Хто ти?

Олесь Бердник

Сторінка 29 з 99

Зни-щити фашистів, визволити всі народи від катів.

А потім розпочати прекрасну творчу гру.

Гратися з ріками, щоб вони давали нам світло і силу, гратися з океанами, пливучи до невідомих країв, гратися з зірками, прохаючи їх відкрити свої таємниці, гратися з квітами, деревами, засаджуючи прегарними садами нашу прекрасну Землю, гратися з іншими людь-ми, запрошуючи їх до вічної радості й творчості, — ось для чого має жити людина.

КАТЯ ГІРКА

Нащо живе людина?

Сумне це запитання, учителю. Ви не розгніваєтесь, що я так відчуваю? Якесь воно неправомірне. Я розумію, що воно важливе. Але щось тут не так…

Навіщо жив мій тато? Щоб жила я. А чому він загинув — так рано, так траґічно? А я навіщо? Щоб жив хтось Інший? А той інший? Щоб було людство. А людство навіщо? Де міра, де смисл для відповіді на це запитання?

Його нема.

То, може, й питання це не так поставлено?

Я милуюся сходом сонця, небувалими переливами барв, відтінків, мелодійних кольорів. Навіщо я ними милуюся?

Я насолоджують мелодіями народних пісень, голосом Оксани Петрусенко. Навіщо я ними насолоджуюсь, для чого?

Я люблю вас, учителю, за все-все, що ви мені передали, за все те, чого й самі ще не знаєте. Навіщо я вас люблю?

І все-таки — відповім. Щоб виявити себе, свою суть — велику чи нікчемну, погану чи прекрасну. Як зерно жита породжує лише житній колос, як соловейко співає лише по-солов’їному, так і людина повинна виявити себе: хто вона! Що в ній переважає — мізерна душа чи герой, слимак чи небесний сокіл? Ви казали позавчора про останній іспит, учителю. Так ось моє слово: людина живе для іспиту своєї душі, розуму, серця. Який іспит належить здати мені? Може, як Раскова або Гризодубова, пролетіти над світом, може, виростити небу-валий колосок пшениці. Хто скаже! Знаю лише одне: я складу той іспит так, щоб ви пишали-ся мною.

ГАЛЯ КРЕВНА

Для чого живе людина?

Народити — як це здорово, учителю!

Чорна рілля, холодна осінь. А з-під землі витикається, тягнеться до сонця парость ози-мини. Будуть морози, сніги, люта зима. Але знає парость — настане весна. І тоді почне буяти лан жита чи пшениці.

Як це прекрасно: не було нічого, гола земля, зернята-сироти в холодному ґрунті… а потім — море хвилястої пшениці.

Це чудо!

Нащо живе людина?

Щоб народжувати дітей, квіти, речі, поеми, добрі мислі, машини, людяні почуття. Скільки можна народити чарівного, дивовижного!

Людина сумна. Ти їй скажи тепле, ласкаве слово, і вона опроміниться ласкою, і ти вве-деш її в світ любові й ніжності. Адже правда, учителю? Скільки разів ви зводили нас у світ мрії й подвигу? Дякую вам за це — завжди, завжди.

А дитя… Народити дитя… Як гарно сказав Тарас: "Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…"

Розкривати новонародженому прекрасну основу світу, творити його душу, допомогти розквітнути його серцю — ось для чого живе людина. Стати східцями, по яких у нескінченну далину пройде людська сім’я — ради цього я хочу жити й умерти.

ЮЛЯ БУЙНА

Нащо живе людина?

А нащо питати? Треба просто жити, і все. Бігати по калюжах під грозовим дощем, ло-вити теплі краплі розкритим ротом, і сміятися разом з громами. Мені поміг це збагнути Толя Вогник. Ще кілька років тому. Він прочитав нам леґенду про Геракліта, про його вчення, де огонь, блискавиця — основа буття. І ми тоді захоплено слухали свого товариша, і танцювали під грозою, даючи клятву один одному: завжди горіти, але не тліти, не киснути; освітлювати собою шлях, по якому йдемо ми і йтимуть за нами.

Я легковажна? Хай так!

