А це була дияволиця, хочете знати. "Приложи, каже, святий отче, свою руку до моєї груді і втиши хуртовину в мені, бо серце моє потах-ає, так за тобою вбивається, так бо тебе я покохала". Грудь її була неторкана, дівича, лебедина і зовсім не хвора вона була, а тільки спокушала юнака, що посвятив себе. Та ще не зовсім відрікся від цього світу. Поклав їй руку на грудь і вогонь у ньому спалахнув, так бо боровся з дияволом цей праведник. А коли збагнув, що злого духа не поконає, другу руку поклав у вогонь, поки рука його не згоріла і не зітліла. Ось тільки таким чином погасив він похіть свою плотську.
А що з дівчиною сталося, — спитала я перегодом, замислившись.
Пізнавши на цьому праведнику силу віри, покаялась, в монастир пішла...
А ви ж казали, що вона — бісиця, зумисне підіслана...
Та хто її зна, панянко, — посміхнувся він, — автім всі жінки либонь бісиці...
І до чого ви мені це розповідаєте, Тріадо?
Він мовчав, тільки спильна дивився на мене, неначе вивчав. Од навислих хмар, од густої листви над нами стало темно як у горобину ніч. Вітер вже доносив теплі краплини ще далекого дощу, осока шуміла біля старої криниці, квіти схилялися додолу. Блиснуло, грім ударив так начебто зовсім близько, брили камінюччя покотились по леваді.
— Вже не встигнете перебігти до саду, панночко, — почувся його приглушений, потемнілий, але палючий голос, — бачите, яка шура-бура зірвалась...
Було нестерпно тихо, а дуби тільки здрігались від далеких громових розкотів.
— Трублять у труби Господні, — чуєте: колісниця Єлисея гуркотить...
Я притулилась мокрою вже від краплин щокою до конара і знала: в цій сивій, моторошній пітьмі, що насувалася з бурею, чатує він — цей любашний скит. І я не могла подолати тривоги, що чинила мене кволою.
— Панночко, — шепотів той самий голос, — я сам це досвідчив, я сам обмислив те все: подвиг того святого ченця це не подвиг, а гріх. Совершенство людини — це Жизнь, а не відречення від Жизні. Довгими роками ця думка турбувала, мучила мене. Я задля неї і той монастир покинув, може й свою віру розгубив, бо збагнув, що це все тільки самоомана. Я радість і благодать знайшов у світі живому, а не в мертвому. Чи ви чуєте мене?
— Чую, — сказала я серед громового удару, від якого знімовніли дуби. Від блискавиці мертвою, блідою стала трава, осока й вільхи на лугу, що тяглися аж до масиву нашого саду; на мить це безсердне сяйво смагнуло землю, — я чую, Тріадо...
І я сама жахнулася свого такого ж потемнілого, зневоленого голосу.
І цей чоловік, що стояв під дубом, став мені неймовірно знайомий в цьому сліпучому ртутно-голубиному осіянні того вечора. Він мені видався знечев'я усміхненим Леонардовим святим Себастіяном на тлі
загадково-фіолетного неба над пініями Сієни. Це був лукаво усміхнений юнак, ажніяк не святий, поганин. Губи його вбирались кров'ю жаги, були скошені пере-лесницьким посміхом людини, пожадливої повного життя. А водночас це був посміх безнадійносте, бо це було захоплення не на вічність, а на одну мить. Я не могла одірватись від його обличчя, що могло бути водночас і ликом святого і образом диявола. Це була довершеність спокуси. Я забула тоді про все, про повне безглуздя такого плотського знесилення, я ледви змогла відволодати себе, щоб усвідомити собі цілковиту недоречність, безглуздя цієї зустрічі, навіть самої її можливости.
