Дівчину відлякує і його похмуре одутле обличчя в брудній щетині, і оте каліцтво, і що на великому пальці в нього замість нігтя чорніє якийсь запечений ґудзь... Здається Ліні, що ветеран ось-ось насвариться на неї тим ґудзем або запитання якесь їй поставить таке, що вона й відповісти не зуміє.
Запитання в нього й справді визріває, але з ним він звертається не до Ліни, а до самого Яцуби:
— Скажи, навіщо тобі цей персональний "Москвич"?
Батько відповідає жартом, що ось, мовляв, повезе дочку в інститут, бо пішки далеко йти, але Мамайчук жарту не приймає, його, як завжди, пече Яцубина пенсія, що її, мовляв, забагато йому дають: на трьох солдатських вдів вистачило б.
— Ти свідомий? Ні, скажи, ти свідомий? — учепливий, мов кліщ, пристає до відставника Мамайчук і вказує йому на іншого відставника — на Курінного, що в цей час саме лазить з комбайнерами біля комбайна,— он, мовляв, він теж відставник, до полюса під кригами плавав, а коли списатися довелось — сам прийшов у майстерню, бо совість в людини є. Слово за словом, і між ними вже спалахує чвара, батько кричить:
— Ти мені очі цим не штрикай! Я не сам собі пенсію встановляв! Я за неї пургою та цингою платив! Зубів ось чортма! Бачив! —І він вишкіряє до Мамайчука свою вставну нержавіючу сталь.— Не на курорті був! Там був, де дитина ось, замість яблук, сиру картоплю гризла. Дружину поховав, з собою не рахувався, до впаду своїй владі служив! А сказали, бери відставку — взяв.
— Не взяв би... Саме життя тобі відставку дало,— глипає спідлоба Мамайчук.
— Не спішіть Яцубу ховати! Рано! Ще, може, самі покличете нас, щоб синів ваших до тями приводили! Бо повипускали чортів з пляшки, а назад загнати не вмієте!
— Ну-ну! Синів ти наших не чіпай,— наїжується Мамайчук, і вже коліщата його скрегочуть знов до майстерні, а батько, грюкнувши капотом, тоном наказу кидає Ліні:
— Сідай!
"Москвич" їхній, тикаючись між комбайнами та старими сівалками, поволі вибирається на просторе; вже хащі машин були позаду, коли Ліна зненацька вгледіла капітана Дорошенка: в білому кітелі, в капітанськім кашкеті, він стояв над купою іржавого брухту, розглядав величезний якірний ланцюг, що його теж, мабуть, разом з манометрами привезли з того нічийного судна. Даючи "Москвичеві" дорогу, капітан відступився і в цей час загледів на переднім сидінні Ліну, що нескладно гнулася поруч з батьком, і всміхнувся їй. Була в його усмішці якась делікатність, доброзичливість,— це Ліна відзначила в ньому ще на шкільному вечорі. Певне, ця делікатність властива йому, певне, є в нього душевна потреба саме такого поводження з людьми. І зараз — підняв руку, ворухнув у повітрі пальцями: щасливої, мовляв, дороги...
Радісно і трохи аж тоскно стало дівчині від цієї миттєвої зустрічі з капітаном. Людина змістовного й славного життя, він таке глибоке на неї враження справив на випускному, так гарно розповідав їм про того степовика-парубійка, що з торбинкою тьопав до причалу і що з байди дядьківської, подолавши всі труднощі, таки вийшов на простори океану... А в який же вона, Ліна, пускається океан? З якими передчуттями вирушає в свій перший рейс? Не океан, а, мабуть, болото паперів, каміння канцелярських столів жде її... Доведеться нервувати за кожну оцінку, за кожен бал, скільки разів доведеться глушити в собі голос власного сумління, щоб хоч на півкроку просунутись по шляху до того діла... яке її зовсім не приваблює! Бормашина та крісло — батько певен, що саме вони зроблять Ліну щасливою... А якщо не пройде по конкурсу? Батько розгорне баталію, пустить в хід грозьбу і лестощі, секретарок допитками замордує, а начальству руку трястиме по-холопському... Ще й дочку вчитиме цієї науки запобігань перед викладачами, пролазництва, піддобрювання. Невже все це неминуче в житті? Невже рано чи пізно, а мусиш із цим примиритись?
В дорозі з "Москвичем" було негаразд, мотор кілька разів глухнув, кашляв, доводилось зупинятися, і доки батько гаркотів стартером або, піднявши капот, щось лагодив, Ліна стояла край дороги, обвіяна гарячим степовим повітрям. Розглядала жовте квіття дикої собачої рожі та Петрового батога цупке стебелля, що синіми зірками світило з-поміж обважнілих від пилюки придорожніх полинів; походжала та думала свої думи про те, як житиме, пройде по конкурсу чи ні, а сумніви весь час тривожили, чи саме так треба жити, щоб ти відкрито могла глянути в вічі і капітанові, і тому безногому озлобленому газорізальникові Мамайчукові.
Востаннє мотор заглухнув (і на цей раз, здається, остаточно), коли їм зоставалось всього з кілометр доїхати до місця робіт на трасі каналу. Вже видно було там розбушовану землю, цілі буртовища свіжого грунту, серед якого сюди й туди, то пірнаючи, то виринаючи, ходили бульдозери, зблискували до сонця своїми величезними лемешами.
Батько лютував, гаркотів стартером, раз у раз крутив ручку, червоніючи з натуги:
— Не заводиться, хоч убий!
Треба було шукати якогось виходу, і батько знайшов його в тому, що Ліна зостанеться біля машини, а він піде пішки до каналобудівників, домовиться, щоб виручали. В них там, мовляв, багато механізмів, можуть взяти на буксир.
