Я?
— Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а в дійсності на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести дальше. Кривди за свою службу не матимеш.
— Вірю.
Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.
— Щоб йому ніже один волосок з голови не злеті"!
Надходили старшини.
Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розговорювали між собою.
Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної вулиці видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.
— Спішно їм приставати до шведів, — казав гетьман. — Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився.
Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі. Сонце сходило з полудня. Табор був озолочений його блеском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. "Січ, — погадав собі. — Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождові числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отеє їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождом над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це ріжниця.
Ще й яка!"
Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою кликав їх до себе.
— Ось і Зеленський надходить, і Горленко, — сказав гетьман.
Ломиковський кивнув їм, щоб скорше йшли. Ті прискорили кроку. Зеленський відправив свого писаря і звитався з гетьманом.
— Про що ти так зі своїм писарем балакав?
— Не дають мені спокою, — щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ.
— Все та сама пісня! — сказав гетьман. — Будь ласка, в шатро.
Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.
— Ще нам Апостола бракує, — сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло. — Сідайте, будь ласка, — запрошував гостей. — Пилипе, налий чарки, насухо недобре говорити, в горлі дере.
Генеральний обозний і полковник вихилили спорі чарки угорського вина.
Надійшов Апостол.
— Можемо починати, сказав Орлик. —Говоріть ви пане генеральний обозний. Ломиковський відкашельнув.
— Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду:
"Переходіть і переходіть до шведів". Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш.
— Ніяк не вдержиш, — потвердив Горленко. — Мій полк прямо зубами скрегоче, гляди, і кинуться на царських драгунів.
— Козаків, — почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус, — козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, коли там ніякого війська нема?
— Ось з моїх Лубнів, — жалувався Зеленський, — доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п'яниць та гольтіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті арендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять.
— В Стародубі, — притакував Орлик, — не краще. Скоропадський пише, що там шевці-кравці-лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта пограбували його, з погреба закопане вино добули, попилися і жидів потурбували,
— Що ще? — спитав гетьман. — Приходіть з вістями Ійова, страхайте мене!
В голосі його відчувався ніби гнів, а ніби злоба. Старшини принишкли Не знали, чи вести балачку дальше, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.
— Чого ж ви мовчите? Не окривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом, тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!
Горленка вразив тон гетьманської мови.
— Бачу, що милість ваша нерадо слухаєш нас. твоїх вірних старшин.
— Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!
— Доносять, що в Мглині сотника до смерті приколотили і три дні в тюрмі тримали. Капи б не товариші сотенні, то живим не остав би.
— Це вже недобре, — зірвався гетьман. — Сотник — голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?
— Сміливість гулящого народу, — зважився забрати слово Орлик, —переступає усякі межі закону, послуга, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного.
— Що ж такого?
— Гільтаї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили.
Гетьман покрутив головою.
— Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України.
— Це не наші люди, — потішав його Ломиковський, — а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Здовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна, в вісімсот душ, з Перебийносом во главі, а друга, в тисячу, — з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім. Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полку, скрізь-скрізь неспокійно.
— Скрізь неспокійно... — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по статі, що було знаком його невдоволення.
— Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? — спитав по хвилині.
— Є ріжні причини, — зважився відповісти Апостол. — Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається.
— Наш народ ніколи не був вдоволений, — перебив Апостолові гетьман.
— Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі.
— Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! — загомоніли гуртом.
Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.
Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо прилягаючи до полотен шатра.
Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи.
— Чого ж ви тоді хочете, панове? — спитав гетьман, вертаючи на своє місце.
Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.
— Регіментарю і батьку наш! — почав Ломиковський. — Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі, — з одного боку Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, загадав і постановив, то не ходили б ми як у мраці, не бачучи дороги перед собою.
— Непевність тривожить людину, — підхопив Апостол.
— Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що, — додав Горленко. Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрішньої днини, як останній чура з обозу.
Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль..
— Як бачу, — сказав гетьман, — ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву. — Будь ласка!
В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругов і як здалеку шумів табор.
— Пішліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої недовиджують, а уші не дочувають, виберіть собі другого, кращого й молодшого, — будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити.
Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?
Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганний цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.
— Будь ласка, — повторив, стукаючи булавою, гетьман.
Апостол обхопив гетьмана за коліна.
— Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш, сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато других. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм.
Гетьман мовчки обіймив Апостола і посадив його біля себе.
— Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, якщо ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене.
— З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати! — закричали гуртом.
— Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове'!
Апостол потягнув Ломиковського за полу.