асться? Що вдіє? Хто признає його тепер, коли рідний отець не признав? Лишається взяти себе в руки й ждати дня, а вдень і сам переконається, що сталося.
Про сон годі було й думати. Лежав, уткнувшись спотвореним видом у сіно, і мучився, перекидався горілиць і знову мучився. І так до світання. А на світанні відв'язав коня, вскочив у сідло й поїхав не до воріт, що їх перед ним не розчинили, а до гірського озера.
Поки добрався — і сонце виглянуло з-за гори, бризнуло скісним промінням на плесо. Певен був: від того, що сталося з ним, нікуди не втече уже, через те не лякався аж надто. А заглянув у гірське свічадо — й очам не повірив: з озера дивився на нього старий-престарий, справді столітній дід. Доброликості, що сліпила колись дівкам очі, ніби й не було. Щоки запали, вид, чоло порізані глибокими зморшками-борознами.. І рот запав, підборіддя загострилося.. Лише очі світилися давнім молодечим блиском і сила почувалася в руках не менша, ніж досі. Підвівся, розглянувся і, вихопивши меча, люто, з якоюсь нелюдською злістю махнув ним зверху донизу. Струнка смерічка, та, що найближче була до води, як стояла, так і присіла до землі, підтята скісним ударом.
Знову сидів Яровит, притиснутий до землі горем, і кам'янів з горя. Хто, де, яким робом помстився йому? Усе то через Живу? Комусь аж надто вже не хочеться, аби він узяв злюб із загірною миловидою Живою? То де він, той, що хоче цього? Чому не вийде на поєдинок? Невидимим захотів бути, чари наслав. Коли, де і як? У Живи за столом чи тоді, як пив воду з потоку-джерела? Напевно, коли пив воду. Сталося б у нареченої, Жива одмінилася б з лиця і виказала б свою бентегу. Біда іде, виходить, від води. А коли так, може, вода й змиє з нього цю потворну личину?
Не роздумував. Роздягнувся — і до озера мерщій. Вода холодною уже була, мов крига. Та Яровит не зважав на те. Старанно вимив вид, голову, пірнав і знову вимивав та полоскався. А вийшов на берег та глянув у заспокоєне плесо — жодних одмін. Як був старий, поморщений, так і залишився.
Що ж робити? Таки податися до кревних, благати про поміч? А що вони вдіють супроти чарів? Слід шукати людей, що могли б побороти чари, стати вище за басих та баянів.
Обізнаних із пущами, по яких живуть волхви-баяни, не бракувало по оседках, як не бракувало й волхвів по пущах. А таких, що зарадили б Яровитовій біді, не було та й не було. Або сумно дивилися на витязя і мовчали, або мовчки розводили руками. Та ба, і Яровит не мав іншої ради-розради, як їздити й питатися. Коли повіяло справжнім холодом (а йшлося до зими), згадав Живу, її затишну оселю й спинив, потішений знахідкою, коня: чом же він шукає порятунку все по цей та по цей бік гір? Може ж, він там, де наслано порчу — за горами? Та й зима в тім краї не така люта. Ано, гляди, саме на загір'ї поталанить йому знайти тих, кого шукає, і те, чого хоче.
Подумав так і увірував, а увірував — одразу й повернув коня на ту путь, що вела до бескидів.
Сподіванка не завжди омана, а віра — не така вже й абищиця. Тільки-но залишив позад себе бескиди та став спускатися в діл, нагледів дим між поріділих дерев, а поїхав на дим — натрапив і на оседок. Ним виявилася печера, а в тій печері сидів біля ніші, в якій палало вогнище, білий, як лунь, дід. Він був такий древній та висхлий, присяйбіг, можна було й подивуватися, як ще тримається в ньому життя.
"Коли цей не скаже, — подумав Яровит, — ніхто вже не скаже".
— "Низький уклін вам, господарю, — схилив перед волхвом голову, — і найліпші зичення у вашій оселі".
