А ваша как фамілія?
— Микитенко. Пише: Мекитенко.
— Та не Мекитенко, а Микитенко! Пише: Никитенко.
— Та не Никитенко, а Микитенко.
— Ах боже мой!
Оце, товаришу, за всю подорож.
Але зауважте: це не робітниця, а мадам в повному розумінні цього слова.
А робітниця — там же таки, в тому будинку, — комсомолка Даша, — "Даша — радість наша!" — що зросла на шахтах, за годину вже говорила з нами прекрасною українською мовою.
— Та ви ж, Дашо, говорите, як Марко Вовчок!
— Еее!
* * *
Криворізьке робітництво жадібно всмоктує в себе культуру.
Криворізькі робітники — прекрасні друзі літератури взагалі, а української зокрема.
Серед криворізького робітництва 40 % — постійні читачі й одвідувачі своїх прекрасних книгозбірень.
З якою любов'ю бувші забойщики, висунуті на культроботу (в культкоми, зав. книгозбірнями), працюють біля книжки, біля клубу, біля театру…
П. Г. Тичина, напевно, про криворізьких робітників писав свій "Псалом залізу", бачивши, як ідуть вони до культури.
Ідуть, ідуть робітники веселою ходою. Над ними стрічки і квітки, немов над молодою.
Там, на криворізьких руднях, червоно гримить з робітничих уст новий псалом залізу і культурі.
ЛЕСЬКА
От ви мені кажете, щоб я вам на роковини про наші хиби та про наші досягнення за одинадцять літ багряної нашої революції розповів.
Звільніть од цього…
Давайте я краще про Леську!
А отих, для кого я мусив був про досягнення, — ви тих до Івана Панасовича Соколянського: він із сліпоглухонімими, як ніхто в світі, вміє, бо хто не бачить досягнень, у того ж ні зору, ні слуху, ні згуку…
Іван Панасович навчить їх і бачити, й чути, й розповідати…
А мені дозвольте про Леську.
Чому саме про Леську?
Та тому, що дуже ж таки Леська хороша дівчинка.
Вона років на дев'ять з половиною молодша від молодої Жовтневої революції…
Вона білобрисенька, носик у неї ґудзиком, ноженятка у волохатеньких черевиках…
— Як тебе, Лесю, звуть?
— Еся!
А потім ото дибдиб по хаті, швидкошвидко задибає та стане перед Леніновим портретом:
— Ені!
— Хто такий, Лесю?
— Ені!
І пальчиком на Леніна:
— Ені!
— Лесю! Будь готова!
Тоді вона підносить своє рученятко:
— Ди тов!
Завжди, значить, готова!
Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:
— Ди тов!
І бере "дядю" заздрість…
Бо одинадцять тому років сто з великим гаком мільйонів "дядів" і "тьотів", якби хто їм був сказав "будь готов!", вони б, ті "дяді з тьотями", басами й контральтами хором запитали б:
— По пайки? Хіба дають? Де?!
Та ще й тепер відсотків "…десять п'ять бородатих "дядів" і грудастих "тьотів" на такий запит підхопляться:
— Хіба сьогодні платять?! Завтра ж перше!
І це тоді, коли для них у буряній праці спопелив "Ені" мозок свій…
А Леська, крихітка, зпоза стільця її не видко, щойно тільки кинула цицю, і вже воно:
— Ди тові
Аж ти ж, Лесько! Карапузятко ти отаке"
* * *
Коли Леська іноді осідлає моє позапартійне черево, гуцикає на ньому, як на баскому коні й кричить: "Но!" — я дивлюсь на її іскриоченята й думаю:
"Ах ти ж, Лесько. В який же щасливий момент ти в материній пелині викохалась, голоцюцьок ти замурзаний!"
Ти от показуєш пальченятком своїм на портрет "Ені", а я ж років надцять дивився на протопресвітера Івана Кронштадтського, що обов'язково завжди за щось мав мене одлупцювати!
— Не гасай по хаті, а то бачиш, он батюшка на тебе з стінки свариться! Він — сердитий, битиме!
І "бозя" мене завжди готова була за щось вибити.
— Не пустуй: бозя битиме…
А на тебе, Лесько, "Ені" ніколи не свариться і ніколи він тебе не битиме!
І тоді я з заздрості лоскочу Лесине пупенятко, Леська заливається, аж захлинається, перекидається на мені, б'є мене ноженятами по моїх із громадським стажем колінах і кричить:
— Ям! Ям! Ям! Зєсь! Ам! Ото значить:
По морям, морям, морям, Нннче здесь, а завтра тамі Ах ти ж, Леської
Та ти ж на дев'ять з половиною років молодша від молодої Жовтневої революції і вже ти:
— "По морям, морям, морям…"
А я, може, вже й до Жовтневої революції літами дорівнювався, а не знав ні "По морям", ні "Ми молоді весняні квіти"…
Отакої, Лесько, я тоді співав:
Щось у лісі ререпнуло, Баба з дуба гегепиула, Так тобі, бабо, й треба, Щоб не лазила на небо.
