Вітер докидав той димок через брунатні дерева і руді кущі за ворітьми.
Гризота впеклася на серці: "Перебути з місяць або до кінця морозів, і що далі?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий підживив; доїмо конину, тоді — край".
Швидкі сніжини торкали його плечі, ніби підганяючи. Непомітно збилися рясною густотою, з неї ж завихрили, після чого метнулися в різні сторони і помчали кількома великими течіями. Закуріли враз! — мов хвилею вселенською, в непрозорій білості, закрили небозвід. Близько ж незчисленність їхню, під страшною тінню, несло в пливкій рівновазі, як іскри в сузір'ях, а потім кинуло в один і другий бік i стало творити ряди білих вирів — тисячі тисяч їх, обертаючи на кожному кроці і сиплячи в душу селянинові.
18
Означуваний сонцем, проминув кінець зими; з нетерпцем виглядає сім'я Катранників крізь шибки: на білу запону, простелену всюди. Таки почала западати, марніти, братися подзьобинами, ніби від теплого птаха. Прочорніли плями крізь неї.
Мирон Данилович ледве ходить; і дружина схуднула, стала з лиця темніша, ніж від весіннього обпалу колись, — як попіл.
Діти снували сонними тінями від холодної печі до вікон, звідти до дверей, і знов до печі, або лежали, схожі на пошесних. Дивно примовкли. Нишком терплять, занепавши; мов сухі галузки, руки в них. Підстаркуваті стали діти і поважні. Не всміхнуться. Тільки очима світять так скорботно і так чудно, ніби до цього світу не приналежні. Не скаржаться на муку. Тільки часто лягають, — животик їм роздутий і болить, то вони лягають ницьма, обличчям до подушечок, підібгавши коліна під груди і накрившись ряднами. Оленка на печі, Андрійко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рівно, знов корчаться і перевертаються часто; дихати трудно.
Що не попадуть, все до зубів — гризти: чи скалку з кінської кістки, чи навіть клаптик паперу від коробки, на якому слід ячмінної кави зберігся; нюхають облизують і жують, бо любий сам запах і смак.
Мати здоровіша, ніж тато: в нього ноги опухли і вкрилися виразками — звідти сочиться брунатна рідина, як гноївка. Він пообмотував ноги і обкрутив мотузками; зверху напустив холоші.
Коли трохи потепліло, зібрався на здобич.
— І я з вами! — покликав син.
— Ні, простудитися можна. Потерпиі
— Не час виходити, — додає мати, — і черевики ворвані.
Синок мовчить. А доня навіть не питає, тільки мерехтить з печі величезними очима. Часом дістає свій зошит: учитись; але наука ніяк не йде в недужу голівку. Зошит вертається знов на комин, куди покладено також братів, скарбик, із склом, що збирало бризку від сонця.
Мирон Данилович, ставши за ворота, вагається — чи йти коротшою стороною, мимо кладовища.
— Ат! — рішає він. — Чи не однаково? Там будемо всі; ніхто не обмине.
Підходячи ближче, не хотів глядіти на похованих — очі самі звернулися.
Сніг швидко танув; скрізь мертві, недавно покладені: в западинах, зверху, а то й на рівному місці. Ті, що присипані, проступали з землі; то голови їх вивільнені, то лікті, то стопи дроти денного світла, скрізь по кладовищу. Такий лан, що Катранникові, коли дивився, чорна неміч зайшла під грудьми, він відвів погляд.
Повертає він до рідного поля — глянути, як визволяється з мертвоти. Галузочка, відломлена від куща, обмокла важкими краплями: з снігу, що був примерз, а сьогодні розтанув. Трішки розм'якла кора і злегка подала пахощ, коди ж на зуби взяти її, розточується терпкою гіркістю — бадьорить нерви. Будить на серці втіху, дуже недовгу, бо немає просвітку хліборобові.
Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди, найняті мучити.
І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: "Вбий душі!" А так мало ти хотів — дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі" кормити дітей і одягати. Глянув селянин, — струмки сплескують, жваво дзюркочучи; їм висвічують, спрямовуються на схилі до байраку, в шумкий потік.
Над глибочиною рідкі дерева рудіють. Кружма блукають граки над їхніми верховіттями і ховаються, з каркотливими скаргами, в затінену далечінь.
Стежив хлібороб, як пробуджується земля — в світлості, браній від сонця, мирного і ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
Не чує серцем, чи це здійсниться. Він хворий став; і земля — не своя; і посівного немає. Клапоть лишився на згір'ї, коло садка, — теж заберуть, рано чи пізно.
Викрякують гайворони, кружачи і шукаючи корму на чорноземі, де селянин не має собі ні ріски.
Забарно відходить він! Від степового повітря роз'ятрилася в єстві дика несить, що, мов незримими кігтями, пронизувала, в пекучому відчутті. Лихоманила нерви і тьмарила свідомість. В розпалі мучення зневолювала кудись рухатися наосліп, без глузду і стриму; дражнила злісно, як пораненого вовка, найменшою дрібницею: ось, мертвою бур'яниною, об яку затнувся чобіт, і також бризками, що від неї сипнули на руку.
— Що там: є живі люди? — питає жінка.
— Круків більше.
— Їх можна впіймати? — цікавиться син, глядячи пильно, непорушними очима.
Батько став: його раптова думка вразила.
— Можна, а навіщо?
— Так...
Можна; тільки їх не їдять—смердючі. Хіба спробувати?
