Позаяк історія дає багато фактів для гордості за вклад наших прапращурів у розвиток людства, позаяк наша мова і духовність багаті, змістовні, красиві й емоційно витончені, то усвідомлення цього через порівнювання з чужими культурами з бігом часу навертатиме до українства й тих, хто в колоніальну добу відійшов від нього;
— розширення історичних знань поширює розуміння наших багатьох поразок, показує глибинно-потужне упродовж усіх бездержавних століть прагнення народу до відновлення своєї національної держави. Цей довгий шлях усіяний прикладами найвищої любові до рідного краю та найгероїчнішої боротьби й жертовності задля визволення його з-під чужої влади. Ці минулі подвиги є невичерпним джерелом для патріотичного виховання молодших поколінь.
Для втілення вище написаного хай кожен не буде байдужий і не покладатиметься на самоплинну течію життя, а спитає себе: якщо не я боротимуся за українську Україну, то хто? І якщо не тепер почати діяти, то коли? І чого це мою Україну має робити кращою хтось, а не я?
Шевченко сказав: "Робімо малі справи, а велика сама зробиться" — тобто всяка велика справа складається з багатьох малих.
Компартія зійде з політичної арени. В міру зростання справедливості податкової системи та її стабілізації підприємницькі партії втрачатимуть суспільну вагу, дрібні партії відімруть, натомість сформується кілька ідеологічних партій.
Бурхливість політичного життя буде характерна для всього періоду зміни провідної верстви новою політичною елітою.
Левко Лук'яненко
Левко Лук'яненко: Україна перебуває під ідеологічною окупацією
08 липня 2008Двадцять років тому, коли у повітрі вже ширяв дух свободи, була заснована Українська Гельсінська спілка — легальна загальнонаціональна організація.
Тоді чи не вперше майже відкрито заговорили про політичні й економічні права громадян. Очолив Спілку багаторічний політв'язень Левко Лук'яненко, який ніколи не приховував, що любить Україну більше за все на світі, дужче за мати й батька. Хоча саме останні й "винні" у тому, що їхній син народився 24 серпня, у день проголошення незалежності України. Сьогодні Левко Григорович, хоч і не працює у стінах Верховної Ради, без політики жити не може. Він переконаний — колись в Україні "доба обивателів" мине і нарешті прийдуть люди високого духу.
— Левку Григоровичу, ви вже добре підготувалися до двадцятої річниці створення Української Гельсінської спілки, що відзначатиметься 8 липня?
— Як могли. Ми звернулися до влади, аби вона якось допомогла. Я особисто зустрівся з Президентом і він висловив бажання взяти участь у підготовці до відзначення ювілейної дати. Віктор Ющенко пообіцяв, що близько сімдесяти активістів Української Гельсінської спілки (УГС) з областей зможуть приїхати до Києва за гроші держави. Ними будуть ті, що у 1989–1990 роках були активними членами і сьогодні не відійшли від цієї роботи, залишаючись на патріотичних позиціях. Також Президент пообіцяв надати Український дім для святкування. Проте різні обставини змусили перенести його на 20 та 21 серпня. 20-го серпня відбудуться заходи в Будинку вчителя, а 21-го — в Українському домі. До цієї дати маємо підготувати виставку, аби фотографіями й документами доповнити історію діяльності УГС.
— Але, наскільки я розумію, Гельсінська спілка проіснувала недовго?
— Так, із середини 1988 до травня 1990 року. У квітні 1990-го ми провели з'їзд УГС і перейменували її в Українську республіканську партію. І це вже інша історія. Проте діяльність УГС становить окрему добу в історії боротьби за демократичні свободи та незалежність України.
У 1987 році випустили основну частину політв'язнів. І вони, роз'їхавшись по областях, почали активно працювати і мобілізовувати людей до Української Гельсінської спілки. До того часу від 1976 до 1988 року це була Українська Група сприяння виконання Гельсінських угод. Коли в 1985 році почалась демократизація і деспотичний режим послабили, ми вирішили перейменувати УГГ в УГС. У 1988 році я був ще у Сибіру на засланні, але Михайло Горинь від імені групи активістів запропонував мені очолити спілку. Я погодився, хоч спитав, який зміст мене обирати. Горинь сказав, що, можливо, після оприлюднення Декларації принципів нас усіх посадять. На це я сказав, що у такому разі я готовий повернутися в тюрму, бо моя фуфайка ще смердить камерою. У липні у Львові організували величезний мітинг і проголосили Декларацію принципів як програму діяльності. До Виконавчого Комітету ввійшли шість осіб: Михайло Горинь, Микола Горбаль, Левко Лук'яненко, Євген Пронюк, Степан Хмара та В'ячеслав Чорновіл. Я ж із заслання повернувся у січні 1989 року і з лютого приступив до виконання безпосередніх обов'язків керівника.
