Не могла рівнодушно дивитися: щось душило її, стискало серце, коли пила повними грудьми вітер далекий, співала назустріч рожевим предвісникам сонця, коли привидом білим ходила поміж камінням місячної, опоє-ної тугою гірської ночі.
Опришки відносилися до неї повздержливо: присутність чужої їм, з вищого круга женщини якось в’язала їх. Не лаялися вже так паскудно, не оповідали різної брудоти. Все ж, рахувати, попадя: попала сюди цілком випадково, завтра вернеться д’хаті, то ще нацмокаєш си ї у руку.
Але й вічно повстримуватися вони також не могли — се було цілком противне всьому їх єству. Завше носити маску, завше себе загнуздувати — та хіба ж то мислиме? Та тому ж вони й опришки, тому вони й лишили звичайні форми життя, аби бути вільними в усім, аби не ставити перепон бажанням.
А до того ще — оця вимушена безцільність. Хлоп’єча — єк громи, силки — май-май. Проситься силонька наверх, смереки хочеться з коренем вивертати, скали на скали-двигати, а тут лежи, бліх ганяй та сорочку латай.
Ще перші дні — яко-тако. Спали добами, прокидалися лиш по те, аби наїстися, їли до непорушності, до одуріння, вилежуючися потім горічерева на сонці — словом, винагороджували себе за безумні трати енергії й сил в біганинах і нападах і в безудержній титанічній любові.
Болє мене руки-ноги,
Болє мене кості, —
Та най би то від роботи,
А то від любості.
Але от уже наїлися, напилися, належалися, з надвишкою відзискали все втрачене, надовго набрали наперед. Тепер би знову бічи, знову рубати, знову виладовувати — а тут нема нічого. Нема жадних вістей, нема надії на добру поживу, а так, наосліп, іти не хотілось би.
Боролися, що аж кості тріщали; ставали лава на лаву, бігли навиперегони до повного знеможення, метали каміння, а що вже кричали, так, певно, всі ведмеді позабігали за сто миль. Марусяк і зупиняв їх був, говорячи "за ліс не знати", але вони на збитки кричали ще дужче.
Потім витягали цілий сухар з корінням, ставили сторчака на камінь, чекали ночі й запалювали. Полум’я збивалося гострим шпіцем аж до небес, в безконечність кидаючи криваві, танцюючі відблиски. Оживали задрімані гори, рвалися наблизитись, але їх то притягало світло, то відпихала тьма. Високо звивалася заблудша птиця, перелякано тріпочучи крильми, а опришки гевкали з пістолів в огонь і дико кричали.
Але й се обридло. Не помагало ніщо.
І тоді сильніше і невідступніше починала тривожити їх присутність женщини. Адже тут ніхто з них не знав, що таке повстримання, як не знає його природа. Появляється бажання — значить, треба його задовольнити, от і весь кодекс моралі. Встримувати має право лиш зовнішня сила. Ну, а от тепер нараз чомусь треба робити то самому.
І видко було, як подразнення їх росте з кожним днем. Хижими, заздрісними поглядами дивилися вони, як по вечері бере Марусяк свою любку за руку і веде до свого логова. Починали тоді розповідати один одному свої любовні пригоди, малюючи яскраві подробиці з найбільшим смаком, валилися один на одного, не спали довго, обертаючися з боку на бік та чухаючися, а нарано вставали злобні, розторгані, дикі.
Був серед хлопців один — Бідочуків прозивався. Його мати, вдовиця, славна була з того, що, сидячи зовсім на одши-бі, в хатині під лісом, уміла дуже зручно переховувати товаришів свого сина в критичну хвилю. Не раз узимі, наприклад, траплялося, що слід опришка приводить до її хати, далі слід не йде — а приходять пушкарі, перевертають все догори ногами, стіни рубають зі злості, а знайти не можуть нічого.
