком пiдперезався,
У бояри прибрався.
От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
— А може, вiн i не вмiє? — спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.
— Хто? Василь не вмiє? — аж скрикнула Олена.
— Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.
Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп'ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.
Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:
— Приспiвай же йому вже, та добре.
— Та се не йому! Хiба ти не чуєш? — крикнула до неї Олена. — Се я Василевi хочу приспiвати.
— Та що там за Василь тобi дався? — каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) — От, не видала твого Василя, — каже, — i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи забрiв сюди?
— Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському...
— Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, — ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.
— Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було...
Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.
Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата... у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись... Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх вони менi сказали..." Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: —— Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?
— Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! — обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.
— Ох, менi лишенько! — скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. — Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого i об чiм.
— Той тебе любить... про кого... ти думала... — казав Василь, задихаючись вiд несмiлостi i з ляку, як почув, що вона ма когось на думцi.
— Та я... нi про кого... не думала... я так... — сказала бiдна дiвка та й злякалася грiха, що — зроду вперше збрехала; а опiсля й каже: — Хто б то мене й полюбив?..
— Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, вiд серця здохнувши; та й вп'ять насилу дух перевiв i каже: — Я знаю такого...
— Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся нi жива нi мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опiсля i смiятиметься їй; а що найбiльш те їй було страшно, i жалко, i нiби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотiлось, щоб вiн сказав, що вiн сам її любить. От як злякалась, скочила з мiсця та й не може ступить; а Олена, знай, її кличе: "Та йди сюди, ось-осьде я". А Василь теж став як укопаний i не зна бiльш, що й казати. На думцi б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнеш його; а тут ще, на бiду, пiдслухав, що Маруся об комусь вже дума i що йому нiчого тут убиватися, а тут ще Олена збила його з толку...