Та залоскочу я тебе, Лесько! Їй-богу, залоскочу!
Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись!
Та виросте вона, буде їй стільки, як оце тепер нашій багряній Жовтневій революції, і не бачитиме Леська ні одного неписьменного!
І ніхто до неї на вулиці не підійде, ніхто не протягне їй папірця:
— Прочитай, що тут написано!
А їхатиме Леська колинебудь до дядька або до тітки в якунебудь Зачепилівку і не застряне ніде в багнюці, бо Автодор шляхи Лесьці понастелює.
Сидітиме до того часу вже кріпко "Пролетар на крилі", опанує повітря, і Леська літатиме так, як я тепер на автобусі їжджу.
А виросте ще більше Леська, будуть у Леськи коси русяві, будуть стегна пругкі й перса, як антонівка, — не хапатимуть Леськи в темних закутках за груди, бо не буде вже темних завулків, уже в Харкові Есхар засяє, а в Електрополісі Дніпрельстан світлом вулиці позаливає…
Бо буде скрізь ясно, як ясні тепер у Леськи іскриоченятка.
* * *
Простіть мені, товариші, що я не про досягнення, а про Леську.
Дуже ж бо Леська хороша дівчинка. Вона з манісіньких літ знає "Ені" й, отакунічким карапузятком бувши, вже вона:
— Ди тов!
Ах, як мені заздрісно, на Леську дивлячись! Через те й пишу я про неї в одинадцяті роковини багряної Жовтневої революції.
НА ГОНЧАРІВЦІ
Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку КвіткоОснов'яненку! Чолом тобі зпоза Лопані, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.
Привіт тобі з Гончарівки…
На таксі вже я їжджу на Гончарівку.
І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до "вольної" — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імені Валерія Межлаука, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті канни червоними квітами подорожнім накивують.
І вигін уже тепер не вигін, а майдан Червоного міліціонера.
Така тепер Гончарівка.
Уже спориші там бруком придавлено, і хоч "здалека ще видно Холодну гору", та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі.
І як біжить мостом залізничним над Гончарівкою К 2, що аж з Ленінграда на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха хреститься.
Вже й Леус помер.
Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус.
Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями…
Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.
Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми "Stern" їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають.
Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в "Яблуневий полон" потрапляє.
Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамвая на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами.
Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію КвіткоОснов'яненкуП Не така вже Гончарівка, як була вона сто з гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною.
І Уляни не такі.
Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:
Хусточка моя шовковая. Обітри мої слізоньки, Нехай же, нехай же від їх Полиняють квітоньки.
Замість хусток жовтогарячі в них капелюшки, замість слізоньок у піснях "пузирочки":
Де ти ходиш, де ти бродиш, Сербіяночка моя, Пузирки в кармані носиш, Отруїть хатіш міня.
Померли й Шкурати.
Померли з самогонки, коли віки притрусили "вольні", коли революція позачиняла "марнопольки".
Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:
Як уволю я нап'юся, Чорта й жінки не боюся, Спи, жінко, спи!
Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть "хлібне вино" й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх…
Не така тепер Гончарівка.
І тільки Стецьки, Одарки та "одставні салдати Скорики" підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку КвіткоОснов'яненку!
Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.
Я бачу частенько одставного солдата Скорика, що "на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расею захаділ".
Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.
І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:
— Що ви з моїм житлокоопом робите? Він, во фрунт стаючи, депортує:
— "Раз у прошлому годі булі ми у паході, у дікам народі. Семдесят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі…" Што нам жітлокооп? "Ми усьо знаїм: відалі, как сто дєлається у Франції, і у Туреччинє, і у Расєї".
— А будинки руйнуються?!
— "Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прежде надобно сполніть закон"! Одарко, докладай!
Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:
— А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!
— Іч какая! — Скорик каже. — Доканаїм! "Уш з єтакими не справитьсята! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і гдє ми на паходах хаділі, та і тих за пояс затикані".
І йде тоді одставний солдат Скорик до Отецька. Отецько зза Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.
Він оженився там з колишньою курсисткою Бестужевських курсів.
Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:
— А що у вас сьогодні варили?
Про те, "що сьогодні варили" сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка Бестужевських курсів й велика приятелька старої Одарки.
У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі.
Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде "ответственным", ходить важно й говорить:
— Я їм покажу! На підставі артикула такогото карного кодексу я їм покажу! І взагалі я знаю, до кого!
А його жінка, бувша курсистка Бестужевських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:
— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!
Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!
На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.
Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.
Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.
Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді урядувати.
Сурйозний став Стецько, і коли вдома після роботи державної, за столом сидячи, гаркне:
Гигигиги,
Каші хочу, каші, каші! —
тоді біжать до нього дружина його, бувша курсистка Бестужевських курсів, і мама її, і донька його в рожевому
з блакитними биндами капорі і несуть йому багатобагато не каші, а бабки.