Впрочім, не тим лиш самим славилася Бідоча, а й ще дечим. Була на диво паскудна: як виглядала у вікно, то потім три дні собаки на те вікно гавкали. Але жадобу любові і відповідний темперамент зуміла переховати аж до своїх цілком поважних літ і не могла рівнодушно бачити молодого гарного леґіника. А то навіть тільки молодого. А то й не молодого зовсім.
І варто було її тоді видіти. Пошкрябане, з давніми й свіжішими синцями, лице її ставало брудно-бурим, рот розчепірювався, різко очерчуючи чорну яму, а в ній пару жовтих поламаних іклів; з кутів уст капала слина, безвійні очі підморгували, а рухи були, мабуть, брудніші всього того разом.
— Ліпше зі старов згубити, єк з молодов ізнайти. Правда, леґінчику?
Її збували жартами, потім лаяли, потім били, особливо як трапиться який пуританин, що ховає грішне своє тіло лиш для дівок та молодиць. Але найчастіше Бідоча досягала свого.
Бо що ж? Клієнтеля її рекрутувалася здебільшого з товаришів її сина. Виголодавшися під єнчу годину в полонинах, такий легіник з однаковим степенем нерозбірчивості накидався і на солонинку таку душну, що не тра й борсука, і на бриндзю, що сама по столі ходить, і на жіноче тіло. Напхавшися на два дні всяким отим древнім їживом, леґіник податливо поглядав на Бідочу і покірно йшов за нею до комірчини шукати щастя.
Але дивна річ! Майже завше се єднання настроїв закінчувалося драматично. Бо, видите, Бідоча була дама вибаглива, не одно бачила на своїм віку, і коли все вже скінчилося, звичайно зачинала висміювати леґіника, знаходячи в нім певного роду хиби, від котрих ніхто, навіть сам Аполлон Бельве-дерський, не був, мабуть, вільний.
Леґіник ображався і платив тою ж самою монетою, неґречно вдаючися в подробиці, чіпаючи навіть таку делікатну матерію, як питання літ. Підіймалася лайка, від якої червоніли стіни Бідочиної хати, не дивлячись на те, що були закурені сажею на півліктя.
Але ж Бідочу перелаяти було неможливо — вона ще й тим славилася. Легінь пускав у неї великим відламком, а вона засипу-вала його тисячею дрібних докучливо-гострих шпильок — і молодець врешті не витримував: забирав у жменю рештки Бідо-чиного волосся, впихав голову межи гачі і давав доброго бобу.
Баба верещала на чім світ стоїть. Пущена по екзекуції на свободу, кидала горшками, ножем, руйнуючи власне господарство, але потім усе закінчувалося миром, і ніхто не міг би поручитися, що не повториться колись da Capo1.
І син її вдався у матір. Була се неоговтана, неокресана якась натура. Він ніколи сам не знав, чого він хоче. Заводив нараз ні з того ні з сього бійку з найліпшим своїм побратимом — і тут же підлещувався до ворога; ображався на най-нікчемнішу дурницю, доводячи справу до зброї, — і переносив мовчки тяжкі образи. Завше і в усім якийсь неохарний, завше готовий на якусь брудну екстраваганцію; то блудить очима туди-сюди, то упреться бик биком в одну точку, і сопе, і плюється, і лається.
А коли, траплялося, випивав, то не було біди гіршої від нього. Кидався на людей з сокирою, заводив бійку вже без найменшої причини, от так собі, ні сіло ні впало, і був страшний, поводячи наоколо кров’ю налитими очима.
Товариші не любили його тверезим, а п’яним здебільшого зв’язували. Раніше то били немилосердно, але що ж з того: зіб’ють його на макуху, на шмат закривавленого м’яса, а тільки пустять — кидається з сокирою, стріляє з пістоля.
Завданням його життя було — знайти якусь комору, аби розбагатіти відразу. І коли він був при своїм умі, то тільки й говорив, що про всякі комори, схованки, печери з грошима і т. ін. Знав і точно описував кілька десятків таких комор, але чомусь сам не користав з них.
