Тримайся!
Я тримався з останніх сил. Ще спасибі Гоголю, що він пожалів нас і не дав Бобчинському і Добчинському більше слів. Бо ми б зовсім загибли. Ми й з тими словами, що були, не могли впоратися.
Це було гірше за будь-які уроки. Для нас вивчити вірша з літератури — завжди мука була. Та у віршах хоч рима за риму чіпляється, допомагає запам'ятати. А тут — проза. Нема за що зачепитися. Поки у папірець, де роль переписана, дивишся — слова ще якось держаться купи. А тільки папірець сховав — ураз слова розбігаються, як таргани по припічку, і в голові порожньо, аж гуде... Але з папірцем грати на сцені не можна. Якщо артисти ходитимуть по сцені з папірцями, як промовці на трибуні, буде не спектакль, а конференція. А ми не конференцію збиралися показувати, а "Ревізора" ГОголя.
— Яво, — зітхав я, — давай усе-таки вчити ролі. Диви, як Карафолька зубрячить! По чотири години щодня за клунею бубонить. І Коля Кагарлицький уже місяць гуляти не виходить. Теж зубрячить. А Гребенючка навіть кіно двічі пропустила.
— Що-о? Щоб я зубрячив?! Ні-каг-да!.. Зубрячка — то для дурнів, для неспособних. А ми з тобою хлопці талановиті. Обійдемось без зубрячки. Давай-но краще над емблемою подумаємо. У МХАТі чайка на завісі, і нам щось таке треба. Крижня чи дику гуску. Чи півня зозулястого.. . Га? Як ти думаєш?
— А я знаю?
— Ну, ми про це ще подумаємо, час є... А зараз гайда у берег, я там лисячу нору назнав, може, виженем рудохвосту.
Я зітхав і тягся за Явою. Минали дні...
— Яво, — казав я ще через тиждень. — Ой, давай учити слова, голубе! Бо я нічогісінько зі своєї ролі не знаю.
— Та! — махав рукою Ява. — В крайньому разі будемо з тобою грати під суфлера. А суфлер у нас — ого-го!
Це був єдиний вихід. Суфлер у нас справді знаменитий! Кузьма Барило. Чемпіон школи з підказок. З останньої парти підказує — ніби у самісіньке вухо шепоче.
Прем'єри нашої все село чекало так нетерпляче, ніби виступу найкращого столичного театру. Особливо після того, як на репетиції побував дід Салимон. Ми його не запрошували. Він зовсім випадково потрапив на репетицію (лагодив у клубі стільці, а тут ми прийшли). Спершу дід Салимон на нас уваги не звертав, стукав собі молотком. Тоді чуємо, стукання припинилось — прислухається дід...
Ми саме роздраконювали першу дію, де городничий Карафолька, дізнавшись від Бобчинського і Добчинського (тобто від нас з Явою) про ревізора (Колю Кагарлицького), дає вказівки поліцейському (Васькові Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сцені, випнувши зроблене з подушок пузо, і хрипким басом (де тільки він у нього брався!) промовляв:
— ...Квартальний Пуговіцин... він високий на зріст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидайте нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставте солом'яну віху, щоб було схоже на планування. Воно що більше ламання, то більше свідчить про діяльність градоправителя. Ох, Боже мій! Я й забув, що під тим парканом навалено на сорок возів усякого сміття. Що це за поганий народ! Тільки-но десь постав який-не-будь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звідки й нанесуть усякого сміття!
Тут у п'єсі написано "зітхає". Карафолька за всіма правилами зітхнув, зробивши при цьому паузу. З тієї паузи негайно скористався дід Салимон, якому, видно, давно вже кортіло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дід. — От же ж спеціаліст! (То чомусь було у діда найлайливіше слово!) Окозамилювач чортів! Ну точнісінько наш колишній голова Припихатий! Той теж такі штуки одмочував, як начальство з області приїхати мало... Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь...
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
"Бу-бу-бу... Ревізор!., Гу-гу-гу... Хлестаков!... Ру-ру-ру... П'єса..." — тільки й чулося по всіх кутках. Навіть старезні бабусі, що зроду такого слова в роті не держати, й собі: "Ревізор", "Ревізор", — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх підстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси "Ревізор" ніякий не Гоголь, а кореспондент райгазети Курочка, який приїздив колись у наше село, і написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскільки Припихатий зараз на відповідальній посаді інструктора в обласному управлінні культури, то й написано так завуальовано, і підписався Курочка не своїм іменем, а псевдонімом — Гоголь...
Теперішній голова колгоспу Іван Іванович Шапка дуже з тієї чутки сміявся й одвалив нам чималенькі гроші на декорації і костюми. Це було справжнє везіння. Робити декорації допомагав нам учитель креслення і малювання Анатолій Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мішковини й марлі ціла бригада дівчат. З осені до самісінької весни готували ми п'єсу. І от...