Ви, мабуть, не бачили, як я качалась по траві разом з подругами. Точнісінько так, як це роблять лошата чи коні. І не здогадувались, як вечорами "геракліди" (так ми назвали нашу спілку) танцювали довкола вогнища дикунські танці або водили хоровод, галасуючи несамо-вито від захоплення й надміру радощів. Мабуть, осудливо похитуєте головою і кажете: "Ай-я-яй, Юлько, як тобі не соромно; тобі поставили таке серйозне запитання, а ти мелеш казна-що!"

А що я можу вдіяти, коли з мене пре якась шалена енерґія, мене торсає, кидає, штовхає до якоїсь дії.

Нащо живе людина?

А щоб навіть на маленькому човні чи кораблику перетнути океан і досягти іншого бе-рега. А коли не стане сил, то хоч і вмерти від спраги й голоду під палючим південним сон-цем, чи в полярних льодах, але й смертю своєю прокласти стежку для інших шукачів.

Щоб посадити деревце в степу, не для того, щоб самому з’їсти плід з нього, щоб той плід був до смаку нащадкам, котрі згадають садівника добрим словом. Щоб оповідати казки дітям, слухати дівочі пісні на вигоні, мовчати в самотині, поринаючи думкою в глибину власного серця.

Жити просто, отак, чудово!

Йти в життя, чекати когось, омріяного, незамінного, — зустріти його чи й не зустріти і знову йти і палко мріяти, може, й плакати від самотини, але не скиглити, не скніти.

Мабуть, я надто багато наговорила. Та це ж не шкільний твір, це те, що лише для вас — щира мова моєї душі, учителю. Чуєте?

Нащо живе людина?

Щоб сповнювати морем радощів цілий нескінченний світ.

ЖЕНЬКА СОМ

Для чого живе людина?

Дикі, предковічні хащі з птеродактилями, зубатими, хвостатими, рогатими драконами. Ревище, верещання, завивання, свист, передсмертні зойки в джунґлях, горах.

Океани, моря, на яких жодного корабля, жодного човника.

Бездонне небо з грозами, ураганами, між якими не пролетить жоден літак чи дири-жабль.

Земля, де не росте жоден сад, жодна квітка, виплекані любовною рукою.

Планета, довкола якої не чується пісні і слова Шевченка, Пушкіна, Лесі Українки, Бай-рона.

Земля, не освячена подвигом Спартака, Джордано, паризьких комунарів, Леніна, Чапаєва, Гарібальді, Миколи Островського, героїв Іспанії, Олексія Стаханова…

Навіщо такий світ?

Він ні для чого. Він ще лише пустирище для прийдешнього смислу, для того, щоб ми випололи його й зробили нивою для ЧОГОСЬ.

Мені здається, є багато диких світів у зоряному безмір’ї, котрі ще ждуть творящої руки. Може, нам судилося стати такими сіячами? Хіба не про це писав Ціолковський, не про це ми з вами мріяли?

Для чого живе людина?

Щоб осмислити все, що виростила природа, наповнити своєю творчістю, полюбити. Тоді далекі зорі — безіменні, чужі й холодні — стануть МОЇМИ ЗОРЯМИ. Тоді біль іспанських дітей, які недавно були у нас в гостях, стає МОЇМ БОЛЕМ. І радість ластівки, яка повернулася з далекого вирію до свого гнізда, стає МОЄЮ РАДІСТЮ.

Людина, — мов душа світу. Так мені підказала ваша любов, учителю, що її ми відчували всі ці роки. Ми підемо далі в життя, і ваша любов невідступно буде з нами — не-зрима, терпляча, мовчазна.

Нащо живе людина?

Вона не може не жити. Вона пуп’янок земного дерева. Цікаво все ж таки уявити, а якою буде сама квітка людських діянь і мрій, тим більше — плід, який з нашого дерева дозріє в прийдешніх віках? Ех, дожити б!..

ВАНЬКО ПЕРШОЦВІТ

Нащо живе людина?

Я не вмію писати, учителю. Ви ж знаєте, у мене виходили шкільні твори найгірше. Думки якісь скуті. В серці багато, а на папері — майже нічого.