Скочив сей Бідочуків раз у долини, украв вівцю. Прикєг — на всіх! На товариство, ади.
Всі зраділи, бо давно вже не їли свіжини. Юрчик заходився куховарити і, розрізуючи м’ясо, пересипав його сіллю своїх дотепів і жартів. В бербениці ще позістало троха горів-ки, бриндзі було досить, кулешка вийшла королівська — отже, обід був, ади, єк панцький.
Пообідали файно, попростягалися на черевах шуваром, пішли пообідні розмовоньки.
— Мали-сми мнєсо, мали-сми горівку та ше коби йку молодицю.
— Та би й дівка си здала.
— Хех, сараки, шош ви таке говорите, шо я й не кємую.
Бідочуків сів коло Марусі. Він весь час почував себе ніби
господарем перед гістьми, все припрошував: "Харчуйте, харчуйте, не бійте си. Я ше украду". Тепер от сів коло красави-ці попаді і, як звичайно, поліз за пазуху.
Маруся скрикнула й підскочила мов ужалена.
Дмитро лежав троха осторонь.
— Мой! Лиши! — тільки й крикнув він, а у самого завмерло серце. Що, як не послухає? Що, як він, от як Бідочук, на зло, навкирки присунеться ближче до Марусі? Що тоді?.. Провалити йому голову, се ясно. А потім?
Але на Бідочукового щось найшло. Він відкотився вбік і задрав ноги.
— Та я нічо. Лиш сми хтів си подивити, ци дівка, ци молодиця.
Опришки засміялися. Цей сміх вирятував усе.
Розмова якось перевернулася у другий бік. Мишко Федю-ків сів коло Бідоченятка, обняв його й питав:
— А ти знаєш, єк я троха був твою маму не вдушив?
1 оповідав потім, як він, будучи ще "дизентиром", ховався по лісах, випадково наблудив на хату Бідочі і побачив крізь вікно, що баба сушить гроші коло вогню — запліснівіли були.
— А я собі й погадав: увійду зара’ у хату, бабу вдушу, а гроші заберу. Та відчинив си від вікна троха убік, закашляв — от ік ніби йду та й кау: "Ану-ко, пускайте мене в хату!"
А твоя матір борше поховала гроші та й пускає мене в хату. Та не спостиг я ще сісти, а вна борше викєгає книші, єєшницю з печі та й дає мені їсти: "На-ко, на-ко, харчуй на здоровлічко: зголоднів-єс, сарако, лісами".
Сів я, їм, та й зробило си ми банно. Гадаю собі — єк я ї му душити, йк вона така добра та й дає ми їсти!
— І не душив? — спитав хтось.
— Ні, душив — лиш інакше май.
Зареготали.
. XXV
Сей маленький випадок зробив дуже багато: в перший раз почула Маруся, де вона є і що з нею може тут статися. Коли вона тепер собі уявляла, що Дмитро може кудись піти і лишити її саму між опришками, — їй хотілося кричати зі страху.
А Дмитрові ясно стало, що хлопці залежалися і що доконче треба щось зачинати. Сказав о тім Марусі, але вона й слухати не хотіла.
— Як? Ти підеш? А я де ж буду?
— А ти си лишиш.
— Сама??
— А шо з того? То ненадовго.
Впрочім це Марусяк лиш так говорив: він і сам ясно бачив, що це річ неможлива. Що буде тут робити ця півдівчи-на, півжінка сама серед скель, серед полонин необозримих, по сусідству з непроходимими лісами та диким звіром в них? Може ведмідь вийти. Та що там ведмідь! Серна пробіжить мимо — і то перелякає на смерть.
І Дмитро заходив у голову: що ж, справді, він буде робити з попадею, коли прийдеться йти на рабунок? Але потім надумав.
Згадав про одного знакомого газду в Жаб’ю і рішив лишити Марусю в нього під час походу.