Чи вам ваша мати ніколи не скаржилась на свої недуги? Чи ви самі не помічали, що з вашою матір'ю негаразд?..
— Власне, в матері я часто констатував рецидиви тропічної малярії, від чого, на мою думку, виникла гостра анемія... — нетвердо, мовби виправдовуючись, почав Олександр Іванович, усе ще не розуміючи, куди хилить зав. Але Ходжаєв спинив його:
— Розуміється, розуміється... Це також може бути. Але підійдімо до неї.
Олександр Іванович зачудовано, мов виходячи з трансу, підійшов з Ходжаєвим до своєї матері, що прибирала на столі, й тривожно подивився на неї. І йому раптом уперше так яскраво впала в очі її страшна худез-ність. Він здивовано, ніби хтось підмінив йому звичайний образ матері, оглядав її кощаві, жовті, мов з воску, руки, зморщену шию, землистий колір звислих щік...
Мати, відчувши, що знову про неї зайшла мова, ніяково всміхнулася, але її усмішка була така нужденна, така страдницька, що, здавалось, вона ось-ось заплаче. Це враження збільшувалося ще й тим, що мати й тепер раз у раз підносила до рота руку, витираючи вологі губи.
— Що тобі, мамо? — тихо спитав Олександр Іванович, почуваючи більше як син, а не лікар, що матері справді недобре.
— Та чогось, не знаю, слина сьогодні весь час іде... Просто аж ніяково! — сказала поспішно, аби її більше не питали, мати, але Ходжаєв підхопив це і тихо зауважив Олександрові Івановичу:
— Це, до речі, також один із симптомів... — І до старої голосно: — А скажіть, Одарко Пилипівно, — запрети у вас бувають?
Лагідний голос і добрий, сердечний погляд Сашко-вого начальника збадьорили стару.
— О, це буває! — аж повеселішала вона, ніби їй приємно було, що в неї бувають запрети, яких допоминається такий хороший гість-начальник. — Буває, як запреться, то днів два, а то й три, гляди...
— Ще один симптом, — значущо глянув на Олександра Івановича Ходжаєв.
— Покажіть мені ще раз, де вам болить, коли ковтаєте. Ніна Олександрівна пішла надвір по Васю, і стара
охоче відслонила край сукні біля коміра й показала на верх грудинної кістки, що чітко випиналась крізь тонку, суху шкіру.
— Отут.
Ходжаєв постукав по шкірі зігнутим пальцем.
— Болить?
— Болить... — тихо відповіла мати.
— А тепер, — сказав Ходжаєв, повертаючись до Олександра Івановича, — коли до цього додати ще дисфагію *, біль за грудиною під час ковтання, далі спрагу, слинотечу й, нарешті, загальний кахексичний вигляд...
— Що ви припускаєте? — спитав пошепки блідий Олександр Іванович, уже здогадуючись про діагноз Ходжаєва, і в горлі йому пересохло.
— Чи вам, колего, не спадає на думку можливість у даному разі... — Ходжаєв спинився, одвів трохи набік Олександра Івановича й тихо закінчив: — Можливість, припустімо, cancer oesophagi?.. **
Олександрові Івановичу спинилось дихання, і він широко розплющеними, повними жаху очима дивився на Ходжаєва. Той обережно взяв його за лікоть і тихо одвів до кабінету.
Кілька хвилин вони мовчки стояли коло письмового столу. Стримуючи і своє внутрішнє хвилювання, Ходжаєв замислено дивився у вікно й спокійно казав:
"Дисфагія — розлад ковтання.
"Cancer oesophagi (лат.) — рак стравоходу.
— Розуміється, коли ми не маємо рентгенологічних даних, не зробили зондування, ми не можемо робити ніяких остаточних висновків. Це тільки припущення, один із варіантів... До того ж треба відкинути можливість функціонального захворювання стравоходу, можливість новоутвору середостіння або, нарешті, навіть аневризму аорти... Проте ви самі розумієте... — Ходжаєв співчутливо подивився на Олександра Івановича і приглушеним голосом закінчив: — Симптоми дуже підозрілі...
Якби це була не його мати, а хтось інший, йому як лікареві було б досадно, що хворобу діагностував не він, а другий лікар; йому було б неприємно й соромно перед завоблздороввіділу, що він прогледів у хворої рак, тоді як симптоми були такі виразні, що випадок можна було б назвати "студентським раком", який легко може розпізнати й недосвідчений студент-медик. Але це була його мати, мати, що жила з ним поруч, яку він бачив щодня, мати, яка перед його очима, марніла, сохла, згасала, а він нічого того не помічав! Не помічав — і як лікар, і як син... Як це могло статися?..
Не як лікар, а як людина, мати якої небезпечно хвора, він уже не сумнівався в слушності страшного діагнозу. В пам'яті виринуло, як нещодавно мати відмовилась від ковбаси, а потім узяла шматочок, і їй стало зле, виринало ще багато-багато дрібниць, які він механічно зафіксовував у пам'яті раніш, не надаючи їм ніякої ваги, а тепер вони з невблаганною об'єктивністю стверджували діагноз. Він пригадував їх поза своєю волею одну за одною і все питав себе: "Як же, як же могло статись, що я нічого того не помічав?.."
Усе, що відбувалось тепер навколо, було ніби завішане густою марлевою сіткою. Він чув, як Ходжаєв казав йому, що треба якнайшвидше зробити рентгенографію огруддя, як він радив йому негайно взяти відпустку; Олександр Іванович зрозумів, що про хворобу матері знають уже й інші, бо Пісочкіна умовляла стару завтра ж їхати до району й обіцяла прислати по неї з тропстанції підводу; чув навіть, як дружина пошепки питала Пісоч-кіну: "Це не заразне?" Та все це він сприймав уже здалека, ніби воно відбувалося десь на сцені в якійсь важкій драмі, де він уже зіграв свою роль, тоді як інші ще грали далі...
