Ну, то щасливо, Прокопе.
— І тобі, Ревеко.
Вона недбало махнула рукою.
— Щастя залізне, Прокопику. Не вгризеш, не піднімеш, бо важке. До того, як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя — нам невтямки, воно й процідиться проміж розставлені долоні.
Я збентежено дивився їй услід. Приблизно те саме говорив мій однополчанин Альберт Хертеріг, правда, по-європейськи — з присмаком скептичності. Взагалі там завжди намагаються показати: стоїмо, мовляв, над бідою. Пішли вони далі від нас чи ще позаду?..
Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому році. Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинішнього війта, колишній війт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, він доплівся з необхідності, а ця обставина — перша ластівка банкротства моди та ідей.
Однак цісар став на кам'яну брилу, і не обійдеш, хоч не йди. Його першої .ж ночі облили гноївкою, а другого дня в селі зашуміло від вигадок і приповідок. Священик Охітва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од батечка війтівство, тричі попереджували громаду біля церкви і вивісили на читальні папір з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу. Але що напери! Біблія — І та не має того впливу, якого слід було б чекати. Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон — правда в хаті, а під правдою він у будь-якому разі розумів не скруту.
Отож досі ніхто не може втриматися від того, щоб не пустити шпильку в цісаря. У мене з ним стосунки приятельські. Російські солдати обійшлися з цісарем неввічливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме мені заподіяв якийсь швидкоокий мурин під Трентіно.
Нас кинули в атаку після довгої, ретельної муштри. І нас розстріляли до того, як ми зрозуміли, хто звідки б'є. З другої і третьої роти пір'я посипалося за кілометр зліва під час спроби прорвати фронт на стику ворожих батальйонів. Словом, діяли ми за принципом вельмишановного пана Мольтке —"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко від родичів погиблих і калік.
Не можу сказати, чи багато вціліло з двох сусідніх рот, але з нашої залишилося двоє без ніг і я з переламаним ребром. Мабуть, не слід у наш час обурюватися і нарікати, впадаючи в жалюгідне становище людей, які жебрають співчуття, однак ту досконалу механіку бою я не забуду до кінця своїх днів.
Я біг грязьким полем, а поле було встелене, як тік зерном, шрапнеллю і понівеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотіло, а я верещав, глухий і божевільний. Роздратоване вибухами повітря перекидало мене з горба на горб, через траншеї, сіті колючого дроту, потоки крові. Усе мигтіло, палахкотіло, щезало і воскресало; я прозрівав і сліпнув, і якби не той самий Мольтке, за яким війна — "необхідний момент в існуванні людського роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомності, аби покинути те чистилище, не дочекавшись раю.
Раптом я помітив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мій штик, теж на совість заклинений, націлився в груди скривленого, смертельно блідого чоловічка з чорним метеликом вусиків.
Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою і чужою гадкою подумав, що все, кінець, щось мене люто вдарило. Я стрімголов покотився крутосхилом і отямився в доверху наповненій каламутною водою ямі. Я з риком припав до води позбавленими відчуття губами, машинально відгорнув рукою плями крові і пив, поки біль у шлунку не скрутив мене вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занімів. У мозку сколихнулися якісь тіні, трохи згодом вони вишикувалися колонами літер, і я прочитав!
...Земля пливе, немов хистка вода.
На руйнування власного труда
Поглянув досвід, нині не потрібний.
Потім погляд ковзнув по ніжно-голубому пружечку неба, і тут же на ньому вималювалось:
Хто смілим серцем благородний,
Той свій оголює кинджал
За бога, короля і честь.
Поволі поверталася свідомість. Я почав пригадувати, де й коли читав ці вірші. Та нові рядки застрибали перед очима, як зграя навіжених у нестямному танку:
...Яка-бо сліпота
На це зухвальство вас штовхає!
Дратуєте ж народ,
Пробуджуючи в нім жагу до помсти.
Я перекинувся горілиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо прослалося:
...При глузді ти? Поглянь на руки:
Вони в кайданах,
Тоді я ліг на живіт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В здивуванні праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась пташина сиділа поруч, перехиливши голівку із заплющеним проти сонця оком. Я руками затулив вуха, потім відняв. Ні. Двигтіло й скреготало далі, немов з надр планети видобувалися орди людожерів. Мені здалося, що спокійно, бо більше не відчував у собі звіра, який прокидається, коли зойк атаки виносить тебе з окопу. Звір той лютує до першого дотику тіла до землі (либонь, це вже інстинкт, здатний передаватися з покоління в покоління) і щезає враз, як електричний заряд. Тоді робиться тихо, наче в годину найбільшої спеки серед залитих сонцем лугів, коли все живе ховається і німіє.
"Не зачепило",— було першою моєю гадкою. Я спробував звестися і знепритомнів. У лазареті згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потім я стільки піднімався з окопів, що втратив лік. Але ніякий мудрець не переконає мене, що так поводяться на полі бою лиш необстріляні жовтодзьоби.
