На берег кинули линву, почали підтягати судно до кручі, під покрив столітніх дубів. Хоч весь напад вчинено майже безшумно, а розбійники розмовляли пошепки, при підході до мілини несподівано відчинився люк на кормі й звідти вискочив жвавий підліток.
— Княжича не чіпати! — долинув з-під верболозів негучний наказ Вітра-в-полі.
Юний Димитр метнув погляд праворуч, ліворуч, збагнув, що вся його охорона безпомічна і, висмикнув-ши шаблю у якогось зв’язаного козака, притулився спиною до притулку на кормі. Хрипко крикнув у сутінки хащів, що невблаганно наближалися:
— Живим не здамся! Так і знайте!
— Димитре, — пролунав з пітьми сильний і схвильований голос. — Тебе ніхто пальцем не зачепить. Тут всі друзі, товариші, побратими…
— Шукай дурних в іншому місці! — глумливо засміявся хлопець, застережливо здіймаючи вгору шаблю. Криця гадючим полиском замерехтіла над його чолом. — Лицарі не нападають таємно! Мене привчили до чес-ного бою, я волію глянути в очі тому, хто посмів напасти на варту!
— Дурнику! Що ти відаєш про честь і лицарство? — гнівно долинуло від берега. — Тобі ще належить розвіяти мару князівської шкури, а тоді міряти вчинки інших людей!..
— Міркуй як знаєш, а я знаю своє! — крикнув Димитр і, вхопившись за віття дуба, що нависало над бай-даком, миттю вибрався по товстій гілляці до стовбура.
— Запаліть вогнище! — крикнув Вітер-в-полі. — Поставити всюди варту! Щоб миша ніде не проскочи-ла. Литвинів і козаків одведіть до криївки і нагодуйте. Заспокойтесь, товариство, ніхто вас пальцем не торкне. Знаю, що князь посадить всіх на кіл за те, що не вберегли Димитра. Що ж маємо діяти? Кожному стежка від-крита до порогів… або до нашого лісу… Вибирайте! Хто залишиться з нами, тому скажу: вітаю тебе, брате! Хто зважиться на далекі мандри до лицарів волі — тому Бог на поміч і наше "прощай!"
Спалахнуло буйне багаття на галявині між віковими дубами, впали тіні від нього на плесо Сули. Розбій-ники оточили гурт охоронців і повели в гущавину. Незабаром все довкола затихло, тільки тріскучі іскри в пото-ці вогняного валу линули в нахмурене небо. Вітер-в-полі підійшов до покорченого стовбура столітнього велетня, намагався розгледіти скулену постать княжича у полисках примхливого вогню.
— Ти чуєш мене, Димитре?
— Чую, — долинуло згори.
— Ти зійдеш униз?
— Пощо?
— Я хочу розмовляти з тобою.
— Хто ти, щоб я теж захотів розмовляти з тобою? — погордливо одвітив хлопець.
— Ти знатимеш про це, коли відкинеш пиху, нав’язану тобі облудними родичами…
— Кого ти називаєш так образливо?
— Князя й княгиню Вишневецьких.
— Як смієш ти, хлоп, так називати уроджених князів, що ведуть рід аж від…
— Знаю, знаю, — глумливо підхопив Вітер-в-полі, — що той рід сягає своїми гадючими щупальцями аж до Рюрика. Ну то й що? Хіба здирство й убивство, вчинене князівськими руками, перестає бути мерзотою перед оком Божим? Хлопче, хлопче, заклич до себе краплину глузду, дай сам собі відповідь: навіщо я захопив тебе сеї темної ночі, навіщо підставляв під жало смерті своїх побратимів?
— О, яка глибока загадка! — пирснув сміхом у сутінках Димитр. — Хочеш здерти з батька мого добря-чий мішок золота. Хіба не так?