Мозок йому тільки сприймав слова, не розбираючи їх значення, і недбало відкладав їх кудись набік, а просто перед ним стояло оголене, болючо-реальне, страшне в свой правді: мати хвора на рак, рак стравоходу — одну з найтяжчих і безнадійних, надто при задавненому стані, форм раку.
І знову, і знову перед ним виникало питання, на яке він не міг знайти собі відповіді: як це могло статися?..
XXIII
Йому застелено постіль на канапці в його кабінеті, як то він просив, але спати він не міг. За ширмою спала чи удавала, що спить, його мати. Олександр Іванович напружував слух, щоб почута її дихання, але за ширмою було тихо.
Мати ще житиме якийсь час — два, три місяці, може, півроку, може, навіть більше, та однаково — вона вже приречена. В її кволому організмі поволі, але невпинно точиться страшна руйнація, яку ніщо, ніщо, крім вчасно взятого хірургічного ножа, не може спинити. Вчасно!.. Рак стравоходу нічим себе попервах не виявляє, і перші симптоми, перші скарги хворого з'являються звичайно тільки тоді, коли хвороба зайшла вже далеко. Мати ніколи не скаржилась, навіть сьогодні вона не спитала ні Ходжаєва, ні самого Олександра Івановича, коли Ходжаєв поїхав, — яку ж хворобу знайшли в неї Сашків начальник та й сам Сашко, що хоч і силкувався кінець кінцем опанувати себе й бути при матері спокійним, та це кепсько виходило в нього.
Коли ж, коли могла початись у матері підступна, нещадна хвороба?.. Олександр Іванович намагався пригадати, коли саме почала мати марніти, коли змінився їй настрій, коли вона стала сумною, мовчазною, але йому здавалося, що мати весь час, відколи він узяв її до себе, була однаковою: худою, мовчазною і зажуреною. Тільки сьогодні, віднині, між нею і ним стало ще щось, що різко відмежувало її від усього того, що живе й ще буде жити, тоді як його мати незабаром має вмерти. Це щось, як жива, третя істота, було тепер невидимо тут, у кімнаті, причаїлось за ширмою коло ліжка матері й нечутно витискає з життя його сумну, покірну матір. І це воно принесло сьогодні з собою до приміщення дух приреченості й неминучості, аж навіть Ніна Олександрівна круто змінилась: розмовляла тільки пошепки, крадькома й з острахом поглядаючи на свекруху, скрушно зітхала й не давала свекрусі нічого робити. Вона сама принесла з кухні вечерю, до якої, крім неї і Васі, не доторкнулися ні чоловік, ні поготів свекруха, застелила свекрусі ліжко, старанно вибивши матрац і подушки, щоб старій було м'якше лежати, і зовсім не здивувалась, коли Олександр Іванович попросив її застелити йому окремо в кімнаті, де спала його мати. Та саме від цієї запопадливості й бажання прислужитись свекрусі, що їх тепер раз у раз виявляла в різних дрібницях дружина, йому ще більше здавалося, що вже по всьому, що мати вже вмирає і дружина тільки поспішає вирядити її пристойно в останню путь... Це нервувало його, і коли дружина близько коло нього проходила, він намагався не зустрічатися з нею поглядом.
Так, мати ні на що не скаржилася. Ніколи не нарікала вона на свою долю. А коли доля, що одних чомусь пестить, а інших несправедливо обминає своєю ласкою, підсувала їй нове горе, нову біду, вона тільки журно казала: "Так судилося...", "Не так сталось, як гадалось..." І з дивовижною покорою несла далі до невідомої мети своє горе, свою любов, своє надламане сиротливе життя...
Мабуть, і сьогодні, якби тільки Олександр Іванович міг розповісти їй усе про її хворобу, об'єктивно змалювати безпорадність її становища, вона тільки зітхнула б і теж сказала: "Так судилося..."
Судилося рано померти батькові, коли Олександр Іванович і його старший брат Костя були ще підлітками. Від батька родині лишились тільки мисливська рушниця Доброї бельгійської фірми, породисті собаки, велосипед, трохи одягу, протхнулого нафталіном, сякі-такі меблі. Була ще стара корова, що її, здається, як посаг свій привела колись до господи мати. Оце й усе. Незабаром синам треба було їхати до вищої школи, і старший, Кость, рушив до Києва, а менший, Сашко, вимандрував аж у Москву. І мати лишилась сама. Не так сталось, як гадалось! Не думалось їй, що, маючи дітей, синів, доведеться на самотині віку свого доживати. Так й не вкладалося їй у голові, навіщо по ту науку світ за очі їхати? Чи ж не можна вчитись, коли вже не в Переяславі, то в Ржищеві або в Каневі, чи хоч би й у Полтаві? Проте не перечила синам, і, спродуючи батькові речі, ті речі, з яких сини, не замислюючись, узяли собі на розвагу велосипед і рушницю, мати добирала способу акуратно щомісяця надсилати синам гроші.
Так безглуздо, вже бувши студентом другого курсу ветеринарного інституту, нагло помер за три дні Кость, занедужавши на перфоративний апендицит. Мати витримала й це. Тільки тепер уся любов її, все, що зв'язувало ще з життям, зосередилось на Сашкові. Сашко вчився далі в медичному інституті. Два чи три рази за весь час навчання він заглянув до матері, до того старого Переяслава, що мирно дрімав по-старосвітському поміж Альтою і Трубежем.