У неділю раненько я вже трясся селянською підводою, застеленою пасмугастим килимком, до тихого села Рудного біля Львова, весь день там промовляв, розмовляв, а вечором того ж дня, знов у Львові, старанно пакував свого рудого наплечника з наміром наступного дня, рано о сьомій, вирушити на вулицю Чарнецького, де мала на мене чекати славетна ЗІС отамана Бульби.
Бо такі льос випадл нам, Же дзісь ту, а ютро там! Бо такі льос дал нам Буґ, Же не веми ґдзє наш груб!
— співалося свого часу в шерегах армії Речі Посполитої, коли маршувалося в напрямку Заходу, що на карті світу визначає Европу в її есенційному розумінні, до якої тягнуло нас, як до чарівного джерела, де ми зможемо згасити спрагу пізнання життя плянети... І от, пізнавши і використавши Захід, тепер з такою ж спрагою вертаєшся назад до праджерела свого буття, без огляду, в якому місці плянети воно знаходиться. Всесвіт, пля-нета, земля! Але поруч слово — Батьківщина ... І молодість! Ненаситна жадоба і гострота почувань та полум'яно-жагучих вражень.
Цікаво, як зустріне Волинь — древня і сувора земля, свого неспокійного сина ... І чи знає вона, що його неспокій — це бажання знайти слово про неї і сказати його світові. Про близьких і найближчих.
Сливе цілу ту ніч я почував себе друїдом під священним дубом, заклинаючи і викликаючи духи і видива з-перед чотирнадцяти років, проведених поза кругом родинного огнища. Кого ще там застану? Як виглядають старі дороги і стежки? Дерева? Будівлі? Не застану між живими багато рідних, а між ними найрід-ніших — батька і матері.
Можна пережити роки і роки, війни і революції, переїхати континенти, переплисти океани, перечитати гори книг, пізнати вулиці і перевулки Парижу, але такі назви, як Дермань, Рохма-нів, Обичі, Жолобки, Тилявка, всі ті немощені шляхи, всі вро-чища і займиська сидітимуть у твоїй душі, як гострі цвяхи, і вимагатимуть данини. Грядка капусти на городі, розцвілий мак, спів солов'я, кукання зозулі... Навіть такі звичайні межі між двома ланами пшениці з кашкою і Петровим батогом, з музикою пільних коників вимагають свого ...
Але моя непроспана ніч на цей раз не виправдалась. У понеділок, як було' домовлено, ми не від'їхали. Розуміється, що я вставав рано, швидко збирався, не прощаючись, на пальцях, щоб нікого не розбудити, відходив. Але вулиця Чарнецького була порожня і тиха. Ніяких отаманів, ніякої ЗІС. На думку приходила відома філософія про нашу точність, приходили і інші не конче добрі думки . .. Але згодом почали все таки появлятися незнайомі постаті, як і я, з наплечниками, яких по часі набралося на добрий десяток і які, очевидно, чекали на отамана. Всі ми виглядали понуро, були скупі на слова і мало вірили, що наша фортуна нам посміхнеться.
Години минали, а отамана не було. І аж біля дев'ятої він таки появився. Заспаний, заклопотаний, зніяковілий.
— Ах, знаєте . . . Маестро! Братва! Чорт би забрав цілу ту ЗІС ... Здуріла паскуда, і мусіли віддати її на лікарський огляд... Сьогодні нічого не вийде ... Але завтра! О шостій! На бетон! На цьому самому місці!
Чудовий отаман! Його обличчя нагадує ченця... І анахорета. Він же й поет... І драматург... І, розуміється, як кожний отаман, мрійник і фантаст. На ньому гірше ніж скромний одяг радянського піхотинця. Пригадалася ґардероба нашого майора НКВД, у якого ми тимчасово замешкали, і мене "осінила" думка, що варто познайомити з нею отамана. Я запитав його, чи має він час і чи міг би поїхати зі мною на наше мешкання. Він має час і він погоджується їхати зі мною. Дорогою в трамваї розмовляємо про Полісся, про Січ, про Волинь, про літературу. Був здивований, побачивши наше мешкання, дивувався з Пушкіна на стіні, з "батька народів" за етажеркою на підлозі і дуже був здивований, коли я відкрив перед ним повну шафу військового майна. Майор не мав часу, вискочив напевно у чому був ... Знав, бідака, що це не переливки ... І не лише він. Он там жіночі сукеньки, і листи нерозрізані, і всі документи, шкільні свідоцтва, родинні альбоми ... Не було часу цікавитися такими справами, тікалося в перших рядах ...
За скромністю отаман вибрав лише новеньку, кольору трави, літню пару уніформи з відомими малиновими краями, які свого часу наводили страх на багатьох щасливих громадян великого СРСР, а тепер жалюгідно валялися разом з іншим барахлом у тій шафі. І після того ми від'їхали. Наша ескапада виявилася корисною не лише для душі, але і тіла, ми багато розмовляли, вернулися до міста, відвідали їдальню і розійшлися з вірою і надією, що завтра, як сказано, о шостій годині, таки вирушимо у нашу путь-дорогу.
Другого ранку, отже у вівторок, серпня п'ятого, при гарній погоді, я встав ще раніше, виходив ще обережніше і, розуміється, стрімголов квапився, щоб, бува, не змусити отамана чекати на мене, і точно о шостій був на призначеному місці. Ба! Та сама картина, що і вчора. Та сама порожнеча, та сама тиша. І ніякого отамана...