Якби цього вечора якийсь злодій забрів у наше село, він міг би спокійнісінько, не криючись, підряд виносити все з хат і не кваплячись вантажити на віз чи що вже там у нього було б... Дома, в хатах, не лишилося живої душі — навіть собаки збіглися з усього села до клубу і влаштували тут свої собачі вечорниці.
Та що там казать, коли навіть стосемилітня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехніка Івана Свиридовича, про яку дід Салимон казав, що вона "вже почала другий віраж", що в неї скоро знову різатимуться зуби й що вона ніколи не вмре. До якої приїздили аж із Києва, щоб дізнатися, чого це вона так довго живе (а ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили*), баба Триндичка, яка вже тридцять років не виходила з двору, ніколи не була в кіно і не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка і то причалапала на нашу виставу.
* Ми й собі пробували той полин їсти, але на другий день кинули — гірке; хай, може, як постаріємо, тоді... А, може, й зовсім не треба нам такого гіркого несмачного довголіття... (Примітка Павлуші Завгороднього).
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радісно вигукнув дід Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки піде.
За це баба Триндичка під загальний регіт мовчки вперіщила діда Салимона костуром по спині. Але стривайте, стривайте...
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! По серцю різонув третій дзвінок. У заїлі гасне світло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сцені у першій яві) Галина Сидорівна.
Завіса зі скреготом розсувається (вона у нас, як той ланцюговий собака — на залізних кільцях по іржавій дротині біга).
Все! Почалося. Тепер подітися нікуди.
— Я запросив вас, панове, щоб... — чути вже городницький голос Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очі і притискаючи до грудей кулаки, і шепочу: "Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!" Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчила! Як би зараз згодилося! Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути з вершечка верби у річку! Я стояв на сукові й дивився вниз, а серце моє вже давно одірвалося і, вискочивши з грудей, летіло у воду, а я все ще стояв, учепившись руками за гілляку, і не міг одірватися, а памороки мені забивало, і в животі тенькало, і... Але ні!
То були іграшки, а не переживання. Я з радістю стрибнув би зараз не те що з верби, а з телевізійної київської вежі, аби лишень...
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило...
"Ну, нічого, спокійно, спокійно! Все буде гаразд! Все буде гаразд... От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!.."
— Гга-га-га!
"Ну от! А я, дурний, боюся!.." Все ближче, ближче, ближче... От уже зараз, зараз...
Тільки-но Карафолька скаже... — о!., о!., о!.. — "Так і ждеш, що зараз розчиняться двері — і шасть..." У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подія! — одчайдушно гарикнув Ява.
— Несподівана новина! — одчайдушно гарикнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всі, хто був на сцені. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа, — гарикнув я. — Приходимо до готелю...
— Приходимо з Петром Івановичем до готелю, — перебиваючи мене, гарикнув Ява.
В залі мертва тиша.
"От ми молодці! Ну ж ми молодці! Все гаразд!" — промайнуло у мене в голові. Я переможно дивлюсь у залу бачу десятки очей, спрямованих на мене. І...
— Е! — екаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати "Е"). Але далі... Ніби враз хтось у вухо мені — ххху! — і все з голови моєї через друге вухо — фіть! — і голова моя стала порожня-порожнісінька, як дірка. І жодного в ній словечка. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного — неначе я теля і не знаю людської мови. Тільки оте "е" в голові й зосталося і лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — екаю я ще раз. І дивлюся на Яву. А він дивиться на мене. І я раптом розумію, що він теж... Що й у нього все з голови — фіть! — і нема...
— Е! — екаю я втретє, ї дивимось.
— Е! — екаю я.
— Е! — екає Ява.
І знову дивимось... У залі вибухає регіт. Всі думають, що так і треба. Ондо й баба Триндичка розтягла у посмішці свого беззубого рота, і ніс у неї торкається підборіддя, і обличчя стає сплюснутим і вдвічі меншим, ніж звичайно (скільки-то років вона не сміялася!).
— Га-га-га! Го-го-го! іу-гу-гу!.. — реве зал.
Кузьма вистромив голову із суфлерської будки і, широко роззявляючи рота, по складах підказує, що мені говорити. Здавалося, глухий зрозумів би його. Вже й городничий Карафолька підказує, і поштмейстер Сашко іузь. У перших рядах уже теж зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши Кузьму, й собі почав підказувати.
Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці, і я, мов отой невдаха-пастух, не можу зібрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навіть: "Як твоє прізвище?" — я, мабуть, не зміг би сказати.
А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба за п'єсою. І крізь регіт чути чийсь вигук: "От молодці! Ну й молодці!".
Це вже занадто!
Більше витримати я не можу.
Я рвонувся з місця і, збивши по дорозі якусь декорацію, кинувся геть зі сцени...
Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів у моїх бакенбардах.
І тільки коли я опинився за селом, у верболозі, над річкою, я впав на траву і качався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя.