Коли був підхмелений, пересипав свою мову віршами, приказками, анекдотами. Зараз оце він задавався, виносячи своє учене звання перед вся. А публіка навпаки — безцеремонно стягала його з отих п’єдесталів і висміювала. Совгирь декламував.
Яко трезвому із п’яним обитать —
Тако і письменному із простим пробувать.
Бо в простого мужика простий єсть обичай,
А в письменного — особний, політичний звичай.
Совгирь вважав себе власне носієм отого осібного, політичного звичаю, а
якийсь низенький, присадкуватий дядько тримався зовсім іншої думки.
— А я так признаю, що з письменних усе зло на світі. Скільки я не бачив учених людей, так усе падлюки.
— Через письменних і світ скоро западеться, не через кого, — підтримує
кум.
— Не плетіть дурниць, холоднокровно дає відсіч Совгирь. — Якби через нас світ мав запастися, то він давно вже запався б, а того й по сей час не маєш. З того явствует, що ви обоє дурні. І неблагодарні!.. Ми ваших дітей учимо, писанієм святим викладающе, ми ваших дітей на добрі діла нагрущаємо, до спасенія душ їх приводимо, а ви нас лаєте.
Знайте і розумійте таковії люде,
Що вам за такії речі в послідній день буде!
Зачим — перестаньте, простаки, нас блюзнити,
Би-сте ся не мали в пропасть вічну потопити!
— Ех доля моя, доля прелукава.. І чого я так пізно на світ народився? Оце якби було Запоріжжя, чи я сидів би оце з вами отут та сперечався? Та я б літав оце конем по степу, з татарами бився б!
— А ти бачив теє Запоріжжя?
— Я Запоріжжя не бачив, але чую душею, що мені б тільки запорожцем бути! *
І затяг громоподобним своїм голосом:
Зруйнували Запоріжжя —Буде колись треба.
— А я бачив запорожців, — обзивається якийсь голос із кутка. — Вони й до Вільшаної на ярмарок наїздили. Приїде, було, чоловіка десять-дванадцять — і весь ярмарок закрасять. Громкі в їх речі, шибкий народ! Одягнені — так що вже й казати!.. Золото та срібло!.. А як їде, то й не струснеться, наче й землі не торкається. То оце, було, як сядуть на коней, та по ярмарку — аж іскри сяють!.. Кине оце шапку — а шапка в нього плесковата — та й до землі не допустить: підбіжить конем і ухватить. А скоро в кого впала, та оце вже йдуть п’ють та гуляють за його гроші. А храбрость яка!.. Та що й казать — були люди, одно слово... А як піднімуть пісні — наче в морі ревуть!
Дядько Гриторій знав, що цих бесід у корчмі не переслухаєш, і тому старався звернути на себе увагу Совгиря. Але це було не так легко.
— Хлопця я... хлопець у мене... Тарас Грушівський Шевченко... Так не забудете?
— Я не забуду-у! Я нікого не забу... Присилайте! Присилайте всіх — я всіх буду вчити, бо на то я єсть учитель. Бо-оже!.. В помощь мою вонмі-і-і— !..
Дядько Григорій махнув рукою і пішов додому. Зрештою вважав Тараса записаним і звелів назавтра бути готовим.
Сильно щеміло серце Тарасове, коли наступного дня мати, ридаючи, благословляла сина, мовби виряджала в далеку й невідому путь. Катря провела Тараса аж до школи й старалася розважити.
З трепетом увійшов Тарас у сіни і аж постояв трохи — так билося серце.
Він прийшов пізно — навука вже, видимо, почалася. Із шкільної кімнати чути було голос Совгиря і регіт хлопців.
У Тараса трохи одлягло од серця: раз там сміються, то справа ще не така погана.
Одчинив з трепетом двері, увійшов. До нього кинулося щось великанське, розпатлане — то був Совгирь.
Тарас бачив Совгиря в церкві, але там то була просто висока людина. А от тут, серед цієї малечі, дяк здавався велетнем. У Тараса аж дух затявся, коли Совгирь ухопив його за руку: а що як одразу розложить та й битиме?..