Цікаво, що мені Загата скаже? Та він п'яний.
Гей, хто в лі-і-сі, озовися!..
Шапка на вусі, кожух розстебнений, баламкається кінець ременя.
— Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки свої та й про недоленьку!
А я бідний, безталанний,
Степ широкий — то мій сват,
Шапка, люлька — вся родина,
Сивий коник — то мій брат...
— Отже, я твій коник, Федоре?
— Дай поцілую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.
— 3 якої оказії?
— Бо я тебе, і-і-і, люблю.
— Нарешті, один знайшовся!
— Так, один, Повсюдо. Більше тебе ніхто не любить.— Загата перейшов на трагічні нотки.—Ти нетутешній.
— Ось тобі маєш.
— І химерний.
"Ні одна проблема духовного розвою людини не може бути вирішена, поки народ невільний..." Звідки це?
— А ти гаразд випив.
— А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан…Степан нехай їде. Я залишаюся тут. Буду їсти, буду пити, буду гуляти, буду співати. Степан нехай їде.
Сам п'ю, сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю...
— Федоре, а жінка ж де?
— Ой Повсюдо! — Загата скривився і захитався з боку на бік.— Жінка... А що тобі потрібно? Ти знаєш приказку, що... Зась, Повсюдо! Зась, от що я тобі пораджу.
І заспівав.
Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу немає на всій Галичині. Одного разу з порога загорланив "За Сибіром сонце сходить", і на скрині погасла лампа. Відтоді щовечора над кутком зчинявся рев — то Загата, розкинувшись на лежанці, гасив світло.
Він завсіди охочий похвалитися, що завдяки його голосові історія змогла повторити легендарну пригоду старокозацької доби. У війну багатьох з Колобродів росіяни мобілізували підвозити боєприпаси. Дорогами Федір розважав солдатів, що голіруч брели на фронт, був свідком січі під Буштинським лісом, де полягло до тридцяти тисяч росіян. Розповідають, що Загата після цього принишк—приголомшила його приречена впертість "москалів", що майже беззбройні лізли на австрійські позиції і сотнями падали, підкошені кулеметними чергами.
Загата чув, що кожний день війни коштує Росії близько шістдесяти мільйонів карбованців і присипляє до вічного сну шістсот двадцять шість солдатів.. Першу цифру він не міг собі уявити, а другій не міг повірити — він бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупів, і в нього вироблялося внутрішнє переконання, що такі могили виростають перед заходом сонця кожного божого дня.
Півтора місяця Загата десь пропадав. Нарешті прибився, і на кожному волосся стало дибки: віз його був вивершений новісінькими манліхерами і набоями. Те, що він із цим скарбом пересік лінію фронту, межувало з чудом.
Незабаром російська армія розвинула наступ. Відстань до бази збільшилась, зв'язок був поганий, і валка закотилася в лісок, який патрулювався австрійцями. Обоз захопили, спорядження підірвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впізнали. Якийсь збісілий полковник велів розстріляти продажного галичанина.
"Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душі попрощався з жінкою, з сусідами, відлічив десять кроків. "Бий",— кажу. Та доки німак заладував карабін, доки цілився, я бозна-скільки передумав. Згадалась церква, я на криласі виводжу тропарі, молодиці втирають сльози. Тут мені раптом так завихторилося заспівати, просто смертним хотінням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цілиться, я тільки шрам бачу в нього над правою бровою. З відчаю роззявив пащу — само пішло. Витріщаюся на німака, а видіти вже не виджу. Коли він ні з сього ні з того запускає в мене грудомахою. Я стою ніби прикутий. Грудка пролетіла мимо вуха. Унтер другою — я ледве спромігся нагнути голову. Тоді я до нього задком і ходу..."
По справедливості оцінив Федорів голос священик Охітва. Це настільки нудний чоловік, що немає йому під сонцем рівні. Він наче пройшов катарсис од усіх людських гідностей: ні характеру, ні поважності, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячкові, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до сліз. Із досади Охітва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмі. Федір поїхав до знайомого дяка і завчив усю службу. Пописько ще більше став його запідозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, і він намолов Охітві три мішки гречаної вовни. Священик сполотнів, далі посинів, потім знову сполотнів і наказав "братчикам" та "сестрицям" висловитися з приводу титаревої поведінки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в післясоборну епоху). Ті плутано побубоніли, і .Федір вилетів з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки "братчиками" вперше до безтями напився.
З того часу віддаленим хуторам стало зручніше поклонятися господові в Грушівській і Буштинській церквах, а дехто з колобродівчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць і починав самозабутньо хреститися.
"Ой міся-а-а-цю, місяче-е-ньку..."— схлипував Федір на найнедосяжніших нотах.