І, згадавши про це, мимоволі посміхнувся. Гаврилов, що задрімав був біля грубки, прокинувся і здивувався: чому посміхається штабс-капітан, ніби побачив щось цікаве, хоч дивиться невідомо куди: у вікно, а може, й на стелю? Котляревський, нараз оговтавшись, похапцем закрив картон і ступив до кімнати Мейєндорфа, примусивши старого генералового ординарця думати, розмірковувати, що діється з штабс-капітаном.
Трохи пізніше, прийшовши до себе на квартиру, Котляревський, нашвидкуруч повечерявши, присунув свічки й працював далі, ніби й не було позаду цілого дня роботи. Тільки не донесення і штабні карти лежали перед ним — зовсім інші папери цікавили його, бентежили, хвилювали...
5
Пантелій почекав, поки Іван Петрович поїсть, і, прибравши посуд, тої ж миті поклав на стіл похідну сумку, присунув свічник, обережно зняв із свічок нагар. У дверях затримався, турботливо обдивився штабс-капітана, що схилився над столом. Той уже нічого не бачив і не чув, увесь поринувши в незнаний світ. Чорне пряме волосся, ще без жодної сивини, впало на високе чоло; на худорлявому тонкому обличчі світились жовтуваті відблиски світла.
"Навіщо він так довго й уважно дивиться у вікно? Що побачив там?" — подумав Пантелій і теж глянув у той бік. Нічого особливого — за вікном лежала глупа ніч, лише зрідка спалахували, оживляючи на якусь мить нічну безпритульність, далекі вогники в казармах і на горі, у старій фортеці. Ах, ось що! Завіска (будь вона неладна!) нещільно присунута, і вітер холодний дме, аж свистить. Як же це він дав маху? Та все ж підійти й засунути не наважився: штабс-капітан не любить, коли під час роботи крутишся перед очима, відриваєш від діла. А причинити дужче й вікно треба, адже й застудитись недовго, гарячку схопити, цього ще тільки бракувало. А як же причинити його, прокляте? Дурний, тями й на гріш не має! Можна ж і ззовні це зробити, притулити потихеньку. Пантелій навшпиньки переступив поріг, вийшов на ґанок.
Він знав: тепер для його командира нічого, крім зошитів і чорнила, не існує. Ні війни, ні армії, ні самого Мейєндорфа, який, проте, в першу-ліпшу хвилину, коли знадобиться йому, може викликати й послати з будь-яким надтерміновим завданням, яке, як потім виявиться, можна б виконати і на три дні пізніше. Але наказ є наказ, і тут барон невблаганний, та штабс-капітан, як видно, з ним згоден, тому що жодного разу не чув Пантелій, щоб він сказав хоч слово насупроти чи засумнівався у вірності розпоряджень начальства. Обов'язок для штабс-капітана — насамперед, головне.
А тепер, у цей пізній вечір, Котляревського цілком полонили його хвилювання, думками він, напевне, далеко від Бендер, армії й штабу. У довгому теплому халаті, абияк накинутому на білосніжну сорочку, він скидався на вченого-пустельника. В ці години його турбувала доля одного із легендарних героїв сивої давнини. На думку про давнину Котляревський загадково посміхнувся. Давнина? Чи не археолог він або історик? Ні, панове хороші, ні, його більше турбують дні швидкоплинного життя і люди, яких він знає, спостерігає в щоденній праці й турботах.
Вже понад десять років Котляревський возить з собою в похідній сумці заповітні зошити. Працює уривками, похапцем. Офіцери штабу, коли випадає можливість відпочити, проводять ночі за картярськими столами, в місцях з непевною репутацією, у колі випадкових знайомих, а він заказав собі й думати про таке. Якщо його запрошували — відмагався хворобою або нагальними справами, а потім одягався в просторий халат і сідав до столу.
Ніхто не здогадувався про його нічні заняття. І Мейєндорф також. Можливо, якби знав, зробив би все, щоб у ад'ютанта не лишалося часу не тільки для писання, але й для короткого відпочинку.