— А-а-а!.. — ревонув Совгирь. — Іще один онагрик! Asinus ferns1. Ну, сідай, сідай!.. Де хочеш, там і сідай! Сідай і слухай!.. Це я вам... щоб ви мали поняття про всякий стих, сірич вірш. От вам стих іройський!
Совгирь став серед хати, надувся й задекламував:
В леності ізжив всю жизнь свою аз, окаянний,
Припадаю ті, чистая Христа Бога мати,
0 услиші й воздвигні мі оумнов чювство,
1 просвіти мя, всего очерненного страстьми,
І покаяніем очисти, діво благая...
І поводив по всіх школярах очима з висоти свого мало не сажневого зросту.
— Поняли? Ні чорта ви не поняли. Ну, та дарма. Я й сам не все понімав, коли був таким онагриком, як ви. Слухайте ж далі. Оце вам буде — стих проелєгійський!
Ізбави троуса тяжка всіх нас, тя поємних,
^ Яко страшен єси, спасе, і гнів твій како понесем.
Пощади, владико, люди, чтуща славу твою...
— Чтуща славу твою... чтуща славу твою...
Видимо, Совгирь забув як далі і все повторяв: "чтуща славу твою... чтуща славу твою"... Рішивши, що більше не згадає, крикнув:
— А оце стих хромий! і почав уже не декламувати, а співати, сильно вирячивши очі.
Почерневший мраком безбожія мир,
Богозрачная світила небесная,
Просвітиша зорями благодатними,
Світа Христа присно всім возвіща-ающе!
Передихнув і ще дужче наліг голосом:
Небесная мудрості не учившеся —Од Господа апостола преславна,
Світозарная світильники учинившеся!
— О!.. Чуєте?.. "Небесная премудрості не учившеся, і все ж "світозарная світильники учинившеся". О! А він каже, я недовчений. А що з того? Аби благодать була Господня!.. Я, може, в тисячу разів краще нього все розумію.
Кого він тут згадував, з ким полемізував перед учнями, для хлопців так і зосталося "темнотов во облацех воздушних", як любив повторяти сам Совгирь.
А Совгирь уже покотив згори, бажаючи цілковито знищити учнів безоднею свого знання.
-Magna supreme tonantis virginum princeps!
Розумієте? Ха-ха!.. Hi чорта ви не розумієте, бо то треба знать. Magna, magnus — великий, велика... genetrix — родителька, мати і... і так далі, ібо сказано: не мечітє бісєра перед свіньями — да не попруть його ногами. А вони й поперли, га-га-га!..
І тут же підперся в боки й затанцював:
Nic nie ma swiat statecznego Jedno gorzej od drugiego —Qorzaleczka grunt!
Qorzaleczka grunt!
Учні реготалися. Совгирь дивився на них посоловілими очима й мурмотів:
— Посмарувати б вам кажному пекарню кіями, тоді б ви всі знали, як з учителя сміятися.
Потім нараз випростався й крикнув громогласно:
— Марш додому! Сьогодня навуки не буде, бо я п’яний!
Дітвора з реготом вилітала з хати. Вилетів і Тарас. Так скінчився перший день його науки.
III
Наступного дня Тарас вже охотно біг до школи. Показалося, що наука зовсім не була страшною річчю. Тарас міг би сказати, що цілком навпаки. Особливо йому подобалося, як учитель танцював.
Але сподівання Тараса, що сьогодні може буде ще веселіше, не справдилися. Насамперед зразу кинудося-в очі, що вчитель сьогодня тверезий. Не так, сказать, тверезий, як... не п’яний.
Окрім того, видимо, він трохи недомагав, а тому досить часто одлучався до своєї хати й вертав звідти веселіший.
На столі, зауважив Тарас, лежали "Граматки". То було ще насліддя старої школи, тому були всі страшенно потріпані.
