А ще далі на захід знову вставали гори. Низькі димчасті хмари пливли над ними, обтікаючи верховини.
В будинок прийшли з носилками санітари і почали зносити поранених і вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою. Чекали санітарних підвід.
Виносячи з зали останніх поранених і ковзаючись по калюжах крові, по вистріляних закривавлених гільзах, один із санітарів звернув увагу свого тоаариша на стіну біля вікна:
— Дивись, Каширін, щось нашкрябано... І повільно, по складах став читати:
"Денисе, брате,
з лейтенантом Сагаядою ми всі тут
стояли насмерть".
Слово за словом розбирали санітари той напис. І він уже звучав для них як щось легендарно-давне, таємниче, написане кимось особливим, а не цими звичайними людьми, їхніми однополчанами.
XXX
Черйз маєток уже йшли мінометника з трубами на плечах, і збуджений Сагайда вийшов їм назустріч, як із пекла.
— "Товаришу гвардії лейтенант, — рапортував йому Денис Блаженко, виструнчившись старанніше, ніж будь-коли, — в роті за час вашої відсутності нічого особливого не сталося.
І потім уже, дивлячись вбік, стримано запитав півголосом, де брат.
—Живий! —заспокоїв його Сагайда. — Вуса засмалив за ніч, а все інше в порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта і наздожене.
— А молодший лейтенант? — з тривогою опали Са-гайду бійці. — Як йому?
— Житиме, житиме! Бійці полегшено зітхнули.
— А я знав, що фашисти вас не вгризуть! — радісно вигукнув Маковейчик. Сагайда за це "пацнув" його п'ятірнею.
Незабаром, відшукавши комбата, Сагайда по всій формі відрапортував, що в його мінометній роті вибув із строю через поранення командир взводу Євген Черниш, а, крім цього, нічого особливого не сталося. Комбат мовчки обійняв Сагайду, і вони пішли далі поруч.
— Черниша... дуже?
— В голову... В бік... Кульові.
— Виживе?
— Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно.
— Та хоча б вижив... Славний він хлопець.
Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли свіжі сліди наших танків і самоходок. Поспішали вперед піхотинці, окремим гуртиком чвалав батальйонний штаб, розсипавшись, ішли мінометники з лафетами і плитами на спинах, наче заковані в панцир.
Першим до графського будинку під'їхав румунський санітарний візок з рівною відкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполіг, щоб у першу чергу взяли його офіцера. Черниша, забинтованого, закривавленого, винесли на візок і поклали поруч з якимось румунським сержантом, пораненим, мабуть, в легені, бо кров виступала з ніздрів і з рота.
— Блаженко, — тихо озвався Черниш. — Візьміть ось... — І він, розімкнувши свою задубілу в напрузі руку, Подав Романові гранату.
Сліди гранати глибокими клітками повдавлювались йому в долоню.
— Де ви її взяли? — жахнувся боєць. — О матінко рідна! Та ви ж могли, знепритомнівши...
— Де мій планшет? — перебив його Черниш.
— Є, є, — заспокоїв офіцера Роман і став похапцем примуцьовувати планшет Брянського до пояска Чернишевих діагоналевих штанів.
— А шинель його де? — гукнув один із санітарів до Блаженка.
Шинелі в Черниша не було. Напівголий, перехрещений самими лише закривавленими бинтами, він уже починав дрижати від холоду, на тілі повиступали сироти. Гімнастьорка лежала в головах, зібгана клубком, вся в крові. Роман став скидати для Черниша свою фуфайку, але румуни спинили його. У їхнього пораненого була велика шинель, і вони вкрили нею обох — і свого сержанта, і Черниша. їздовий сів у передок, цьвохнув, і ресорний візок на гумових шинах легенько покотився, прокладаючії за собою м'яку колію.
Черниш лежав горілиць, низькі сиві хмари швидко бігли над ним. Десь під самими хмарами струнким суворим строєм летіли, ледь чугно курликаючи, журавлі. "Чи знаєш ти шляхи птахів?" — питав його колись Брянський. Коли це було?
— Домнуле офіцер, — раптом почув Черниш біля себе кволий проникливий голос.
Перемагаючи гострий біль, Черниш повернувся до сусіда обличчям. Великі, іскристі, як вугіль, очі нерухомо світились на нього з-під краю шинелі, якою вони були вкриті обидва. Було щось дивовижно знайоме в цих молодих, щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант, у якого він відібрав колись коня в далекій, переповненій сонцем і войовничим клекотом Романії?..
Роман Блаженко, провівши лейтенанта, ще деякий час стояв на спустілому подвір'ї, сумовитий, з опущеними вусами. Потім підняв із землі круглу Чернишеву гранату, неквапом прилагодив її собі до пояса і, зітхнувши, рушив у поле доганяти своїх.
Поле жило, гомоніло.
Артилеристи з веселим перегуком гягнули вперед гармати, нещадно поганяючи своїх змилених коней. Поспішаючи, йшла мінрота сусіднього батальйону із зав'юченими кіньми в сідлах системи Брянського. Заклопотані зв'язківці вже прокладали кабель кудись вперед.
Слідом за ними з термосами по горбах чвалали ротні старшини, невтомні солдатські годувальники. Гарячі термоси з борщем уже попекли їм спини, а вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати свої підрозділи.
— Чи далеко піхота? — розпитували в кожного
— Там! — махали їм зв'язківці в чисте поле, зрізане коліями танків і гармат.
— Куди пройшла п'ята рота?
— Куди третя?
— Всі — туди! Он указка...
