А як так, то не буде ж він оддавати мені останнє. Легко казати! Погане все і… смішне! Ну, прощай! Приходитимеш? Не бійся, нічого такого не буде! Навіть треба, щоб ти часом бував. Це його більш заспокоїть. Де тут поблизу фотоґрафічний маґазин? Знаю, знаю, тільки-що бачила. Ну, прощай! Боюсь, що мене вже шукає мій дозорець. А коли б був написав мені відразу, багато б… Ну, та все-одно. А що, граєш, як і перше?
— Так, потрошки.
— Ну!
Соня простягає руку й не то насмішкувато, не то жалібно заглядає мені в лице. Я потискую її руку і другою погладжую її. Соня зненацька рвучким рухом пригортається обличчям до мого плеча і зараз же, відірвавшись, похапцем, не дивлячись на мене, виходить.
— — — —
Рівне, чудне, дивно-притихле життя! Акуратно два рази на тиждень ходжу до Шапочки. Там до мене звикли, як до якогось далекого родича. Ходжу по всіх кімнатах, сам собі чай наливаю; навіть при мені сваряться.
Вечори довші. Дерева золотяться осіннім листям; шумлять вони попід віконням не м'ягко та густо, не по-літньому, а з холодним свистом і шипінням, як померзлі.
В їдальні горить лямпа під великим абажуром. Стьопа й Михалко лежать на канапі, високо задравши ноги, й учать "гречеський". Марія Пилипівна з метром на шиї, що гадючкою повився довкола її величезного стану, схвильовано та заклопотано ходить круг столу, її рот напівроззявлений; вона дихає часто, астматично. На столі розташована матерія з чудними рогами, з напів-округлими вирізами, що їх законів я ніяк не збагну. Тут же викрої, тарілочка з шпильками. Долі одним з викроїв грається кіт, Мурза, улюбленець Шапочки. Сама Шапочка сидить боком, держить у губах шпильку й, похмурившись, уважно стежить за маніпуляціями Марії Пилипівни.
— Якове Василевичу, як буде по-грецьки аорист од дієслова "передчувати"? — лукаво пускає шпильку Михалко. Він подібний до батька не тільки своїм горбатим носом та пухкими губами, але й удачею.
— Михасю, не чіпляйся! — невважно, машинально завважує Марія Пилипівна. Потім вона бере ножиці і з виразом людини, що покінчила з сумнівами, рішуче відрізує малесенький шматочок матерії.
— Ну, Якове Василевичу, як буде аорист?
— Не знаю, Михасю!
— А ви щонебудь знаєте? — слідкуючи за Марією Пилипівною, кидає Шапочка.
Дійсно, я страшенний неук у всьому. Найелєментарніщі фізичні явища я не можу пояснити; не пам'ятаю ніяких історичних дат; не знаю на-пам'ять майже ні одного вірша; якийнебудь біном Нютона для мене те саме, що для Мурзи рахунки кухарки Мотрі. Коли б мене примусили тримати іспити, я не попав би, мабуть, і в першу клясу. Це служить приводом сміху з мене для Стьопи й Михалка. Моє неуцтво підіймає їх, вони почувають себе в чомусь дужчими за мене. З Шапочкою вони не можуть цього почувати, бо вона все знає, про що вони не спитають її. Хиба що латинської та грецької мови не знає, але тільки через те, що тих мов у них "не проходили".
Я рідко пропускаю свої дні. Коли на другий день маю в суді справу, беру з собою папери і працюю в кімнаті Шапочки. Часом і вона тут сидить, читаючи з словарем по-еспанськи. Вона вчить еспанську мову. На віщо вона їй? Не відомо нікому. Хай би італійська, французька (які вона знає), це зрозуміло, — співачка! А для чого еспанська?
— Треба! — коротко відповідає Шапочка, коли питають її.
Вікна тепер зачинені. В зеленій тіні від абажуру енерґійно та впевнено дивиться зо стіни Бетговен. На чолі й на вилицях Шапочки, як цвіль на стовбурах дерев, зеленкувата тінь. А підборіддя й ніжна заокругленість щоки яскряво освітлені. Губи безгучно й серйозно ворушаться; вона про себе вимовляє еспанські слова.
Я не можу сказати, щоб ті справи, які я беру з собою в кімнату Шапочки, найкраще були проведені мною. Занадто мені тут спокійно, занадто тепло та затишно, і занадто часто я дивлюсь на миле, прекрасне обличчя.
Иноді Шапочка нагло повернеться до мене і з суворим дивуванням питає:
— Слухайте! А вас тут уже, здається, трохи не в женихи наставили. Та ви й самі, мабуть, не від того? Хутко ви зовсім сюди переберетесь. Пантофель чому не принесете? А халат маєте?
Так, вона моя наречена, але наречена, яка сидить у тюрмі, в маленькій, біленькій, одиночній камері. Я не можу ні доторкнутись до неї, ні поговорити як-слід. Але я спокійний: вона має навкруги себе стіни, й ніхто не може її відняти в мене. Коли саме вона вийде на волю, я того не знаю, але я певний, що колись вийде і прийде до мене, соромлива, мило-сердита, стримано-ясна від любови та радости.
Семен Семенович рідко буває дома. Він на вечірніх заняттях, то в клубі, то грає в карти у приятелів. Коли ж дома, то багато й гарно співає в вітальні, сам собі акомпануючи, або читає для чогось каталоґи сільсько-господарських приладів з малюнками віялок, сіялок, плугів і т. п. Зо мною він поводиться зовсім, як із женихом, і часто перехоплює "до двацятого" більш-менш поважні суми. При цьому він підморгує вбік тої кімнати, де в той час Марія Пилипівна, й перебільшено чемно потискує руку, далеко відстобурчуючи зад. А цапине похітливе обличчя його хитро й задоволено посміхається.
