"Нашій літературі так бракує справжніх талантів, а ви, яка може зробити багато для її розвою, не цінуєте часу..."
"Не цінуєте". Як гірко слухати! Вона б ні дня ні ночі не знала, аби здоров'я. А то що його зробиш, коли життя буває не любе?
Леся перечитувала поезії. Кожен вірш вона знала напам'ять, проте уважно вдивлялася в рядки свого дрібного письма, мов шукала в них чогось нового, незнаного.
...Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочуЇ Геть думи сумні!
Було приємно зустріть ці рядки, перечитати їх. Це ж про них сказали Франко і Павлик тоді у Львові: "Хай усі ваші поезії, Лесю, будуть такими пристрасними".
Багато дала їй та зустрічі Минуло вже кілька місяців, а вона й досі пам'ятав ту щиру розмову...
В кімнату долинув дитячий гамір, і Лариса Петрівна відірвалася од роботи, виглянула у вікно.
Стежкою до будиночка прямував оточений дітворою Іван Якович. В руках він тримав невеликого кошелика.
— Панно Лесю! — гукнув Франко, помітивши її. — Ходіть-но гляньте на мій вилов. Файні в'юни у вашому озері.
Леся вийшла.
— Коли ж це ви встигли?
— Е-е, добрий рибалка завжди знайде час. В'юни звивалися, пищали, але ніяк не могли вислизнути з цупких Франкових пальців.
Рибу віднесли на кухню, а Франко, у високих мисливських чоботях, позичених у Петра Антоновича, в старенькому тіснуватому піджачку, зайшов до кімнати.
— Гарно у вас: затишно, зелені стільки, простору. А я от ніяк не стягнуся на хатину. Дружина вже й докоряв, та й сам бачу — треба, а що поробиш? — Він пройшовся, став біля письмового столика, прочитав: — "Україно! Плачу слізьми над тобою..." Серцем сказано... Одначе мушу вам зауважити, Ларисо Петрівно: не сліз нам треба. Доволі вже їх вилито. "Втопить всіх імператорів би стало", — як писав Тарас Григорович.
Леся сиділа, поклавши хвору ногу на низенький ослінчик, і уважно слухала.
— Взагалі ж, — казав далі Франко, — останні ваші поезії — се такий голосний та страшющ стогін примученої душі, якого не чулося давно.
— Пишу, бо не можу мовчати. Душа болить.
— Чимало розвелося в нас віршомазів, котрим нічого не варто сьогодні хвалити одних, назавтра — дру гих. їм аби гроші. А справжній митець має студіювати, шукати основу, на котрій виростає і щоденне горе, і великі ідеальні стремління до свободи та рівності... Де правди не згас промінь пишний, там треба шукати любові та миру..." Так, здається, у вас?
— Навіть напам'ять знаєте? — зніяковіла Косачівна. — Була б я дужа... а з оцими-о кайданами далеко не підеш.
— Слово правди, Ларисо Петрівно, то грізна зброя. І байдуже, хто її вигострив: велетень чи хвора, слабосила дівчина.
— Для мене це вельми істотно.
До воріт підкотила парокінна коляска. З неї вийшли Петро Антонович з дружиною і Ольга Федорівна. Малі кинулися їм назустріч.
— Он вони де! — зраділа, помітивши у вікні чоловіка, Франкова.
— Надворі так гарно, а ви сидите, — мовила Ольга Петрівна.
— Я щойно з рибалки, завітав до панни Лесі показати в'юнів.
Косач і Франко сіли осторонь, біля вікна, а жінки хвалились покупками.
— Тобі, Лесенько, нову валізку в дорогу купила, — показувала Косачева. — І парасольку... Бо ж на півдні тепер спека.
— Спасибі, мамочко, — дякувала дочка.
— Ти знову погано себе почуваєш? Ляж одпочинь, — турбувалась мати.
Покликали до вечері. Франко пішов перевдягатись, а Ольга Петрівна з гостею допомогли Лесі лягти. Косачева звеліла подати дочці вечерю в постелю.
