— Потрібен муж вельми хоробрий і досвідчений у військовому ділі!
— Такий муж серед вас є! — не задумуючись, відповів Данило. — Він зі мною був на Калці — стояв проти нашого нинішнього ворога лицем до лиця. Не в одному бою відстоював він Київ і честь князів, яким служив. Муж досвідчений і достойний!
— Хто ж це?
Гридниця завмерла. Ані покашлювання, ні сопіння, ні шаргання ногами. Здавалося, ніхто навіть не дише.
— Боярин Дмитро, — відповів князь суворо, ніби даючи зрозуміти всім, що всякі сумніви у його виборі не повинні мати місця. — Він буде київським тисяцьким і воєводою — я залишаю його замість себе! І ви повинні слухатися його, як мене самого!
Гридниця зітхнула полегшено. Цей вибір ні в кого не викликав заперечення. Дмитра в Києві любили і поважали за щедрість, справедливість і доброту. Та й у військовому ділі муж він справді досвідчений!
Дмитро підвівся і, мовчки вклонившись князеві, сів.
Один Домажир засовався на лаві.
— Княже, а я... Отже, я...
Данило зрозумів стан його душі. До того ж був він мудрий і не захотів напередодні великих подій, що грізно, як відчували всі, насувалися на Київ, залишати в місті іскру, з якої заздрість і підлість могли б роздмухати всепожира-юче полум'я розбрату. Тому швидко сказав:
— На випадок смерті чи тяжкого поранення тисяцького Дмитра ти його заступиш, Домажире! Це теж моя воля!
Домажир полегшено зітхнув і від задоволення почав рожевіти. Він уже відчув смак влади, і йому було важко розставатися з нею. Тепер же князь залишав якусь надію. Заступник тисяцького, а там, дивись, і знову тисяцький! Правда, він, мабуть, не розумів до кінця, в який час ця влада приходить до нього.
Під кінець Данило знову низько вклонився киянам.
— Кланяюся вам, бо ви перші грудьми станете проти ворога, і сподіваюся зустрітися з вами в ліпші часи! І хочу тоді обняти всіх вас!
На очах багатьох виступили сльози. Тепер кожен розумів таємний смисл княжих поклонів: Данило не тільки вручав їм долю Києва в їхні руки, а й прощався з ними. Може, назавжди!
Розділ IV
КНЯЖА ГОРА
1
Після обіду Никодим з Горпиною вклалися у комірчині спочивати, а Добриня сів на лавку під крислатою грушею і, підставивши обличчя теплому сонцю, задивився на білих голубів, що шугали у високості. Вони нагадали йому Калиновий Кут, де ось так же шугали і голуби, і горлиці, і чаплі, що гніздилися в Жорнівському лісі, за Ірпенем. Захотілося додому, в той розкішний і дорогий серцю куточок землі, що здавався йому найкращим на світі.
Та чому здавався? Він і був найкращий! Розкішні ліси довкола, луги, поля, озера, тиха, спокійна річка. А сонця, сонця — хоч відбавляй! Чого ще треба?
Він би і зараз полинув туди, та Дмитро, їдучи до князя, наказав дочекатися його. Отож і нудився з самого ранку, не знаючи, куди себе подіти.
Тут його увагу привернули молоді бояри — Степан та Микола. Вийшовши з терема, вони рішуче повернули прямо до нього. З чого б то? В грудях тьохнуло — невже все те ж? Невже знову мова про Янку?
Поки їздив до Галича, трохи призабулося невдоволення боярині Анастасії. Думав — минулося. А воно, бач, не минається. Як повернувся, так відразу і відчув, яким лихом дише вона на нього, ну, а заодно з нею і її сини. Лише засмучені оченята дівчини, яка не приховувала ні від кого свого горя, та приязне ставлення боярина Дмитра утримували його від негайної втечі з цього двору.