Він молотком розбив кінський маслак, поклавши на дривітню. Обсмоктував кусники і обгризав. Діти ж відмовилися. Хоч не була доня хоровита, як покійний первісток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що лякав батька: ніби остання прикмета, дитячий погляд — поза довколишністго. Блаженненька доня! — терпить сумирне. Навіть пробує всміхнутись, але не може; такими і зостаються риси обличчя, як застигли в виразі болісної зосередженості. Безгоміння в хаті.
Більше із звички, ніж необхідності, Дарія Олександрівна ходить коло печі і мисника. Конини мало: на тиждень-другий, найскупішими пайками. А далі? Обличчя не відзначує в собі жодного настрою, крім гіркої понурості, що вкорінилася в істоті, ніби нова вдача. З терпеливістю, дивною самій, господиня зносить голбдні болі. Дивлячись на неї, Мирон Данилович буває вражений: така сила противлення недузі і зморі, особливо виголодженню — в жінки, ніби слабішої; коли ж рухається так вільно! — витриваліша, ніж він. Йому голова обпливає кружма, з нападами потемнення в очах; ноги, як колоди, в темно-рудих гнійничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак і задихався.
Обмивши руки, до вікна підходить; здається, душа вражена вся, мов обдертий чорноклен, і перенесена в круг без сталих байдужих речей, замість яких тепер інші, хоч подібні. Торкають гостро і чіпляються до нервів. З беззвучним гамором надходячи звідусіль, пронизують і наповнюють страшним неспокоєм — його! — хто жив завжди в тихості серця. Зробився ж, мов собака. Дрібнички ранять. Він часом ладен був розридатися з ображеності і набіглого болю. Що говорилося і діялося, враз побільшувало свій вигляд, з мукою обпалюючи його свідомість і збуджуючи нерви до заперечення, ніби в відчайному викрикові на кожну окрему вразу і на всі: щоб позбутися їх і відсторонити якийсь невідступний намір.
Також для рятунку від них душа вимарює собі на допомогу, з хвилюючою видивністю, багато вражень в незвичайну повторність їх. Чуттєвими зривами, пекучими, як від приску, заповнює існування, сама зв'язуючи власну особистість в навісному полоні.
Що рівноважилося в переживаннях — розбито на окремості, як хворі півтіні, що стали мучити серед безвихідності. Чужою стала і немилою довколишність: ніби з глухими глибинами, що, крізь замкнутість, обвіяні в злий подих і небезпеку. Все відійшло від коренів, як і сама душа: ніби хитається, не маючи вже рідного приєднання в існуючому. Страшенно звузились уявимі простори видимості, мов завалля якесь, де треба знайти хоч кусник поживності і вгасити лютий зойк — не з звуків зойк, а з почуттів! — той, що терзає, як розпечене і разом жахливо чорне вістря крючка, вгородженого в єство, але невидного. В'ївся і створив недугу. Нема спромоги проти неї і нічого нема, що могло б звільнити.
"Як мені втишити себе?" — відчаюється Мирон Данилович.
Він побачив дим над своїм двором, довіяний з горбовини, що над річкою, і чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився і в думці вилаяв того, хто десь розводить багаття.
Вернувся в хату і від змори приліг; хотів забутися в дрімоті. Мучений безпорадністю, терпів, як на кутні перед мордуванням, закривши очі.
Здавалося: надходить погибель. Довго лежав, кволий, мов травина, зрештою, дрімота перемогла. Враження ж від близького диму і далі непокоїть якусь ніби замістосвідомість, бережену в сні — без реальної самозвітності денного "я" в його світлі. І дражливий неспокій таки збудив.
Мирон Данилович, підвівшися, посьорбав юшки з сизуватими волоконцями конини, аж причорнілими, що розкипілись і плавали в мисці.
Хотів вийти: розвідати про дим, а несила! — чув, що недужий; знов ліг і потопився в сонну непам'ять.
Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
— Я хочу з вами, тату! — припав Андрій, — Візьміть мене!
— Мокро надворі.
— Тату, я — з вами!..
Жаль стало: нудиться синок і нидіє. Взяв його. Пішли до надрічного горбовиння з глинищами; ген там, на схилі, підводиться дим — їдкий і темний, від землянки. Кругом бур'яни, що видержали мороз і завію, і ось тепер, під кінець зими, в розтепель, ні впадуть, ні похиляться; стирчать, як руді списи і стріли.
— Чого дим, тату, страшний? — питає син.
— Скрізь дим страшний тепер, скрізь.
Відповівши хлопцеві, Мирон Данилович відчув: справді, страх нападає через той дим, що відучора непокоїть.
— Ні, тату, цей дим — як смерть!..
— Що ти вигадав собі? Перестань!
На пустоші син помітив западину: так буває над недавно викопаною і швидко загорненою ямою.
— Тату, дивіться, кістку видно!
— Яку кістку?
— Ось, із землі: це людська...
— Звідки взятися?
Глянув батько і в грудях йому схололо. З землі вистромлювалась велика стегнова кістка — напевно, чоловіча; біля неї проступали менші: крізь землю, що осіла.
"Вбито когось і з'їдено, а кістку .в яму..."
Найближча до поховання — та землянка, що, справді, жахливо димить. Став: дивиться на неї Мирон Данилович, і син теж очі туди втопив.
Нора в схилі подібна до печери, відгороджена від світу низькими дверима і стіною, в якій, замість вікна, дірка з осою шибкою.