Гостей помістили у великому будинку, в одній з кімнат, що вікнами дивилися в садок.
Та коли після вечері стали розходитись, Іван Якович запитав:
— А сіно у вас, Петре Антоновичу, є? Люблю спати надворі.
— Ще ж холодно, — зауважили жінки. — Весна хоч і рання, та непривітна якась.
— Нічого, здоровте буде, — мовив Іван Якович.
— Ну, тоді і я з вами, — підтримав гостя Петро Антонович. — Давай нам, Олю, рядна, ковдру і ще що там.
— Ото мені чумаки? — сплеснула руками Косачева.
Винесла рядна, і чоловіки пішли.
Було ще рано. Залізницею прогуркотів поїзд. Його довге скісне проміння прорізало вечорову сутінь і зникло. Прошуміли слідом високі тополі та приколійні кущі, і знову тиша.
Зненацька прямо над головою крикнув пугач, помовчав і обізвався знову.
— Зловісна птиця, — сказав Франко і запитав: — Як вам живеться, Петре Антоновичу? Косач не поспішав з відповіддю.
— Подивишся, як цього бідного мужика мордують, то й у самого серце кривавиться, — мовив зрештою. Вони дійшли до клуні, спинилися.
— По правді, спати мені не дуже-то хочеться. Сядьмо де-небудь, — запропонував Іван Якович.
— Отут на возі хіба? — Вони посідали, звісивши ноги за полудрабок. — Оце розглядав справу, — вів далі Косач, — поміщик заборонив селянам проганяти худобу повз його садибу. Курява, мовляв... Яка нелюдяність! А спробуй доведи їм!..
Десь зовсім близько почулися голоси. Хтось когось про щось благав, а у відповідь сипались погрози і груба лайка. Раптом усе це — і недалеку розмову, і густі вечорові сутінки — прорізав голосний жіночий плач.
— Ой людоньки!.. Та що ж це робиться? — голосила жінка. — Та де ж вона тая правдонька в світі божому?..
Франко і Косач миттю опинилися за ворітьми.
— Це в Блощука, — сказав Петро Антонович, — певне, староста порядкує.
Обидва мовчки поспішили на крик.
...Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина. Висока розпатлана жінка одною рукою судорожне чіплялася за стареньку мотузяну обротьку, що обвисала на лишаюватій голові коняки, а другою тяглася до огрядного, з довгим костуром чоловіка, намагаючись схопити його за рукав.
— Та пощадіть же хоч нашу старість... ой боже ж мій, боже!.. — благала жінка. Вони підійшли до гурту.
Посіпаки, що намагалися вирвати з заціплених жіночих рук недоуздок, відступили, забачивши Косача і незнайомого.
— Що тут у вас? — звернувся Петро Антонович до старости.
— Недоїмки, пане голова. Кілька разів попереджував, а далі вже нікуди.
— Нікуди?! — встряв у розмову Франко. Він ледве стримував гнів. —Нікуди, кажете?! А їм куди після цього? З мосту та в воду?..
— Це, ласкавий пане, нас не стосується. Закон. Нікому не дозволено його порушувати.
— Ми ж заплатимо, людоньки, — знову заголосила жінка, — заплатимо... але пождіть єку днину. Бо де жг його взєти одразу? Змилуйтесь!..
— Та цить ти! — обірвав її чоловічий голос. Щось знайоме вчулося в ньому Франкові. Поглядом відшукав чоловіка, придивився — він, той самий, що підвозив його сьогодні зі станції. Стояв простоволосий, видно, давно вже пізнав його, бо з надією дивився в очі. "Справді, що ж тепер? Чим помогти небораці?"
— Законом передбачено й інше, — мовив, підступаючи впритул до старости. — Насильство та грубість не складає вам честі.
Староста обм'як: з ним розмовляли мовою закону. Хтозна, що воно за пан, ще попадеш у немилість. Косачі з будь-ким не знаються... Однак про це треба рапортувати повітовому начальству, як велено.