На погризеній сталлю стіні будинку вже якийсь сапер
встиг накреслити: "Л->".
Стрілка напнулась на захід. А там, за шеренгами придорожніх тополь, у сивій осінній далечі знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.
КНИГА ДРУГА
ГОЛУБИЙ ДУНАЙ
Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви...
"Слово о полку Игореве"
Машини мчали з гір. Стояло сухе осіннє надвечір'я. Барвисті ліси на схилах обабіч дороги не тільки не гасли під скісним промінням вечірнього сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравіше, ніж удень.
Шура Ясногорська стоїть у кузові, тримаючись руками за кабіну, і сміється пробігаючим золотим лісам, сміється дорозі, що шумить їй назустріч. Вся земля — в шерхітливій багряності.
На галявині біля струмка розташувались на привал бійці маршової роги. Тонкий лист, облітаючи з жовтих дерев, лягає на спітнілі плечі. Один, скидаючи скатку, задер голову і на мить застиг. Що він там нагледів? На самій верховині гори бовваніють руїни стародавнього замку. Крізь проломи в стіні з протилежного боку пробивається сонце.
Трансільванська осінь до самого обрію палахкотить ясними пожарами.
Чому так гарно сьогодні на світі? І бійці шарудять покоробленими чобітьми не по сірому камінню, а по такій чистій красі, що встелила землю. І сліди за ними такі чисті. Рота за ротою, рота за ротою... Шелестіть, чоботи, шелестіть! Ви чахкали по в'язких українських чорноземах. Ви ставали білими на бессарабських вапняках. Ви червонились, як мідь, на румунських суглинках. Шелестіть, шелестіть! Ви варті того, щоб ступати по таких килимах.
Машини летять, наче в казку.
Ясний вітер вишумовує назустріч: шу... шу... шу... шу... Шура... Шура... Вітер шепоче її ім'я, це він доносить слова Юрія звідти, з-за Тиси, де глухо гуркочуть бої. Летіть, машини, летіть! Шуми, високе шосе, назустріч щастю!
Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура чекала його в листах з Мінська, а воно було вже тут, в її польовому армійському госпіталі в дев'ятій палаті щелепників. І як все це трапилося? Вона затрималась у палаті, розмовляючи з тим земляком-сержантом.
В кутку вусатий Шовкун гомонів з сусідою про бої в горах. Шовкун! Хороший, милий Шовкун з підв'язаною щелепою! Як вона раніше не помічала, що в нього таке симпатичне обличчя, такі добрі, лагідні очі! Коли Шура заходила в палату, він шурхав під своє простирадло і вже не вилазив звідти, доки фельдшерка не піде, Бійці жартували з нього, що він так соромиться свого госпітального негліже, і Шура підтримувала їхні жарти. І ось з-під тих вусів, старанно причесаних солдатським саморобним гребінцем, вилетіли тоді слова, які змусили її здригнутися. "Сідла Брянського!.." Шовкун з лагідним спокоєм щось розповідав співбесідникам про гірські переходи. "Сідла Брянського!" Шура стояла, не дихаючи, урвавши на півслові розмову з сержантом.
Боялася, що це їй тільки вчулося.
— Як ви сказали, Шовкун?
— Га?
—Про сідла... Чиї... чиї сідла?
— А-а, сідла... Нашого командира роти Брянського.
— Брянського?
— Авжеж, його. Він сам їх видумав, коли ми перейшли на в'юки. Потім і всі полки...
— Я не про те, Шовкун? Скажіть, як звати... вашого Брянського? Як?..
Чекаючи, вона повільно підводила маленькі свої долоні, мов готувалася вхопити те слово, як пташку.
— Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони між собою... Ага: Юрій.
— Юрась!
— Ні, Юрій,
— Юрась! Юрась! Юрась!
Вона вся наливалася щастям, вона вже була наповнена ним, як брунька весняна.
— Любий Шовкун, говоріть же, говоріть!
— Що ж говорити? Я більше нічого не знаю, — розгублено і збентежено дивився на неї боєць.
— О ні! Говоріть, говоріть. Шовкун!.. Все, все, розкажіть!.. Як йому там? Який він зараз?..
— Ну, який... Такий маленький, жвавий, білявенький... Даремно бійця не скривдить... Славний такий...
— Де ви з ним бачились востаннє?
— Востаннє? Про висоту вісімсот п'ять чули? Скажена висота. Арарати! Багато наших забрала... Коли мене поранило, я ще заходив до них на вогневу. Гомонів лн ми тоді з гвардії старшим лейтенантом. Вони мені сказали: "Як одужаєш, то вертайся до мене в роту. Радо прийму". Я ж у них... ординарцем був.
Шовкун знав усе, що цікавило дівчину. Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому.. Стриманий і приховано-ніжний... Упертий і вимогливий до найменшого. Заклопотаний нескінченними проектами удосконалення мінометів і стрільби... Вона бачить, як він їде на коні поміж зеленими ялинами, з біноклем на грудях. То йде на чолі роти в кам'яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи, як у хвилях. То лночі край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом.
— Хрипким? А не кашляє?
— В горах ми всі хрипіли... Це не біда. А щоб кашляти, то не кашляє. Як засне, то дихає рівно. Тільки часто кидається уві сні: "Вогонь!.. Вогонь!.."
Шура, не приховуючи ні від кого, палко заздрила бійцеві, який ще так недавно чув дихання її коханого, дивився в ті сині очі, потай вкривав під час сну його ноги власною шинеллю, щоб "не зазябали".
— Спасибі...