Буває й так, що коли я приходжу, мене зустрічають невважно, похмуро. Діти в себе, в кімнаті, "зубрять". У Стьопи очі заплакані. Голова Марії Пилипівни зав'язана мокрою хустинкою; вона без перестанку нюхає щось із пляшечки з скляною затичкою; очі в неї червоні.
Тоді Шапочка веде мене до себе, тикає в руку якунебудь книжку, а сама береться за еспанщину або анатомію. (Вона студіює також анатомію, й теж не відомо, на віщо. В неї атласи, мапи й підручники анатомії, як у студентів-медиків.)
Я вже знаю: була сварка в Марії Пилипівни з Семеном Семеновичем. І мені раз-у-раз пригадуються слова Шапочки про "ухажорів", що намотують косу на руку й б'ють передками чобіт у живіт.
Я користуюсь такими випадками й обережно веду свою лінію.
І от раз складається така розмова:
— Як чудно! — кажу я таким тоном, ніби що-йно багато міркував про те, що наміряюся сказати. — От розумні, інтеліґентні люде свідомо ставляться до всього в життю. Але невже ні інтеліґентність, ні свідомість нічого не варті?
Шапочка, чекаючи, дивиться скоса в мій бік. Між иншим, вона дуже скупа на слова й завсіди вимагає від мене, щоб я говорив коротче, не по-адвокатськи, а просто по-людськи. Я закурюю й кажу далі:
— Через що інтеліґентні люде не вживають розуму на щонебудь инше, як принципіяльні суперечки та голі теорії? Наприклад, така річ, як шлюб. Як шаблонно, без розуму і, в суті, жахливо складають інтеліґенти своє родинне життя! Ну, хай селяни, робітники, купці або наші прадіди так складали, це зрозуміло! Страх перед традицією, відсутність критики, аналізи, инші завдання шлюбу!
— Ближче, ближче до справи! — хмуриться Шапочка.
— Я кажу, Ганно Пилипівно, про те, що ми, інтеліґенти, вміємо тільки теоретизувати, а проводити в життя, в діло, наших теорій ми не любимо й не можемо. Ми знаємо й бачимо, що дідівський спосіб творення шлюбу постарівся, що ми переросли його, що він шкідливий для нас, що він нас тисне й калічить, як пляшка, в якій хтонебудь захотів би викохати диню…
— Ніхто в пляшках динь не викохує. Приклад невдалий!
— Згоджуюсь! Отже знаємо ми це, маємо навіть теорії, як поліпшити, а як прийде до діла, ми звертаємось до старого, до шаблону, до бабці та дідуня. Закохуємось, вінчаємось, себто, обплутуємо себе законами, далі родимо дітей і ними преміцно приковуємо себе одне до одного. І тільки згодом починаємо приглядатись, з ким це звела нас доля. І, розуміється, в більшости випадків знайомство виходить не з приємних. Часом випаде щаслива комбінація, але переважно подружжя — каторжники, прикуті до тачки. От, навмисне переберіть у пам'яті всіх ваших знайомих, чи в багатьох родинах є щастя?
Шапочка не перебірає, але за те чудно-пильно зупиняється на мені поглядом.
— У чому ж причина, на вашу думку? — невважно, хмуро кидає вона.
Мене трохи ніяковить її чудний погляд. Він не відповідав образові, який малювався в казці. Вона не так повинна б слухати мене.
— Треба творити шлюб, Ганно Пилипівно. От у чому вся причина. Творити свою любов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, впертостю, гордостю. От ви закохані в когонебудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хиба це є підстава для шлюбу, для народжіння нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для творення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини.
— А ви вже робили такі… експерименти? — чудно питає Шапочка, дивлячись на мене зпід-лоба, притулившися спиною до ширми й заклавши руки за спину.
— Та-ак… Власне, так, як треба — ні. Бувала закоханість, близькість, але жити разом, пізнавати в життю, творити це життя, ще не довелось.
— Розуміється! А теорію маєте? Чого ж ви не проводили її в життя?
— Не завсіди це можна. І не зо всіма.
— Ага, не зо всіма! З деякими можна инакше?… Можна, наприклад, звести з розуму, погратися й покинути? Так?
Її очі дивно блищать і, як мені здається, зизом дивляться; усмішка поломана, тонка, негарна. Тут щось непевне. Не так, не так я говорю, не так вона приймає мої слова. Мені вже неприємно, що я зачепив цю тему. Неприємно, образливо, жаль чогось хорошого, чистого.
— Через що ж ви з такою ворожостю приймаєте мої слова, Ганно Пилипівно? Що в них злого?
— Через що? Добре! Я дала собі слово не втручатись у ваше життя. Ходите до нас, ну, й ходіть собі, мені це байдуже! Але я не хочу, щоб мені говорили хороші слова в той час, як… Скажіть, ви на весну цього року були в Криму?
"Клавдія Петрівна!"
— Так, був.
— Ви почервоніли. Це добре! Ну, словом, я сама вам розкажу. Ви були там з одною… женщиною, жінкою якогось архітекта. Ви її звели з розуму, вирвали з дитиною від чоловіка, завезли, а коли вона надокучила вам, ви покинули її саму там, без ніяких засобів, хвору, з дитиною від вас. Вона хотіла стратити собі життя, але ви не зволили навіть одповісти на телеграми, які посилала вам її сестра.