Брати підійшли і мовчки сіли обабіч нього. Довго сопли, не кажучи нічого. Він теж мовчав: чекав, що буде далі. Насуплені обличчя і стиснуті кулаки на колінах свідчили, що розмова буде важка.
Почав Степан — відразу круто.
— Ти чого тут сидиш?
— Чекаю боярина. Такий був його наказ.
— Я не про те... їхав би ти звідси, хлопче, і більше не з'являвся! Ось я про що!
— І не баламуть Янку! Не тривож матір нашу — бояриню! — додав Микола. — Чого пристав до дівчини? Чого зводиш її з ума? Чи вона тобі рівня? Сам би подумав! До неї сватається син тисяцького!
— Я їй не рівня, — погодився Добриня. — Але я її не баламучу і з розуму не зводжу.
— Ніби ми не бачимо, що з нею діється!
— Ну, я в тому не винен. Плаче вона не через мене.
— Слухай, хлопче, не прикидайся ягнятком! — підвищив голос Степан. — Не думай, що коли ти заступив собою Янку та зробив нам деяку послугу, то все тобі тут дозволяється! Ні, братику! Ми й так до тебе ставимося поблажливо, бо вдячні тобі за гарні вчинки. Не кожен здатен на таке! Але ж не ставай нам поперек дороги, бо терпець коли-небудь увірветься! Тоді нарікай на себе!
Добриня розумів, що брати ледве стримуються, щоб не випхати його силоміць за ворота. Ну, що ж — не ждатиме він приїзду боярина, а відразу вирушить у дорогу. Ще сонце височенько — до перших півнів буде в Калиновому Куті.
Він підвівся і мовчки попрямував до навісу, де стояв кінь. Власне, кінь був боярський, але Дмитро подарував його йому ще перед поїздкою в Галич. Та й хіба не заробив? Чи боярин збідніє? Має ж у своїх маєтках цілі косяки!
Швидко осідлавши Гнідого і приторочивош до сідла сакви з хлібом, солониною та цибулею, він, не поспішаючи, рушив до воріт. На півдорозі зупинився і глянув на братів, що мовчки стежили за його приготуваннями.
— Прощавайте! Я більше ніколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашій родині, що так тепло і щиро привітала мене, прикрощів і нещастя!
Він хотів ще сказати, щоб боярин не ображався на нього за поспішний від'їзд, але, передумавши, махнув рукою і смикнув за поводи.
— Вйо!
Посеред двору його наздогнав Микола. Підбігши, поклав йому на плече руку, винувато опустив очі.
— Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, — промовив глухо. — Ти хороший хлопець, хоч і смерд, але ж... Ну, сам розумієш... Так треба!
— Розумію, — з натугою в голосі відповів Добриня і знову торкнув коня. — Но-о!
Та тут над ворітьми закалатало било.
— Батько приїхав! — з радісним криком кинувся до воріт Микола і підняв защіпку. — Заїзди, тату!
Це справді був боярин Дмитро. Боярин віддав синові коня, окинув оком двір.
— От добре, що ви всі тут! Маю звістку, та й побалакати треба! — Він попростував до лавки, сів. — Підходьте ближче!
Добрині було ніяково, і він лаяв себе, що не виїхав з двору трохи раніше. Тепер, чого доброго, Дмитро помітить, що між ним і Миколою та Степаном пробігла чорна кішка, почне розпитувати. А що сказати?
Та боярин був чимось так заклопотаний, що нічого не помітив. Був заглиблений у себе і думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:
— Так що ж за звістка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив:
— Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою.
Це була для всіх справді несподівана новина. Степан здивовано вигукнув:
— Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радієш, батьку?
— А чому радіти? Турботам, що впадуть на мою голову?
— Ну, які там турботи! Хіба що Домажир злитиметься! Заздритиме!
— Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь Данило завтра від'їжджає до Галича, а Київ залишає напризволяще! Ось моя справжня неприємна звістка!
— Як залишає?.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувалої А хто ж порядкуватиме в Києві? — Сини були страшенно вражені.