Пішов батько, зосталася Ліна сама вартувати свого "Москвича", що незабаром розпікся, мов порожня консервна бляшанка, не можна було всидіти в ньому. Ліна вибралась на повітря, присіла у затінку машини на траві. Знов дика рожа цвіте, жовтіє запилюженими пелюстками — цупка, запорошена, живуча. Земля напечена, мов черінь. Ящірка шурхнула в нору, чміль пролетів, муравки трудяться й трудяться невтомно. А далеч степів леліє текучою спекою, рівнина така ж, як і в тундрі, тільки небо тут інше, та немає на Півночі, в краю вічної мерзлоти, оцих степових могил, невідомо ким і коли насипаних... Чиї вони: скіфські, сарматські, запорозькі?
Батько довго не повертався, нелегко, видно, було домовлятись йому там в цей гарячий робочий час. Нарешті звідти вирушила підмога. Степом навпростець з страшенним гуркотом, з курявою ішла та підмога. Ліна спершу навіть не могла збагнути, що то за потвора повзе, скрегоче назустріч, скажено підгрібаючи землю...
Очам своїм не повірила.
Танк!
Справжнього танка вона ніколи не бачила, тільки з кінофільмів і знала, а тут це, безперечно, він насувався, окутаний курявою, великий, масивний, безокий, з загребущими гусеницями, з військовим ще номером на брудно-зеленім борту... Тільки замість башти на ньому ребристо здіймається щось схоже на кран, Ліна пізніше дізнається, що це хтось хитромудрий, пристосовуючи танк до мирного життя, дійсно скинув з нього башту і натомість встановив звичайний робочий кран, яким під час ремонту можна піднімати найважчі двигуни... Танк бурею розгорнувся перед "Москвичем", водій хвацько підчепив його сталевим тросом і поволік у бік каналу — мов комаху яку-небудь поволік! Ліна, принишкнувши, сиділа в "Москвичі", згоряла від сорому. Вона наче побачила збоку себе, уявила, який смішний в очах людей оцей їхній лімузинчик, що його волоче по стерні велетенський робочий танк... Видовище збоку, певне, справді було смаковите, бо всі бульдозери, скрепери, повилізавши на гору, позупинялись, водії самоскидів почали сигналити, видно було, як звідусіль з валу бульдозеристи махають кашкетами і десь аж під небом зблискують білі зуби на закіптюжених обличчях,— регочуть усі, весь степ регоче, розважений тим, як цей сталевий буро-зелений мамонт волоче до таборища оту голубеньку, підхоплену серед степу комаху.
Вже танк і зупинився, і трос відчепили, а Ліна все не зважувалась вилізти із своєї схованки, бо й саме повітря навкруги, здавалось, було наснажене блиском насмішок, реготом, кепкуванням. Подолавши ніяковість, вона таки вихопилась з машини між люди, між бульдозери, між тягачі і самоскиди, і все тут було якесь незвичне, оголене, вражаюче — зубаті оці механізми, житлові вагончики, Дошка пошани, барила з водою... Хтось нахильці, як запорожець, п’є просто з барила, потім передає посудину батькові, і той, напившись, солідно радить возити воду цистерною, а не отакими барильцями.
— А ми навмисне такими барильцями,—відповідає той, що пив, молодий закіптюжений смаглій, і білку ваті очі його по-циганському грають лукаво.— Бо привезли б цистерною, та й на три дні, та й тухнутиме вода!.. А в таких волі-неволі щодня возять, і, отже, свіженьку п'єм!.. Хочеш?? — запропонував він Ліні й обережно підтримував барило, доки вона пила,
Напившись, сказала неголосно:
— Дякую.
— Так ти мене не впізнала? — весело окинув її оком смаглій, поставивши барило на землю.— Це ж я тебе на буксир брав! Ніколи танкістом не був, а тут довелося... А звати мене Микола Єгипта, хоч з єгиптянами я родич такий... через вулицю навприсядки! Ну, ми поїхали! — гукнув він і, спритно забравшись у танк, загарував ним з місця, аж земля задрижала. Ліна, сама не знає чому, посміхнулася йому вслід.
Доки батько біля похідної майстерні веде ділові переговори, а потім з кимось із ремонтників починає розбирати "Москвичеві" нутрощі, Ліна, ще не зовсім отямившись після пережитого сорому, стоїть, туплено розглядає Дошку пошани, звідки на неї дивляться, видно, ці ж самі бульдозеристи — і цей смаглій, що воду пив, і ті, що тільки-но реготали на валу. Вони й тут, на фотографіях, веселі, безшабашні, а одягнуті ще по-зимньому чи по-весняному — в фуфайках. В того шапка-вушанка набакир, на вухо, а в того навмисне насунута на лоба, той поклав на гусеницю бульдозера руку, мов другові на плече, а інший картинно позує, взявшись у боки, ще котрийсь — кремезний, широкоплечий,— видно, розважаючи товаришів, скорчив таку міну перед об'єктивом, що мимоволі всміхнешся.
Із-за вагончика вийшла дівчина в ситцевому платтячку, мабуть, ровесниця Ліні, тільки куди міцніша, здоровіша за неї,— з вогню та з сонця вся! Так і цвіте вся здоров'ям, налите тіло горить смагою.
— Ну й комедія ж була дивитись, як вас тягли,— всміхається вона до Ліни.— Це хлопці навмисно придумали вам для буксира танка послати. А Єгипті цього тільки подай...
— Найшли розваги...
— Та ви на них не ображайтесь.— Очі дівчини променились добротою.— Просто люблять тут у нас пошуткувати... А танк якраз був не в роботі. Цей уже як зачепить, то потягне, він у нас трудяга.
Дівчата разом глянули на танк, що стояв віддалеки на своєму, видно, постійному місці.