Тарас заглянув до одної. Заголовні букви були видрукувані кіновар’ю. Весь текст був видрукуваний товсто, на великому віддаленню літери од літери й рядок від рядка. Хоч і дорогий був папір в старовину, а от для дітей його не жаліли.
Окрім букварів, примітив Тарас на столі купку якихось помережаних гарненьких паличок.
— Це стимбулка, сірич указка! Оце я вам даю каждому сьогодня так, а завтра кожен з вас повинен принести мені за стимбулку по гарцю пшона або по курці. Зрозуміли? Як принесеш, то стимбулка вже навіки твоя.
Хлопці брали палички й любувалися мереживом. Совгирь показував, як ту стимбулку держати. Коли хто не так держав, учитель покрикував:
— Ей ти, як там тебе! Ти як узяв стимбулку? Так тільки баби костур держать! Бери як слід, отак-о — бачиш? А ти, роззяво, чого штрикаєш у книжку? Так тільки паничі виделкою курчат за обідом штрикають!
Дехто з хлопців пробував пирхнути сміхом, але Совгирь так крикнув, що у всіх пропала охота сміятися.
— А тепер дивіться! Оця-о розтопиряка, оця-о — називається АЗ.
Совгирь так викрикнув це слово, мовби справді він був полковником
запорозьким й командував на рівнині десятьма тисячами душ.
— Повторяйте за мною — АЗ.
Хлопці загули нескладним хором.
— Се єсть перша літера абецадла, від неї бо вся наука йдеть і розпочинається. Придивляйтеся ж добре. Як у нас у школі казали: "аз — били мене раз".
Учні сміялися в ніс, штовхаючи один одного ліктями.
— А оце називається — БУКИ. Оце внизу півбубличка, а вгорі карлючечка —оце вам буде "буки". Як то кажуть: "Аз — били мене раз. Буки — взявши кия в руки".
Хлопці вже одверто реготали, а найбільше Тарас. Рішуче наука зовсім не була страшною річчю!
Далі йшло "віди" — і Совгирь приказував: "набрався біди". Далі "глаголь", "добро", "єсть" — на всяку літеру Совгирь додавав бурсацьку приказку.
Приказки хлопці заучили скоро, а літери — ні, і коли під кінець лекції Совгирь хотів перевірити результати свого труда, то виявилось, що всі приказки хлопці знали, але де "глаголь", а де "добро", розрізнити не могли.
— А коли так — ей ти й ти! — кинув Совгирь на двох старших хлопців. Підіть у садок та наламайте вишневого пруття.
— До Грицька? — обізвалися вибранці. Вони, видимо, вже проходили науку у о.Василя, отже знали, що коли учитель говорить "у садок", то це зовсім не означає, ніби при школі є садок. Не означає також ніякого іншого садка, а тільки садок найближчого сусіди Грицька П’яного.
Школяри притихли. У Тараса завмерло серце. Його ж іще ніколи не били різками. У селян це не в моді — часу забирає багато. Дав запотиличника або так огрів чим — пужалном, істиком — і кінці в воду. А то різати різки, рівняти їх, розкладати жертву, держати та ще, чого доброго, рахувати — ні, то занадто висока культура.
Тарас із тоскою поглядав на двері. Вибравши хвилину, коли Совгирь одвернувся, Тарас зірвався з лавиці — й ходу.
На порозі зачепився, впав, підхопився, пошпотався, але втекти не пощастило: Совгирь кивнув більшим хлопцям, кинулися ще й добровольці — й Тарас миттю був заарештований.
Совгирь не показав з того випадку ні гніву ні радості — занадто звичайна се була річ. Мінялася тільки черга: утікач мав дістати порцію першим.
Тарас почав кричати, вириватися, хвицати ногами. Він не знав, що цим тільки погіршує своє становище. Совгирь навіть не дивився, бо і це була річ цілковито собі звичайна. Він сортував різки й, тільки скінчивши, крикнув:
Ну, який тут тікав? За втечу — перша черга, а за борюкання — двійна порція.