— Бідний, покалічений синку, — з жалем зітхнув Вітер-в-полі.— Як рано ти все став міряти чортівським металом. Якщо хочеш знати — я маю силу спустошити льохи твого батенька без отакої гріховної гри, яку ти підозрюєш. Невже гадаєш, що християнські душі, хай навіть розбійницькі, торгуватимуть любов’ю батьківською заради тлінного багатства?
— То пощо ж тоді мій полон? — помовчавши, озвався княжич.
— Ти не в полоні, синку, — твердо сказав отаман розбійників. — Ти вільний, як і твої охоронці, котрих я визволив від рабства у князя…
— Не збагну. Дивне чиниш…
— Думай, думай, синку…
— Чому називаєш мене сином? Що означає та дивна мова?
— Ти знатимеш все, Димитре.
— І я справді не в полоні?
— Так.
— І можу навіть тепер іти додому?
— Можеш. Навіть повинен… іти додому… Проте чи відаєш ти — де твоя домівка?
— Знову загадки. Мене чекають в палаці. Там хвилюється батько й мати. Байдак має прибути до Лубен на світанку…
— Ти встигнеш до світанку, якщо так забажаєш. Проте маєш вислухати все, що чотирнадцять літ палить моє серце вогнем…
— Чотирнадцять літ? — тривожно перепитав Димитр. — Мені днями має сповнитися чотирнадцять літ. Вже запрошені гості до палацу…
— То хочеш знати, княжичу, хто ти, звідки ти? — суворо проказав Вітер-в-полі. — А чи волієш затули-тися від правди брязкальцями шляхетської марноти? Якщо серце твоє озвалося на тривогу моєї душі… якщо голос крові ще не замовк у юних грудях, то вислухай все, що маю сказати тобі. Лицарське слово: після моєї оповіді вибирай шлях самостійно. Спускайся вниз, Димитре, сядемо до вогнища священного, погомонимо сер-цем до серця, як ведеться між рідними душами…
Три литвини з тих, які були відпущені розбійниками на всі чотири сторони, таки не могли подолати по-чуття страху й згідливої приреченості: на світанку вони примчали, задихаючись і відсапуючи, до брами замку, один перед одним наввипередки оповідаючи про напад на байдак, про полон княжича, про всю нічну оказію. Пані Вишневецька, почувши всю ту історію, відчайдушно заголосила, заламуючи руки, сам Корибут холодно й люто наказав посадити вірнопідданих литвинів на палі, але спохопився і замінив смертну кару сотнею канчуків, що й було вчинено ретельними слугами хутко й безжально. Після того покараних — закривавлених і замордо-ваних — посадили на коней, прив’язали до сідел і звеліли вести озброєний загін вершників у розбійницький ліс, де сталася злочинна оказія. Сам князь очолив каральний похід. Три сотні озброєних литвинів та дворових коза-ків вздовж і впоперек міряли копитами коней правічні ліси понад Сулою, нишпорили поміж купинами довжеле-зних боліт, жахаючись потрапити у пащу зрадливої драговини. Три доби тривав той втомлюючий, проте мар-ний пошук. Жодного знаку розбійників слуги Вишневенького не знайшли, не лишилося навіть найменших слі-дів байдака в тому місці, де було вчинено напад. Лютий до нестями вертав свій загін князь Вишневецький на-зад, обіцяючи пересадити половину зрадливих драбів і лайдаків на палі, тим більше що ті вірнопіддані литвини, яких він велів парити канчуками, користуючись нічним привалом, накивали п’ятами, втямивши, що краще за-гинути на вольній волі, аніж у рабстві.