"Спаси біг".
Дід затримав на ньому пригашений старістю погляд і вже потім запитав:
"Що, молодче, біда й тебе привела до мене?"
"Так, дідусю", — стверджував і неабияк дивувався: — "Він бачить у мені молодця?!"
"Розкажи усе, як було", — своєї правив дід.
Яровитові не треба докладати великих зусиль, аби пригадати, як було. Він не раз уже пригадував, отож і розповісти не забарився.
"То нарікаєш більше на потік?"
"Так, дідусю".
"Помиляєшся, витязю. З джерел б'є чиста вода. Тебе споїли там ще, за трапезою. Не думай, однак, що зробила те Жива чи її кревні. Споїли ті, кому не хочеться, аби ви побралися з Живою. Ти, молодче, призначений не для земних дівиць. Ось чому боги й противляться твоєму злюбу з земною дівою".
"Боги?!"
"Так, витязю, боги. А то, сам знаєш, дужа сила. Така дужа, що й ну. І все ж навіть боги поступляться перед твоїм бажанням, коли вволиш їхню волю і підеш в ім'я скривджених на непосильні земному люду подвиги. Чи згоден взяти на себе таку повинність?"
"Я на все згоден заради молодості і Живи. Кажіть, які вони, ті подвиги?"
"Не я скажу тобі про них, інші скажуть. Якщо заночуєш у мене, матимеш зустріч із віщим вороном. Від нього й довідаєшся, що маєш вдіяти, аби позбутися напасті. Та перед тим вислухай і мою речницю. Чи даєш згоду вволити останню волю віщого волхва?"
"Коли зможу, уволю, дідусю".
"Те, про що проситиму, зможеш. Це найпростіше. Завтра я, молодче, помру. Віддай моє тіло вогню, а тоді вже й підеш назустріч своєму щастю".
"Згода".
"От і добре. Мир з тобою, витязю. Поїж, що знайдеш у моїй оселі, та й лягай, завтра ще звидимося".
Гадав, що і з вороном звидиться завтра, а він об'явився у сні. Сів на камені й заговорив до Яровита людським голосом:
"Дід казав, ти згоден іти заради молодості та уподобаної діви на подвиги".
"Згоден".
"А чи відаєш, які то подвиги?"
"Най і найдивовижніші, все одно піду".
"То слухай, коли так. Наслані на тебе чари може зняти лише жива вода. Відаєш, де і як можеш добути її?"
"Ні".
"Молодий ти, виходить, і вельми. Старі давно і повсюдно знають: жива вода є в однім на весь світ місці — на острові Буяні. Коли хочеш вернути собі молодечий лик і тим уже повернутися до уподобаної діви, маєш проникнути туди і власноручно добути з джерела, що б'є в узголів'ї Цар-Дівиного ложа, живої води, а з найближчого до її терема дерева зірвати золоте яблуко. Не гайся, одразу ж умийся тією водою і з'їж яблуко. Умиєшся — повернеш собі ліпоту тілесну, з'їси яблуко — станеш непідвладним чарам та урокам, жодна зла сила не нашкодить уже тобі.
Ці два подвиги, сам бачиш, маєш вчинити заради себе".
"А як же я доберуся на острів Буян, — не втерпів Яровит, — як звідти повернуся?"
"Не спіши. Скажи спершу: умієш берегти таїну паче зіницю ока?"
"О так! Інакше я не був би витязем".
"То знай: ця з тих, що її треба тримати за сімома замками. Там, де Дунай впадає у море, бував?"
"Не доводилося".
"То доведеться. Саме туди прилітає з острова Буяна Стратим-птах. Всеньке літо викупується в Дунаєві, кружляє, шукаючи поживи, по околіях, бо живиться не лише рибою і падаллю. Паче всього нишпорить за тою їжею під кінець літа — тоді, як має повертатися вже на острів Буян. Без вагомого запасу кінської падалі не відлітає до Вираю. Ось ти й скористаєшся тією слабістю Стратим-птаха. Їдь у гирло Дунаю, сховайся разом із конем своїм у надійному місці і коли помітиш, як винишпорює той птах-велетень здобич свою, забий уночі коня, вийми з нього тельбухи, а сам залізь у черево. На світанку Стратим-птах розшукає твою приманку й перенесе її, а відтак і тебе, на острів Буян"..