... Тріадо, сказала я якнайтихіше, і тоді ж збагнула, що я перебуваю під лункими склепіннями собору Софії, серед білосніжних мурів і хочу вирватись на волю з цієї будівлі, де живуть і янголи і демони; я усвідомила всю владу цієї могутньої базиліки над неміччю людини, — Тріадо, — стиха сказала я, — я говорю найтихіше, а однак це віддається столунням у сутінку собору, ти знаєш, що це світанок; дерева в інею, вони срібні як окуті в срібло ловчі роги ковуїв; князь Ярослав Мудрий, вже літня людина, кульгаючи, спертий на посох, увійшов у притвір і спинився перед Орантою, а потім пішов попід мурами, налягаючи на скалічене коліно, дивився на свіжо вимальовані фрески, що зображали ігрища на гіпподромі. А я стояла, грішна, зложивши руки, на мені була стула коліру спілої вишні із злотним тороком, в ухах були ковтки, а на шиї важка пектораль, викута майстрами з Аквізграну. Де був ти тоді, отроче Тріадо?
... Було йому засміятись дрібним спорзним смішком і я не одволодала б себе ніколи. Я таки опритомніла. Я була в Колодяжному. Не було ні близьких розкотів громів, ні блискавиць, які наближались як люті парди, але відходили приборкані. Краплини дощу просовгувались крізь листву, вода в струмку рябіла.
Може ви налякались, панночко? Гахнуло таки зовсім близько, навіть розпанахало в'яза. Зважте, як у таку хуртечу сутужно бути на морі, в горах, — шепотів Тріадо, схилившись надімною, ох як сутужно бути в громовиння оподалік дому. Ми, одного разу ішовши з Трапезунду, на такому крихкому кораблику, нашому, — він зветься попівка, устряли також у хуртовину, зжалься Перуне! Тільки кресало, а люди впали ницьма на покладі, моляться, це прочани були, з Єрусалиму поверталися. А вдруге це було в Імере-тії, в горах, та на таких височенних над рікою Ріо-ном, і там знов застала нас хуртовина. Біло було скрізь від громовиць. Я думав — ну, друже, не переливки, а от бачите, спасся.
Ви як той Язон були за золотим руном над Рі-оном, аргонавт...
Я і в Індію вже йшов, панянко, — блиснули в мороці його зуби, — хотів дійти до самої колиски людства, до мудрості джерел. Всякії думки були. Індія, чи ви знаєте що це таке? Самоджерельна правда, ви розумієте?.. Світ світів... Але не повелось; до Бухари тільки дійшов, знітився, а там і інші думки народилися... Ох і бунтівничі ж думки...
І мучать думки?
Давніше мучили — засміявся він; а тепер від них відпочиваю. Правди ніде не найдете в світі. Може тільки в Індії, за сімома горами. Є там таке Біловоддя, де мудрці живуть. Та хіба це з нашими та химерними силами?
Дивна ви людина, як слухаєш, все у вас якась плутанина...
Може невіглас, скажете? Тут мене багато й за гіршого мають...
Автім, хто вас знає, хто ви, насправді?..
Птах небесний, аки не сію не жну — попав він знов у свій скомороший, нісенітний тон; — світом блуджу, світом блуджу...
Я підвелась; мряка проясніла. Здається, дош переставав. Я вийшла на стежку.
— Нікому не говорити, що я вас тута бачив?..
Його голос глузливо зостався в пітьмі, між дубами. Він там і закляк, як лилик, як шестокрил, зо своїм скоморошим хихотінням. Я нічого не відказала й пішла межи дощ, швидко пішла до саду. Справді, я починала розуміти Немирича, що так хоче смагнути цього юродивого по обличчі.