Гай, гай! Людина мусить часто сприймати явища по-філософ-ськи, дивитися на світ очима Сократа і бути гордою, що вона все таки відоме "гомо сапієнс", а не якабудь нікчемна блоха. Але що зробиш, коли в таких випадках хвилини тягнуться годинами, а години вічністю, тратиться терпець і рівновага, пригадується вчорашня розмова в їдальні, що вже в цих днях нашу границю закриють, і тоді знов прийдеться рейдувати її, як це було з Сяном або колись з Бойтеном, коли переходилось в кредит, назелено, на рахунок майбутньої законности . . . Колись, мовляв, віддамо нашу позику нелегальщини і, може, з процентами, а покищо "мні от-мщеніє і аз воздам", як казав про таке Христос.
Стоїчно чекалося на отамана, і не даремно. Наперед почали появлятися, ніби альбатроси нашого рейду, відомі вчорашні знайомі, які, мабуть, не повірили "на бетон" отамана і, замість шостої години, вибрали сьому. їх передбачення були правильні... В кожному разі правильніші, ніж мої, бо отаман з своєю ЗІС і гігантом шофером, який видався мені Геркулесом, і ще однією особою жіночої статі, появився щойно між восьмою і дев'ятою. На нашому пункті робилося людно. Нас сходилося зо всіх боків, "як та чорна хмара", і все це, розуміється, покладало надії на отамана і ЗІС, яка ось стояла збоку і терпеливо чекала, зовсім неефектного вигляду, ніяк не "Сітроен", ні "Ролс-Ройс", ні навіть популярний "Опель", а сугубо скромна, автентично пролетарська, болотняного кольору, бита часом і умовами, задрипана й обдри-пана "мейд ін Совєт-Юніон" тритонка, яка з своєю величною залізною бочкою на бензину і чисельними іншими предметами ширпотребу пригадувала мені зворушливу картину біблійного стилю з вія Аппія біля Риму, коли дотепний італійський городник умудрявся помістити на маленькому ослику жінку з дитиною, два коші городини і ще в'язку сіна, настромлену на патику перед носом ослика для спонуки його йти вперед. У нашому випадку на три тонни теоретичної потужности машини, поминаючи інші вантажі, чигало п'ятнадцять, як мур, "хлопа", не зважаючи, що шини її коліс були виїжджені до живого, дуже підозріло попухли і ледве втримували належний їм фасон.
Саме собою, що ніяких особливих церемоній знайомств тут не дотримувалися, отаман у своїй шкурятинці і "пиріжком" на голові не мав на це часу, він оглядав свою ватагу досить скептично, підозріло позирав на ЗІС, в моторі якої все ще зловісно стирчала велетенська фігура шофера з випнутим задом, що нагадував погрозливий антикапіталістичний плякат більшовиків з перших років революції.
Все довкруги товпилося, вертілося, всідало, висідало, час тягнувся і тікав, а все решта стояло на місці і невідомо чому, бож все, здавалося, гаразд, і навіть шофер висунув свою голову і закрив мотор. І нарешті, десь по десятій годині, пан отаман опритомнів і, як Мойсей, що мав вести Ізраїля через море Чермноє, гласом веліїм возопив:
— Братва! Не бійся! Вивезе! Сідай!
На цю розпачливу команду почався штурм ЗІС, при чому отаман, стоячи збоку, як капітан корабля під час бурі, командував:
— Маестро! Отам! На тій шині! Андрію! Ти що? На базарі? Продаєш яйця? Чого товчешся, як Марко по пеклу? Тісніше! Тісніше! Не з порцеляни! Ей там! Ти! В береті! На бочку! Геть з тим мішком.
Крутилися, вертілися, втискалися, втрамбовувалися . . . Створилася піраміда, шпилем якої був загорілий парубій у темносиньому береті, що осідлав бочку, я окупував місце на запасовій шині, одинока наша жіноча пасажирка примістилася у буді шофера, а для отамана забракло місця взагалі, і він приліпився ззаду на виступці дошки, балянсуючи на одній нозі.
І, нарешті, рушили. Була година одинадцята і хвилин тридцять. Погода ніби на замовлення: сонце з молоком і медом, і синім небом, все, здавалося, співало нам осанну і стелило пальмове гілля, коли ми гордо, обережно і кокетливо, а разом велично, мов піраміда Хеопса, з загадковим виразом сфінкса, виплутувалися з замотаних у клубок вуличок середмістя і виносилися на північний схід Знесіння, намацуючи твердий асфальтовий шлях Жов-ква — Кам'янха-Струмилова і набираючи розгону у напрямку благословенного сходу.
Ні в казці сказати, ні пером описати! Пасажири сиділи, ніби зачаровані, отаман акробатично балянсував на своїй дошці, шофер цупко вів свою лінію, мотор гомонів свою мелодію, а колеса, здавалося, стогнали, мов грішні душі в пеклі. Повз нас, туди і назад, легко і свавільно пролітали військові сірі машини №Н і ніхто нас не чіпав, ми були цілком суверенною силою з жовто-синьою опаскою на лівому рукаві отамана.
Доїхали до розхрестя Кам'янка-Струмилова — Бузьк, і тут, сливе на самому роз'їзді, під нашою пірамідою несподівано стався вибух. Бомба, саботаж, атентат? Зайві питання. Всі одразу збагнули, в чому справа. ЗІС, очевидно, зупинився на півслові, отаман зістрибнув з своєї оперативної бази, з шоферської висунулась флегматична голова Геркулеса, піраміда грізно заворушилася.
— Гей, братва! Злазь! — почулася команда отамана.
Піраміда зривалася з свого п'єдесталу і розсипалася бісером по асфальту. Я позбувся свого загрітого місця на запасовій шині, яку було негайно вжито для конкретніших потреб. Підносилися всі три тонни, відшрубовувалося потурбоване колесо, при-шрубовувалося запасове, робота йшла муравлиним ладом, і в скорому часі реставрована піраміда, з незначними змінами, спокійно рушила в похід.