— Виходить, я. І за князя, і за тисяцького. І це тоді, коли ось-ось нагрянуть непрохані гості!
— Батий з ордами?
— Батий.
— Ти це знаєш напевне, тату?
— Батий підняв чорне знамено війни! Отже, незабаром вирушить у похід, а може, вже й вирушив і ось-ось буде тут. Про це повідомив князь Данило.
Від цієї звістки всі заніміли. Степан помітно зблід і перестав розпитувати батька, у Миколи округлилися очі, а Добриня раптом відчув, як, незважаючи на спекотний день, поза спиною прокотився неприємний холодок.
Нарешті до Степана повернувся дар мови, і він хрипло видавив з себе:
— Що ж нам робити?
— От давайте гуртом і поміркуємо. А завтра, після від'їзду князя, зберу боярську думу — теж подумаємо...
— Ет, що ми тут надумаємо! — махнув рукою Микола. — Якщо ти вже щось надумав, то й кажи, а ми послухаємо!
Дмитро важко зітхнув. З його стомленого лиця остаточно злетіла подоба ледь помітної усмішки, що з'явилася, коли він побачив синів та Добриню. Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Різкіше здвинулися до перенісся брови, так що між ними залягла сувора зморшка, а плечі опустилися, ніби на них наліг непосильний тягар. Здавалося, боярин враз постарів на кілька років.
— Що тут скажеш? Якщо Батий справді піде на нас, то буде нам нелегко. Але ж не тікати нам з Києва! Де ж знайдемо міцнішу фортецю? Київ — це Київ! Будемо тут оборонятися! Така моя думка... А раз так, то тривалої облоги нам не уникнути. Отже, треба до неї готуватися — запастися зброєю, збіжжям, салом, м'ясом, дровами, сіном для худоби. Ось із чого треба починати, поки не пізно! Завтра й почнемо... Ти, Миколо, поїдеш у наші маєтки — в Музичі та Личанку — із тіунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть до осені та до зими, а зараз молотять і зерно везуть до Києва. Хай везуть також сіно, овес, товч, щоб було чим годувати худобу, коней, птицю та свиней, яких смерди приженуть до Києва, як тільки дам знати... А ти, Степане, вирушиш на Тетерів у наші маєтки і зробиш там те ж саме. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
— От і добре... Це ж зроблять також інші бояри, купці та монастирі, і ми запасемося гуртом усім необхідним.
— Скільки ж може тривати облога? Місяць, два чи півроку?
— Облога може тривати стільки, скільки Батиєва орда матиме чим харчуватися тут, під Кієвом, а головне, скільки вистачить паші для коней. Думаю, не більше двох-трьох місяців, а потім змушена буде зніматися і йти далі. Орда і на війні, як і під час миру, повинна постійно рухатися, щоб випасати свої табуни та стада. За місяць чи два довколо Києва на відстані п'ятдесяти або й ста верстов татари і їхні коні та верблюди з'їдять усе, що можна їсти. На це покладаю всі надії наші. Якщо вистоїмо, то врятуємося, а якщо ні, тоді... Ну, ви самі знаєте, що Батий зробив з Рязанню, Володимиром, Переяславом та Черніговом...
— Знаємо, — тихо відгукнулися Микола та Степан. А Добриня подумав, що знають вони мало, бо не бачили тих жахів на власні очі, не чули страшного гуркоту обкованих залізом пороків, під ударами яких тріщать найміцніші ворота і здригаються та осипаються вали, шаленого посвисту тисяч стріл, що затьмарюють небо, брязкоту мечів та грюкоту щитів, коли нападники, як сарана, здираються на міські стіни і сходяться врукопаш з захисниками їх, бо не стояв у їхніх ушах несамовитий, нелюдський крик жінок та дітей, яких рубали шаблями та били сокирами і булавами ошалілі завойовники, бо смердючий дим пожарищ не виїдав їм очі, а нутро їхнє не виверталося навиворіт від нестерпного запаху тисяч трупів та моря пролитої крові.