— Р. Г.), а деталі, які в цій справі наводить російський уряд, частково несправедливі, частково недостатні... Жінка Франка Ольга, яка, можливо, поділяє погляди чоловіка, не дала, однак, досі причини для підозріння у тому... Походить вона з Росії, має там рідню, однак виїжджає рідко, щоб її відвідати. Останній раз одержала для цього паспорт № 9024 5 квітня ц. р., дійсний протягом року...
Однак не виключено, що вони брали участь у контрабанді до Росії видань, які там називають революційними..."
На цей раз буря над головою Ольги прошуміла стороною...
Літо 1893 року було особливо важким для Ольги, хоча й дотепер ніколи не було легко. Щоб якось звести кінці з кінцями, Франко "виповідає хату", тобто відмовляється від помешкання. Ольга з дітьми перебирається жити в Нагуєвичі.
Нарешті Франко повідомляє її, що дисертаційна робота закінчена і він з відзнакою склав екзамен зі славістики та латинської мови 20 червня, а 28 — з філософії. "Приходиться тепер зачекати тільки на промоцію, т. є. торжественний акт, на котрім об'являть публічно уділення такому-то степені доктора, після чого вручають і дипломи, на котрий, однако ж, я не буду чекати і котрий кажу собі прислати на місце".
Що робити далі? "Я боюсь, — пише Франко Драгоманову, — що часу потрачу на роботу, а до доцентури мене не допустять, та й доцентура також хліба не дасть. От якби найшли чоловіка, котрий хотів би експлуатувати мій белетристичний талант, щоб мати запевнених річних хоч 1000 гульд. доходу, то я на все інше махнув би рукою, знаючи, що учений з мене не буде".
Ольга благає випробувати все до останку. Може, допоможе Ягич? "З доцентурою не представляється зовсім так, як ти думаєш, — говорить їй Франко. — Ягич не має тут ніякого права представляти мене куди-небудь: право таке має тільки Сенат того університету, де я би хотів читати лекції, а тільки коли Сенат згодиться і подасть міністрові про затвердження, міністр може запитати Ягича о його думку, а тоді, звісно, Ягич буде за мною. Але коли львівські професори мене відкинуть, то справа не піде до міністра".
Перед Ольгою Франко докладно звітує про витрачені гроші у Відні: "За прочитання дисертації такса 20 г., а стемплі і інші формальності 5 г. За перше ригорозум [29] 60 г., друге — 20, за промоцію — 61 та ще слугам, педелям [30] і т. ін. прийдеться дати з десять — виходить разом 176 г. Проїв я за ті два місяці около 90 г., за хату і прання, світло і ін. заплатив 16, за убрання 31, тобі вислав 15, за дорогу з Нагуєвич до Відня заплатив ок. 15 і на книжки видав також около 15 г.".
Після повернення з Відня Франко трохи затримується у Львові і відразу їде до Нагуєвичів. Лихо йде за лихом. Захворіли діти, вкрай виснажена Ольга "звалилась з ніг". "У неї лучився вибух крові, і хоч лікарі впевняють, що се нічого, катар легких, то все-таки боюся, щоб не було гірше".
Як пише Франко Драгоманову, Огоновський "зробив нам несподіванку: взяв та й умер". Таким чином, звільнилося місце в університеті, і Франко вирішує взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади, як тоді говорилось "габілітуватись". Реакціонери Галичини піднялись на ноги, щоб перешкодити Франку в його намірах. Правда, деякі, більш далекоглядні політики були не проти, щоб Франка "допустити до кафедри", менше буде "займатись політикою". І ось 20 березня 1895 року газета "Діло" повідомила, що 22 березня 1895 року о 5-й годині пополудні відбудеться пробна лекція Франка на тему: "Розбір "Наймички" — поеми Т. Г. Шевченка". А 26 березня Франко пише А. Кримському: "Я сьогодні або завтра їду до Відня старатись о затвердження моєї габілітації. Якби Ви знали, яке болото сплетень, інтриг і хитрощів я мусив перейти сими часами, поки дійшов до тої габілі-тації, а кільки ще прийдеться перейти на будуще! Та що діяти. Маю надію, що мені удасться перебороти противності, а властиво сказати: переборотії русинів, бо русини різних відтінків і сторопництв дружно стали проти мене". 11 травня Франко знову пише А. Кримському:
"З моїм професорством ще далека історія. Я габілітувався у Львівськім університеті на доцента руської літератури та етнографії, та досі ще не затверджений міністерством.
Колесса габілітувався також у Чернівцях і вже затверджений, та хоче перенестись до Львова". Знову А. Кримському, 30 липня: "Я тепер дуже зайнятий, мушу раз у раз бігати серед нестерпної жари, а до того не маю хати, бо з давнього помешкання випровадився, а нового не найняв, тільки в однім покоїку (вул. Глибока, 1А) звалив на купу книжки і всі наші пожитки і серед тої купи пишу, а ночую, де бог пошле. Отим-то нема ані часу, ані вільної голови, щоб написати Вам докладніше... Моєї габілітації на доцента руської літератури міністерство нз затвердило на внесок намісництва. Маю се завдячувати, без сумніву, нашим новоерцям, головно ж Барвінському та Вахнянинові, котрі чорнили мене всіма можливими і неможливими способами, щоб тільки не допустити мене на кафедру".
