Та дідько з нею — з тією дорогою! Вас, напевне, цікавить доля Марії з Олексою... Так, за тієї ситуації мені залишалося тільки одне — змусити варана заревіти і в такий спосіб попередити колег. Але перед тим я повиносив на подвір’я ліжники, скафандр і все інше майно, яке могло б їм стати в пригоді, поскладав віддалік на купу і завалив його пальмовим листям. Тоді заходився галасувати й вимахувати руками, намагаючись привернути до себе увагу рептилії. Та мої дії не справляли на неї враження. Тоді я наблизився на безпечну відстань і почав кидати в тварину камінням. Але й це не змусило її заревіти. А тим часом дві цяточки внизу перетворилися на дві постаті. Ще трохи — і вони б вийшли з-за гаю і опинилися б у полі зору рептилії. Раптом майнула думка наблизитись до гнізда... От коли потвора ошаленіла! Не зробив я і двох десятків кроків у напрямку кладки з трьох зелених яєць, як вона кинулась до мене. З кожним її стрибком довгий червоний язик виривався, немов полум’я з паяльної лампи. Я, ковтнувши таблетку, заскочив в лабораторію і замкнувся. Рептилія ще дужче заревіла, ніби попереджаючи, що йде на таран; та коли її живіт заступив виднокіл, на якому вже чітко виднілися постаті Марії з Олексою, я натис на клавішу..."
На цьому запис Дубчака вривався. То була остання сторінка, перегорнувши яку, Чумак побачив, що частину загального зошита було відірвано.
Тривога за Марію й Олексу, а також враження від прочитаного заважали Чумакові прийняти якесь рішення. Він стояв, втупившись у порожнечу двору, ще з добрих півгодини. Почулися звуки розчахнутих кватирок. В інституті починався робочий день. Перший, про кого подумав Чумак, був начальник відділу, який, на щастя, перебував у відпустці і, отже, не міг побачити із свого вікна лабораторію. А її, з усього видно, слід негайно заправити пальним і відіслати туди, звідки вона з’явилася. Щойно він про це подумав, як пролунав скрип незмащених дверей. Учений упізнав невисоку постать Пойди. Впадали в очі незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний портфель у руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимка. Мить постоявши і нікого не виявивши в лабораторії, Пойда повернувся і вийшов у супроводі жалісного рипіння дверей. "Треба б змастити завіси..." — подумав Чумак, хоча це його й найменше обходило. Він захопив з собою щоденник і, причинивши двері лабораторії, поспішив до себе в сектор.
...Як тільки вчений зайшов до кімнати, пролунав дзвінок. Телефонував Славко.
— Мирославе Петровичу, — він навіть не привітався, — домовляйтеся про блок живлення. За півгодини з’явлюся, і ми замінимо ним старий...
— Де зараз Марія і Заміховський?
— Потім поясню. Не марнуйте часу.
— Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.
Завжди флегматичний голос Славка цього разу бринів тривогою. У Чумака були й інші причини хвилюватись. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. І це мало відбутися одразу ж після повернення експедиції. Отже, треба, щоб лабораторія негайно зникла. Він уже наперед "смакував" скандал, який по тому вибухне. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі. Чумакові раптом стало нічим дихати. Здавалося, в якусь мить хтось викачав з кабінету все повітря. Він ступив до вікна і розкрив його навстіж. Та з прохолодним ранковим повівом на нього накотилась нова хвиля тривоги: двір швидко перетнув Пойда. Він, мабуть, був десь у коридорі, бо йшов з тим же чорним портфелем. Озирнувшись, хутко зник за дверима лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що він забув замкнути двері на ключ. Перед його очима на мить виникли панель управління хрономобілем з відкинутою кришкою і червона клавіша з написом "В дорогу". Учений метнувся з кабінету. Від того, як швидко він опиниться в лабораторії, залежить життя трьох людей. Адже, якщо Пойда випадково натисне на оту червону клавішу...
Щойно він опинився в коридорі, як відчув знайомий уже стан, коли простір немовби матеріалізується, — спочатку нагадує воду, потім драглі, а потім скло. І себе він на мить відчув вплавленим у те скло.
...Славко застав Чумака на порожньому подвір’ї. Вони якусь мить дивились один на одного: Чумак — з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором.
— Я забув замкнути двері, і в лабораторію проник Пойда, — тихо проказав учений.
З дня останньої їхньої зустрічі Чумак ніби поменшав на зріст, його щоки запали, лице стало сірим. Вони довго мовчали, втупившись у те місце, де зовсім недавно стояла машина Заміховського. А тоді обізвався Славко:
— Гадаю, на порожній рейс назад у них пального все ж вистачить...
Вони попрямували в сектор. Чумак не віднімав руки від лівого боку грудей. На сходах він щоразу зупинявся і обережно переводив подих. Опинившись нарешті в кабінеті, він висунув шухляду столу і дістав ліки. Коли йому трохи полегшало, він запитав Славка, кивнувши на синій зошит:
— А куди поділася решта сторінок з цього щоденника?
— Не решта, а більша частина, — сказав Славко. — Я одірвав ті аркуші і залишив разом з майном. Їм же потрібно на чомусь вести записи.
Помовчали. Вчений запитав, вагаючись:
— Як ви гадаєте, Славо, чим там могло закінчитись?
Дубчак не поспішав з відповіддю. Його обличчя, на якому завжди було знати скепсис, навіть зарозумілість, ще більше видовжилось і тепер, здавалося, належало зовсім іншій людині — вдумливій і поміркованій.