Та й, правду кажучи, не думав над цим. Ніколи було. Бачив, що багато хороших людей живуть для когось, для чогось. Все — для чогось. Як ви, як інші наші вчителі. Як герої громадянської війни, як челюскінці, як улюблений наш Спартак…

Але ж ви не казали нам, навіщо живете? Просто — жили. Віддавали всього себе, всі свої знання, здоров’я й силу нам. Ви нам розповідали про те, що в єгипетських пірамідах знайдено зерна пшениці, що пролежали п’ять тисяч років. Хтось захоплювався тим, що жит-тя ось таке чіпке — який незміряний час зберегло себе в похмурому склепі.

А я після тої розмови вночі довго думав, і мені чомусь було страшно: я уявив, скільки врожаїв породили ровесники тих зернят за п’ять тисяч років! Кілька тисяч. Море хліба для людей. А вони лежали непорушні, біля розцяцькованих трупів, коли інші падали в землю, проростали, колосилися, дозрівали, сповнювали світ запахом і силою хліба, давали снагу рукам трударів і вояків, розум мудрецям, знання умільцям, мужність повстанцям, пісенність поетам.

Нащо живе людина?

Щоб віддати себе. Щоб віднайти себе.

ГРИЦЬ ДІБРОВА

Нащо живе людина?

Для дороги. Перша стежка — від колиски до порога. Наступна — від колиски до обрію. Третя — від обрію до безкрайності.

Кожен крок — дорога. Кожна думка — дорога. Кожна дія — дорога.

Наші предки складали пісню, виряджали її в далеку дорогу. А ми зустрічаємо її, запи-лену, втомлену, і пригощаємо або проганяємо. І виряджаємо далі, у світ широкий, неозорий. Ось я бачу: плинуть з прадавності, від козаків, від кобзарів, від хліборобів грізні думи, тужливі пісні, мудрі казки. Плинуть, мов хмари грозові, йдуть, мов осінні дощі, летять, як крилаті зернята польових трав. Що їх чекає тут, поміж нас?

Ви нині виряджаєте нас у життєву дорогу. Знаю, печалитесь. Не спите вночі. Думаєте, як то ваші діти пройдуть непевні стежини бурхливого життя?

Не бійтеся, пройдемо. Впадемо — застогнемо, заплачемо і встанемо. Й знову підемо, щоб над віковою дорогою не змовкала пісня, щоб обіч шляху шелестіли плакучі верби, ваби-ли око рожевоквітні яблуні, пишні троянди.

Куди приведе нас дорога?

Тільки не в тихий затишок, не в той рай, до якого прагли віками віруючі. Навіщо, навіщо солоденькі мрії про царство вдоволення? Хіба може вдовольнити мандрівника досяг-нута мета? Хто звідав радість дороги, той відкине думку про спокій.

Дніпро ніколи не знає спокою. Вічно в труді, вічно в прагненні до синього моря. Навіть узимку, під кригою, він гомонить, стугонить, обіцяє прорвати панцир неволі, бо кличе його вічна дорога — до гирла, до моря.

Все минає. І лише дорога завжди перед нами — дорога боротьби й прагнення.

ІВАНКА ЧЕРПІНСЬКА

Я сьогодні сумна, згадала маму. Вже пам’ять моя ледве втримує її любий образ. Лише фото ще допомагає. Де вона? Що з нею? НАВІЩО ВОНА ЖИВЕ? Щоб раділа я? Але ж мені без неї не завжди радісно! Де вона? Чи її нема? Чому ви мовчите, вчителю, коли я запитую вас про неї?

Вона виконує важливе завдання? Їй не можна бути зі мною? А хіба я не важлива для неї? Ой, пробачте! Пробачте… Не знаю, що зі мною. Мабуть, майбутня розлука Дає себе знати, тому я й стала такою дратівливою, несправедливою.

Для чого живе людина?

Може, відповідь у тій казці про Говерлу, що її оповідала мені мама, а я — вам?!

Сповнитись такою любов’ю до рідного краю, щоб розтопити всі помилки минулого, всі зради, увесь гніт, усю неволю.

26 27 28 29 30 31 32