Переїжджаючи хутір Ведмедівку, знетямлений володар перепитав усіх господарів-гречкосіїв, чи не чули вони щось про напад на князівський байдак, чи не бачили юного княжича, чи не відають про злочинного роз-бійника Вітра-в-полі. Хуторяни в один голос запевняли, що в цих краях про напади й розбій давненько не чутно, і славетний Вітер-в-полі промишляє десь аж у Дикому Полі або на Волощині, єднаючи свій загін з тамтеш-німи гайдуками. А тут, біля Засулля, Ведмедівки та довколишніх хуторів, — тихо, спокійно, слава Богу, давне-нько вже ні татарви, ні лихих людей не видать. Ясновельможний Корибут, похнюпившись, дав наказ рушати до Лубен, пекельно страхаючись навіть думати про те, що він скаже пані Вишневецькій про долю її улюбленого сина Димитра. І тут на узліссі йому впала в око кобзарева землянка, а біля неї вже підтоптана постать самого Тайноока. Співець стояв біля похилого тину, тримаючи в руках кобзу, перебирав на ній струни і дивився десь убік, ніби прислухаючись до тупоту кінських копит. З дверей ветхої землянки вигулькнув ставний рудоволосий підліток, задивився на вершників, роззявивши рота від зацікавлення й несподіванки. Князь смикнув за повід, зупинив вороного.
— Гей ти, — крикнув він до Тайноока, — хто будеш?
— Бог його святий знає, хто я, — химерно відповів співець. — Про теє не думаю. Ходжу по світу, нага-дую людям про теє, чиї вони діти, згадую давні думи та казки… то й кличуть мене кобзарем…
— Чи не Тайноок твоє ім’я?
— І на таке ім’я відгукуюся, — згодився співець.
— Чув про тебе, старче.
— Добре чи зле, ясновельможний пане?
— Добра в тебе слава, добра, — знехотя кинув князь. — Кажуть, що ти щира й правдива душа… тому й до тебе нині звертаюся… не як князь, охоронець вашого краю… а як батько. Ти, мабуть, теж батько? Хто тобі ось цей хлопак?
— Сирота… Вій мені за сина… Івась Вогневик звати його. Водить мене, переймає ремесло кобзарське… а пощо тобі знати про сина мого?
— Твій — при тобі, старче! — з болем відгукнувся Вишневецький. — А мій… ось такий, як твій, за ві-ком… полонений розбійниками… Вже третій день ми шукаємо його в цих пущах, і все — дарма! Литвини по-відали, що десь тут було вчинено напад. Ніби всі крізь землю провалилися. Ти давній житель, ти знаєш навіть те, що зрячі не видять! Допоможи! Пані Вишневецька помре від туги, якщо не відшукаємо сина. Я певен, що за нього жадають викупу… Розшукай злочинців, скажи, що я готовий повернути дитину за найвищу ціну. Тільки не кажи мені, що ти нічого не знаєш…
— Я тобі не кажу цього…
— Отже, знаєш? — радісно вигукнув князь.
— Я й цього не мовив…
— Не дратуй мене, старче!
— Заспокойся, князю. Обіцяю тобі дізнатися все, що зможу. Проте, гадаю, що не в золоті тут справа…
— А чого ж ще можуть жадати хлопи, що вирвалися з-під руки панської?
— Ех, князю, князю! — докірливо зітхнув кобзар, провівши пальцями по струнах, і срібнотонні переливи прокотилися понад узліссям. — Хіба не знаєш ти казки, що живуть у народі? Чорт обіцяє золото й багатство за живу душу, але пізніше те золото обертається черепками. Ту казку сотворили бідні люди, бо добре відають ма-рність тих брязкалець. Ось послухай думу прадавню про шукача скарбів небувалих…
Ой у небі три дороги,
Одна заростає.
А у Бога три синочки,
Один десь блукає.
Ой блукає він у світі,
В чужій-чужениці,
Та й не може повернутись
До Вітця в світлицю.
Розбійником його люди
Темні називають,
Та про тяжку, лиху долю
Нічого не знають!
Ой не знають, що шукає
Раю не для себе,
А щоб люди всі вернулись
У забуте небо…
Поможіте йому, вітри,
Блискавиці-громи,
Щоб відкрилися для світу
Божії хороми!
Щоб з’єдналися братове
І згори, і з долу…
Поможіте, доки серце
Ще не захололо!..
Доспівавши свою дивну пісню, кобзар замовк і похилив голову, ніби очікував, що скаже на те князь. Ве-ршники переглядалися здивовано, жваво гомоніли.