— Гаразд, з поваги до вас... панове, — сказав підкреслено ввічливо староста. Він махнув рукою, і посіпаки облишили змагатися з жінкою. — Але це не звільняє тебе від недоїмок, — звернувся до селянина. — Чуєш? За тиждень навідаюсь.
Він згорда кивнув Косачеві і незнайомому, повагом пішов із дврру. За ним посунула його свита.
Конячина, коло якої щойно точилася боротьба, враз лишилась сама, мовби нікому не потрібна. Вона ступила кілька кроків, зупинилася і, широко розставивши тонкі передні ноги, байдуже почала скубати моріжок...
Франко і Косач побули в дворі, пбки все заспокоїлось, і тільки тоді попрощалися з господарем.
Над Колодяжним густішала ніч.
От і закінчилося коротке гостювання. До Ковеля Франка проводжали дружина — вона з малими ще зоставалася, Ольга Петрівна і Леся.
— Ви ж, Ларисо Петрівно, не забудьте надіслати мені описання волинської хати, — прохав Іван Якович.
— Чи встигну до від'їзду? Може, з Криму пришлю. В Ковелі, як проїжджали головною вулицею, Франко не витримав:
— Дивуюся, чому не видно жандармів.
— Тобі все жарти? — докірливо мовила дружина.
— Які там жарти? Я просто не звик без охоронців. Та й як інакше? Мужицький поет, бунтар вільно роз'їжджає вулицями міста!
— Аз Києва вже цікавились вами, — додала Косачева.
— От бачите! — ніби зрадів Іван Якович. — А ти кажеш, Олю, що я не правий.
На вокзалі їх уже чекав Косач. Він подав Франкові квиток.
— Викликають до Києва. І вельми спішно. Пояснення доведеться писати.
— Яке пояснення?
— Питають, яким чином Франко опинився в Коло-дяжному?
— Ну от, я ж казав, що це так просто вам не обійдеться.
— Та ну їх, зрештою, під три чорти! — махнув рукою Косач.
Повз них пройшов гурт селян з клунками за плечима. В одному з дядьків Франко впізнав Блощука. Він плівся позаду, важко спираючись на сучкуватий костур. Селяни зупинилися трохи осторонь, познімали важку свою ношу.
— Таки поїхав? — звернувся Іван Якович до Косача. Той мовчки кивнув.
— Іване Яковичу, — попросила Леся, — друкуйте скорше отой мій допис, щоб хоч трохи зупинити цю повінь. Вони ж згинуть там.
— Неодмінно, Лесю, надрукуємо. Вони стояли й дивилися, як переселенці, випереджаючи одне одного, кинулись до вагонів.
— Поволокли свої кості по світу, — сумно сказав Іван Якович.
Леся дістала хустинку і, стріпнувши нею, витерла злегка набряклі червоні повіки.
Це, мабуть, єдине місце у світі, куди вона прагнула і куди досі не могла потрапити. Все чекала слушного часу, нагоди, а вони ніяк не приходили.
Була неділя. Невеличкий старий пароплав, на який Леся сіла в Києві зранку, прибув до Канева надвечір. Пасажирів повідомили, що зупинка триватиме кілька годин, бо треба щось там полагодити. Леся, яка мала намір переночувати в Каневі і їхати далі іншим пароплавом, вельми зраділа цій нагоді.
Підніматися крутими сходами було важко, і час од часу вона зупинялася, оглядалася навколо. Он-он уже й могила, і високий хрест видніється на тлі голубого, злегка захмареного неба. Швидше, швидше!.. Щось ніби тягло туди, привертало погляд, змушувало схвильовано битись серце. І воно справді-таки розходилось, здавалось, от-от вирветься з грудей. Тоді Леся знову ставала, милувалася селом, що біліло в зелені садків та дібров.
"Убогії села сумні, невеселі..." — згадалося. Справді, здалеку ніби й нічого, а вона ж знає, що за тими садками та біленькими стінами — горе й нужда нероз-раднії.