"Вчиню, як радиш, — потішився Яровит. — Одначе скажи, коли такий добрий, як же я повернуся звідти?"
"А то вже твій клопіт. Берешся вчинити подвиги, шукай і способу".
"Ну гаразд. А що ж буде з Живою? Вона ждатиме мене?"
"Зворотну путь до нареченої своєї Живи прокладеш третім і останнім подвигом: маєш вирятувати з біди морську царівну — ту, котра призначена тобі богами яко жона твоя. Як ти страждаєш оце від наслання, що спотворило вид твій, так і вона страждає від переслідувань царя-нелюба. Знай: це чи не найважчий твій подвиг, бо треба буде самого себе перебороти".
"Як то?"
"А там побачиш, що та як. Одне знай: порятуєш царівну, боги можуть розщедритися й звільнити тебе від призначеного ними ж — бути мужем морській царівні. Не порятуєш — не повернешся й до Живи".
Яровит загадався, а поки думав та гадав — і ворон зник.
"Вставай, молодче, — будив його тим часом волхв. — Настав мій час, вмирати буду. Не забув, про що домовлялися?"
"Ні, дідусю. Вчиню так, як веліли".
"Помагай тобі бог у ділах твоїх многотрудних. Це боги послали тебе до мене, аби не дав плодитися в моїм тілі усякій нечисті".
Сказав — і затих.
Віддавши тіло покійного вогню, Яровит знову замислився. Як же йому бути? Правитись до Живи й сказати усе, що сталося з ним, чи вертатися до вітця свого?
"А ти мене пошли до Живи, — підказав людським голосом кінь. — Доки мандруватимеш там десь, нагадуватиму їй про тебе і тим утримаю від зневіри"..
"А й справді, — Яровит йому. — Ти мені найвірніший содруг. Чи можу віддавати такого Стратим-птахові? Іншого попрошу у вітця, як і челядь, що має зашити мене у череві коня, аби надійніше доправився на острів Буян".
Далебі, не день і не два ніс свою ношу Стратим-птах через дощове море, бо коли сів, не міг уже ласувати падаллю: звалився неподалік і заснув. Тим скористався витязь Яровит, розпоров коню черево і виліз на волю. А вже як виліз, поспішив загубитися в зелених, мов рута, островобуянських садах.
Дивовижно незвичний світ постав перед очима враженого землянина. Небо таке ніжно-голубе, що, здавалось, розтанеш у ньому, коли дивитимешся довго. І світло лилося з небес до лоскоту приємне та м’яке, і пахощі виповнювали сад неземним ароматом, і співи витали над садом такі віддалено ніжні та мелодійні, що слухав би та й слухав їх, упивався б та й упивався б ними. Та на те Яровит був витязем, аби не піддаватися ані силі, що стає супроти нього скелею, ані спокусі, що спроможна валити й скелі. Пригадав, чого прибув на острів Буян, і прогнав від себе спокусу, став дивитись-розглядатися, де є і де може бути в цім диво-царстві терем царівни. Недовго й дошукувався. Вдалині підносилась некрута гора, а ту гору оперізувала блакитна, як і небо над островом, стрічка ріки. По цей бік річки, в долині, стелились зелені, щедро засіяні квітами луки, по другий, на підгір'ї, знову сади та сади. А де ж бути терему Золотої Коси, Ненаглядної Краси, як не в саду та не на підгір'ї, і де бути джерелу живої води, як не там-таки, в підгір'ї, поблизу ріки?
Цар-Діва, видно, спочивала в теремі, бо німував терем, німотно було й довкола терема. Тільки й