Дорога Франкові до університету була перекрита назавжди. Пізніше він подасть прохання університетському сенатові про затвердження його на кафедрі на основі габілітації 1895 року, але сенат навіть не відповість йому, чи розглядалось це питання, чи ні.
V
Для Ольги то був крах. Крах ілюзій. Щезали останні марева. Вона ще довго буде жити спогадами про першу лекцію в університеті. Ось він входить до аудиторії, повної людей, зачиняє за собою двері. Трохи знервований, блідіший, ніж звичайно. Його вітають оплесками. У передніх рядах ті, від кого залежала його доля, які повинні сказати "так" або "ні". За ними — гості та студенти. Ольга стоїть ззаду, ось-ось заплаче, її ніхто не помічає. Ось він став на кафедру. За вікнами із глибоко вставленими рамами ще трохи світла. Воно ніби прокрадається в аудиторію, а вікна його не впускають. "Храм тьми і неуцтва"... Сонце ще жевріє. Уже червоне. Незабаром виповзуть тіні й настане піч. На вулицях запалять ліхтарі. Поки що світить сонце…
Почав спокійно. Навіть трохи затихо. Всі вслуховуються. Закінчив. Ріденькі оплески з перших рядів. Можливо, просто з чемності. Коли б вони знали, що присутні при народженні української наукової критики, що на праці Франка про Шевченка будуть посилатись у майбутньому! Польський професор Кадіна підбігає до Франка і щиро тисне йому руку. Франко схвильований. Ольга не зауважує, що по її обличчі течуть сльози... "Під той час (вона) дуже гордилася ним", — скаже Михайлина Рошкевич.
У відмові намісництва про Франкове затвердження будуть звинувачувати Ольгу. Тільки її і нікого більше. Оці самі барвінські, котрі перевершили самі себе, не допустивши Франка до університету, а опісля з єхидно-страдницькою міною співчували: ай-я-яй, яке нещастя. Так, вони, оці "ура-патріоти", оці "святі", "пророки", "проводирі" зробили свою справу.
Ольга заборонила дітям ходити на уроки "науки божої". Міністр фінансів міг не знати про дебет і кредит, диригент міг не знати нот, але майбутньому жебракові заборонялося не знати "засад релігії", молитов і церковних догм... Це розцінювалось як "найбільший моральний злочин супроти держави і громадської опінії". Рука, що намірялась зробити удар, добре прицілилась... Отець-катехит [31] поскаржився митрополиту С. Сембратовичу, що все це з вини Франка і Ольги. Бадені вирішує справу...
Десь у той час усі починають помічати, що Франко стає замкнутим і жорстоким. П. Карманський колись скаже, що він уже тоді уподібнювався до свого майбутнього Мойсея. У вступній статті до збірки оповідань "Галицькі образки", що вийшла польською мовою у 1897 році, Франко написав: "Насамперед признаюсь в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним гріхом: не люблю русинів... навіть нашої Русі не люблю..." Додасть при цьому, що говорить про інтелігенцію, а не про селян. Цього Франку вже не можна було пробачити. "Смутною появою" назвали "патріоти" цю заяву Франка...
Викликає Франко на себе гнів і польського шовінізму та "щирих" польських "патріотів" за статтю "Поет зради", скеровану проти оцього ж польського шовінізму та ура-патріотизму. Цілком безпристрасний спостерігач, бернінський кореспондент однієї з російських газет Михайло Сукенников, присягався, що на Франкові зганяли злість не тільки словесними образами, а й кулаками. Він говорив, що подібні ситуації безпрецедентні, що йому важко знайти якісь порівняння з історії, хіба що їх можна тільки приблизно порівняти з тим часом, із становищем великого Золя, проти якого піднялася вулична юрба. Франку вслід плювали, кидали камінням, вивішували опудало з написом: "Iwan Franko", висилали Франку шнурок, щоб повісився. Хто знає, у кого був націлений камінь, яким розбито голову найстаршому синові Франка Андрієві, що і призвело до його смерті?
Можна собі уявити, як в таких обставинах почувала себе Ольга. З дітьми вона тікає в село на "свіжий воздух"...
Рік 1897 накинувся на Франка, як він про це сам скаже, наче два пси на діда па перелазі: виборами і хворобою — різким кон'юнктивітом. Роком пізніше Галичина святкувала 25-річчя його наукової, громадської та літературної діяльності. Але Ольга вже не зможе розрізнити добра і зла, вона перестає вірити. Святкування ювілею Франка в її очах — просто глузування. І ті вінки з паперових, навоскованих квітів, і та військова "оркестра", і пальмове гілля — усе це маскування, щоб завдати чергового удару.
Кримському були відомі ті розмови, що точилися навколо взаємин Ольги та Франка, ті звинувачення на адресу Ольги, і він запитав про це Франка. 26 серпня 1893 року Франко відповів: "З теперішньою жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитись з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого, ну, та дарма, судженої конем не об'їдеш".
Це єдине гірке зізнання Франка, необачно кинуте у хвилину болю і розпачу, з задоволенням підхопили ті, які і раніше чесали язики про "невдалий шлюб" і про Ольгу, як про якесь ярмо на шиї Франка.
Їй так хотілося спокою, відпочинку. Хотілося зібратись з силами після оцієї навали польських і українських "патріотів", стати в один ряд з чоловіком. Але цьому не судилось.