Хіба Що один бригадир Катаржі знає про все. Йому б можна й прочитати дещо, щоб почути думку, живе слово. Але чи завжди бригадир такий, яким здається? Інколи в ньому проглядає зайва, як придивитись, обачність, незвичайна ощадливість. Та що думати про це зараз!
Ліпше строфу переписати, ще раз виправити, рядок ось випирає, як палиця із стіжка. А в строфі йде мова про підготовку Енеєвого війська до війни з латинянами. Енеєве військо? Очі сміються, на обличчі блукає хитрувата посмішка. Стривайте, панове барони, князі ясновельможні, ви себе побачите тут, світ довідається, як ви готуєте вам довірене військо до рішучого бою з ворогами вітчизни, як займаєтесь марнотратством, лиходійством і за рахунок місцевого населення постачаєте армію, а казенними грошиками бездонні кишені свої набиваєте. До чого ж тут старі часи, сива давнина? Адже це тепер отак споряджають військо. Тепер, а не колись... І перо попливло по паперу, підігнане сміливою, нестримною думкою:
...Соснові копистки стругали
І до боків поначіпляли
На валяних вірьовочках;
Із лик плетені козубеньки,
3 якими ходять по опеньки,
Були, мов торби, на плечах.
Як амуницю спорядили
І насушили сухарів;
На сало кабанів набили,
Взяли подимне од дворів...
Ось так — "подимне"! Беруть податок за димар (це ж придумати треба!), а казенні гроші — собі.
А муштра! Дика, жорстока, до очманіння. І про це не слід забувати, і, поспішаючи, наче хто стояв у нього за плечима й наказував, вимагав писати зараз же, не гаючись ані секунди, він писав, писав, притискуючи перо й розбризкуючи чорнило:
Тоді ну військо муштрувати,
Учить мушкетний артикул,
Вперед як ногу викидати,
Ушкварить як на калавур.
Коли пішком — то марш шульгою,
Коли верхом — гляди ж, правою,
Щоб шкапа скочила вперед.
Такеє ратнеє фіглярство
Було у них за регулярство,
І все Енеєві на вред...
Написав і перечитував усе з самого початку. Ніби й непогано, але слово "торби" здалося не до речі, і він змінив його на "суми", тепер і закінчення строфи звучало так:
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходять по опеньки,
Були, мов суми, на плечах...
Тепер, здається, краще, слово знайшло себе саме тут, у цьому місці.
Бендери вже давно спали, лише де-не-де на околицях і в приміських селищах, гріючись біля вогнищ, сторожувала варта, охороняючи короткий сон товаришів у казармах. Недовго, ой як недовго залишалось їм відпочивати, — незабаром заграє сигнальна сурма, піднімаючи військо в похід, ,на штурм Ізмаїла. А поки що — нехай відпочинуть...
Присунувши зошит і каламар з чорнилом, квапився, ніби його гнали, не даючи зупинитися й перевести дух, і він докладав усіх зусиль, щоб не відстати, не впустить думку, що несподівано зринула, слово, фразу, строфу, не дати їм утекти, щезнути, розчинитись у стомленій пам'яті.
Кілька разів зазирав у кімнату Пантелій, бачив, як Іван Петрович працює, і не зважувався нагадати, що вже пізно, що ось-ось другі півні заспівають. Довго дивився ординарець на свого командира, жаліючи його і разом із тим пишаючись ним; у самому серці жила, зігрівала душу невимовна вдячність долі, що звела його, простого хлопця, з такою людиною. Тихо причинив двері, відійшов навшпиньки в бічну кімнату і ліг на твердий дерев'яний ослінчик, боячись скрипнути дошкою. Певно, й сьогодні штабс-капітан просидить усю ніч і, не відпочивши анітрохи, завтра ранком, раніше від усіх, піде до штабу. Але не можна й подумати перервати його роботу, штабс-капітан, напевне, вижене його за двері.