XX
Олелько хотів, щоб загальний настрій безжурно-сти, що володів усім гроном того вечора, передався і йому, але це вдавалось тільки короткими хвилинами. "Олелько, чом же ти не танцюєш, юначе?" Покрикував на нього дядько Сашко, вертівшись у вальсі. В двох кімнатах, найбільших у старому домі, було аж глітно. Пані Ольга грала старовинні вальси й кадрилі. Зелені, рожеві, білі сукні, замітаючи підлогу, з якої одгорнено килими, черкались об Олелька, так що він зсутулювався й тулився до одвірка. Може він і танцював би, але йому не хотілось, до сірої нудьги не хотілось. Він, власне, зневолений, пройшовся раз
у непевному, юнацькому вальсі з довгою як тика, панною Зоєю, одною з чотирьох дочок сусіда — полковника Монтовта, з сусідніх Восьминог, з золотокосою, пухкошокою маленькою кузинкою Гуляницько-го, але це його ніяк не розважало; він видавався собі неймовірно незграбним, ведмедювато наступав на черевики своєї дами й покинувши її, був безмежно радий, шо це в суті речей безглузде вертіння по кімнаті, скінчилось. Цікавіше було спостерігати інших. Автім він тут мало кого й займав — панни, навіть ця наймолодша Монтовтівна з синім бантом в косі й уста-ми-трикутником, і кузина Гуляницька були старші за нього й трактували його ще як хлоп'я. Інші й поготів: страшенно весела пані Лала, що була замужем за старшим від неї на багато літ, богатющим, але по вуха в боргах — Шимановським, сусідом з Нижніх Волківців, як говорили між собою старші "метелик спурхуючий" з квіткою в кучерях; чотири сестри Монтовтівни: Міра, Зоя, Ада, Марина, всі — як казала пані Ольга, аж пищать за женихами; всі три тітки й ще дальша ніж Гуляницька, родичка — романтичної вдачі, як казали, й мистецьких зацікавлень, недавно з Парижу — панна Інна Рославець, ніхто ним не цікавився, ніхто не звертав на нього уваги.
Всі вони, на возах, бриках і в фаетонах поз'їздилися після полудня, сповнили дім і всю садибу гомоном, подалися грати в крокета та в "серсо", що, як казали, стало цієї весни модним у Відні. Інші гойдалися на "гігантах", які дядько Сашко та пан Мирослав збудували в садибі, ходили на луги дивитись на рославииький табун, нанесли з полів і лугів копицю квітів, а ввечері, — було бо Івана Купала, — пішли на річку, де палено вогні й стрибано через них; плели вінки і пускали по річці, вчинювали неймовірну метушню. Всі панни були миловиді, трояндно-свіжі і щебетливі, може ніхто, крім Олелька, не спостерігав їхніх невеликих хиб — загумінкової маніжности, дітвацької вередливости і невинної зальотности. Але ті хиби не були такі великі. Були це здебільшого дочки старосвітських поміщиків, багатіших і бідніших, або всілякої повітової знаті, виростали серед лісів і садів у глухомані, ніякими важливими справами не цікавились, мріяли тільки про женихів, з якими б вони танцювали кадриль та "па д'еспань" на губерніяльному балі, що бував раз у рік, переглядали журнали з модами і, тільки деякі з них, читали сантиментальні романи та вибиралися на вищі курси у столицю. Іншою була й панна Інна, що трималася осторонь, за що її називано "зломаною лілеєю". Найбарвистіша була пані Лала і Олелько . іноді, крадькома, зупиняв свій погляд на її стрункій і гнучкій постаті, коли вона пробігала повз на своїх бистрих ніжках, а її зальотний сміх і низький голос навіть бентежили його — це була розцвіла, пишна айстра.. її грайливий сміх лунав серед присмерку, в саду, посріблілому від роси надто принадно, надто зазивно. Чоловік пані Лали, порося-чорожевий, лисий пуцулуватий панок, що залишався завжди біля картіжного столу грати у безконечного преферанса, ненароком зауваживши свою дружину в гроні кавалерів, надміру розбавлену і розвеселену, добродухо гукав до неї крізь синій димок своєї сигари: "Лалусю, уважай на себе".