— Гадаю, — нарешті обізвався Славко, пригладжуючи вуса, — що сцена моєї втечі відбувалася на їхніх очах. Це головне. А як учинять колеги, побачивши те, хтозна. Може, знайдуть прихисток у гаю, а може, рептилія, не бачачи більше загрози для своєї кладки, покине її і піде туди, звідки прийшла... Втім, мене більше турбує поява там Пойди.
— А те, що в реакторі може не вистачити пального на зворотний шлях, вас не турбує?
— У тому-то й справа. Якщо гравеліт опиниться в незвіданому краї з порожнім, так би мовити, "баком" та при наявності Пойди, вибратися звідти буде ой як важко.
— Ви вважаєте, що то гравеліт?
— Ну, авжеж. У казочку про "машину часу" я не повірив. А що може бути ще, як не гравеліт?
— Гаразд... А як по-вашому — у якому місці земної кулі ви побували?
— Важко сказати. Може, то якийсь із островів Нової Зеландії чи Галапагоського архіпелагу, а може, куточок у сельві Амазонки...
— Але ж і острови Нової Зеландії та Галапагосів, і південно-американська сельва кишать різноманітним птаством. Як могло трапитися, що при такій кількості комах зовсім відсутні птахи?
— Ну, я не знаю. — Виразом обличчя Славко нагадував тепер відмінника, якому на екзамені поставили питання поза програмою. — Пам’ятаєте, якийсь пілот виявив у амазонських хащах плато...
— Але ж на тому плато водиться безліч птахів...
Чумак ставив такі питання не з метою переконати Славка, що той справді побував у тріасі. Він зараз і сам був радий повірити у те, що Заміховський змайстрував гравеліт. Тоді б вони мали шанс дістатися до повітряних, морських або сухопутних трас і таким чином врятуватись. Але все, про що писав Заміховський, а також свідчив Дубчак, вказувало на те, що молодші колеги Чумака дійсно побували в тих краях, де простежуються найперші витки спіралі розвитку живого на Землі.
— Чому я вважаю небезпечною появу там Пойди? — обізвався Славко. — Якщо він наважився зайти в чужу лабораторію, та ще й заходився вмикати там прилади, то що йому завадить так само поводитися й там?
— Справа в тому, — сказав Чумак, — що є наказ про передачу лабораторії у відділ Мурченка. Через те Пойда й зайшов у неї...
— От-от. Прикриваючись цим наказом, він там хазяйнуватиме, як у себе вдома.
— Гадаєте, Заміховський дозволить йому порядкувати?
— Пойда не з тих, кому можна стати на заваді.
— Не бачу підстав можливого конфлікту, — сказав учений. — Адже при такій кількості пального, яке залишилося в реакторі, далеко не помандруєш. Лишається тільки одне: відправити лабораторію порожняком назад.
— Саме з цього й почнеться суперечка. Пойда, побачивши тамтешніх потвор, побоїться залишатися без лабораторії бодай на одну ніч.
— Та палива ж у реакторі лише на порожній рейс. Хіба Заміховський не зможе йому пояснити?
— Заміховський-то зможе, а от чи спроможний буде зрозуміти Пойда?
— Не думайте, що Пойда такий нерозважний...
По цих словах Мирослав Петрович відчув, як його серце спочатку сильно забилось, ніби силкувалося виборсатися з чиєїсь руки, в яку воно потрапило. Та невидимі пальці стискали дедалі сильніше. По хвилі йому вже здавалося, що то не пальці, а щупальці вростають йому в серце. Немов сліпий, Чумак нащупав на столі пляшечку, але вже не спромігся накапати з неї в склянку. Зробив те за нього Славко. Він і до рота підніс розбавлені водою ліки. Потім викликав по телефону "швидку допомогу".
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Уже тиждень як Чумак перебував у кардіологічному відділенні. Лікар запевняв, що нічого лихого: мовляв, нервове виснаження. Проте виписувати не поспішав.
"За такої хвороби, як у вас, — сказав він Чумакові, — найперші ліки — спокій. А потім уже все оте, що я вам понавиписував. І раджу поменше приймати гостей. А якщо вже конче закортить побалакати, то краще зателефонуйте".
Він, мабуть, мав на увазі щоденні відвідини Славка. Звідки йому було знати, що варто хлопцеві не з’явитися бодай один раз, як Чумакова уява понавигадує такого, що не допоможуть жодні ліки.
Тиждень тому, коли Славко відвозив його до лікарні, Чумак звелів молодому колезі, щоб той негайно домовився про блок живлення і подбав, аби він був напохваті. Дубчак виконав це того ж дня. А ще він мусив "оселитися" в Чумаковому кабінеті і стежити за подвір’ям.
Мирослав Петрович уперше по-справжньому оцінив молодшого колегу. Одних тільки творчих здібностей було замало, щоб з години на годину, з дня на день чатувати біля вікна. Потрібні ще почуття відповідальності і старанність.
Поглядаючи на Славка, Чумак відчував до нього майже батьківську ніжність. Та водночас його не полишала й тривога. Він промовив з погано прихованим занепокоєнням у голосі:
— А що як лабораторія з’явиться зараз, у цю мить, коли ви сидите тут, у мене?
— Ми про це одразу ж довідаємось, — відказав Славко. На запитальний погляд ученого пояснив: — Зараз у вашому кабінеті чергує Валерій — мій товариш. В разі чого він одразу ж зателефонує сюди.
— Це той, з відділу Мурченка?
— Не хвилюйтесь.