А тим часом Іван Петрович, закінчивши кілька строф, начисто переписав їх у зошит, чернетки ж розірвав на дрібні клаптики й кинув у куток — завтра Пантелій їх підбере й спалить. Перечитавши написане ще раз, лишився задоволений, але тут же спитав себе: чи не рано ще ставити крапку? Завтра все це може здатися недовершеним, позбавленим змісту, правда, це буде тільки завтра, а сьогодні... сьогодні він задоволений. І — досить поки що, час і відпочити. Пантелій, дивак, переживає і, напевне, теж не спить.
Проспівали другі півні — зовсім як у Полтаві, на Мазурівці. І здалось раптом, що він не в Бендерах, на краю світу, а в рідній батьковій хаті, що на Соборному майдані, у сусідній кімнаті спочивають батько й мати, і треба тільки переступити поріг, як він побачить їх.
Замріявся... Це не інакше, як старості перші дзвіночки. І то сказати: під сорок уже — чимало, більше половини життя, а що встиг? Заслужив погони штабс-капітана, в ад'ютантах корпусного командира ходить. Звісно, це честь. Але з якою радістю відмовився б од такої честі, щоб ні від кого не залежати, оселитися у своїй хаті, заходитись коло улюбленого діла, цілком віддати йому свій час, усе життя до останку. Та йде війна, і про все це можна лише мріяти.
Котляревський згорнув зошит, поправив аркушик, що висунувся зсередини, і легко підвівся, зачерпнув корячком холодної води.
Спати! Спати! Скоріше! Одначе не встиг зняти халата, як почувся кінський тупіт. До кого це? Невже по нього так пізно? Передчуття не зрадило. Тупіт затих біля воріт, і тут же здригнулась хвіртка від стуку.
Котляревський зняв халат і накинув на плечі мундир, Трохи згодом прочинив двері Пантелій:
— Гаврилов! Від генерала.
— Веди.
Чітко й коротко Гаврилов повідомив, що "його благородіє штабс-капітана негайно викликає до себе його превосходительство".
— Тільки мене чи й ще кого?
— Пана Катаржі.
— Повідомив його?
— Повідомив.
— Можеш іти... Пантюхо, швидко!
Пантелій уже ніс начищені чоботи, просушену й вибиту від пилюки шинелю. Котляревський одягався швидко, як по тривозі. Пантелій співчутливо дивився на його приготування й зітхав. Не дали людині й прилягти, а інші, мабуть, і не просипаються... Жорстока несправедливість. Одягшись, Котляревський, уже виходячи, спитав:
— Чи все в тебе, Пантюхо, готове на випадок подорожі?
— Так, усе. Коні нагодовані, а вчора я їх і перекував. Сідла й суми — все гаразд. Так що не сумнівайтесь.
— Добре! Відпочивай поки що.
6
Цього вечора штаб ще працював. Світились квадратні, на чотири шибки, віконця в приземкуватій хаті-п'ятистінці, сновигали за вікнами вістові. Останні дні штабісти засиджувалися до пізньої ночі. Роботи було багато, тільки встигай.
Давня суперечка з Туреччиною все ще не була вирішена. Порта вдавалася до всіляких підступів, готувала удар у спину Росії якраз у той час, коли над нею нависла загроза навали армії Наполеона. Користуючись надзвичайно важкими для Російської держави обставинами, турки втретє захопили Ізмаїл — першокласну на той час фортецю на Дунаї — і загрожували поширити свій вплив на весь південь країни.
І тоді давня, що трохи затяглася, суперечка була перенесена на поле бою.
Війська Задунайської армії, звільняючи місто за містом у Молдавії, восени 1806 року ввійшли у Бендери, причому без єдиного пострілу.
І зразу ж у штабі почали готуватись до походу на Ізмаїл.
Підвозили провіант і боєприпаси, готувались облогові засоби, без яких у майбутньому бою навряд чи можна було обійтись: Ізмаїл не Бендерська фортеця, так просто її не здобудеш.