— Чи скрізь по Україні діяли колишні політв'язні?
— Ні, не скрізь. Але то був період демократичного піднесення і люди йшли до нас, прагнучи щось зробити для України. Ми розширювали нашу діяльність, прагнули більше працювати, більше сказати людям. Чекісти нас переслідували, виганяли з роботи. А ми відповідали організацією мітингів, зборів протестів. Нас розганяли, а ми наступали. Почали поширювати значки — жовто-блакитні прапорці. В Україні їх не можна було виробляти, тож ми зверталися по допомогу до наших прибалтійських союзників — до литовців. Для розширення ідеологічного наступу утворили три прес-центри у Москві (очолював Анатолій Доценко), у Києві (очолив Сергій Набока), у Львові (очолив В'ячеслав Чорновіл). У Києві на той час не було ніяких іноземних кореспондентів. Тому ми з України телефонували Доценку, а він вже передавав нашу інформацію далі за кордон через іноземні консульства та різні місії у Москві. Ми намагалися передавати і просто з Києва телефоном, але КДБ переважно обривав розмови на півслові. УГС почала видавати листки. Їх друкували на тонкому папері на машинці і роздавали на зборах, мітингах, вони йшли за кордон. Коли вони потрапляли туди, їх друкували в газетах, а вже завдяки останнім радіо Свобода передавала інформацію на Україну.
Гельсінська спілка брала активну участь у міжнародній діяльності. Її можна поділити на дві частини: у межах СРСР і поза межами СРСР. У межах Союзу відбувалися збори представників національно-демократичних рухів народів Радянського Союзу. Одна з зустрічей відбулась у Львові, інша — у квітні 1989 року в Естонії. У першій я не брав участі, бо був у Сибіру, другу — очолив. Ми обмінювалися думками про те, як боротися проти імперії і за демократію та свободу. Міжнародна робота була важливою у тому аспекті, що латиші, литовці, естонці менше часу перебували під окупацією Москви, тому у них краще збереглося юридично-державницьке мислення, вони дуже добре орієнтувалися у політичній ситуації. Коли ми обмінювалися досвідом, то з'ясували, що вони придумали геніальну річ. Ось всі ми боремося за свободу України: оунівці, упівці, пізніше — багато окремих груп, серед яких були ті, що у концтаборах боролися за незалежну Україну аж до загибелі. Концентрованим виразом мети була формула "самостійність". А прибалти дуже цікаво замінили поняття самостійності поняттям національного суверенітету і поділили його на кусочки: сувернітет культурний, сувернітет економічний, сувернітет політичний. Це — геніально! Коли Верховна Рада республіки проголошує економічний сувернітет, тобто вона хоче контролювати підприємства на своїй території, то цей крок — недостатня підстава, аби Москва пустила танки та все розчавила. Разом з тим це був величезний крок до незалежності. Через деякий час республіки проголосили культурний суверенітет. Потім — політичний. Тобто проблема суверенітету була розкладена на окремі складові, кожна з яких буда недостатньою підставою для застосування Москвою зброї. Але так, крок за кроком, суверенітет перетворюється у незалежність.
— Тож ви жили у передчутті змін?
Потроху на Україну починали допускати іноземних кореспондентів. Через два місяці після мого звільнення я зустрівся з кореспонденткою з Лондона і вона записала величезне інтерв'ю про стан нашої боротьби. Легше стало зателефонувати за кордон. До того, коли я дзвонив у Москву, то грубий голос російською мовою майже матом ричав: "Вы не туда звоните". Але якось одного разу мені вдалося додзвонитися до Німеччини і продиктувати Володимиру Козаку усю футурологічно-історичну брошурку "Що далі?". Цілу ніч висів на телефоні. Позаяк говорив швидко, то завдав багато клопоту. Проте вони доволі оперативно розшифрували й надрукували. Поступово ставало більше свободи.
— Яку роботу ви вважали найважливішою?
— Мітинги та збори. Виконавчий комітет (ВК) збирався у квартирі Миколи Горбаля і планував різні вуличні заходи. Раз на місяць (а бувало й частіше) скликали Всеукраїнську координаційну раду (ВКР). Аби менше докучала міліція, доводилося міняти місце зустрічей. Потім стали проводити збори ВКР за адресою Олегівська, 10. Коли приходила міліція, ми старалися або розбігтися, або в разі невдачі — відгавкуватися. Я сам у Києві жив напівлегально. Був прописаний у Седневі, де мешкала моя сестра. Тож коли сідав до автобуса і їхав у Київ, мене часто зустрічали біля станції метро Лісова, брали під руки, садили у машину і везли назад у село. Тому я змушений був хитрувати і їздити з пересадками. У Києві мешкав у різних людей, але часто змінював місця. Заснування філії УГС в областях вимагало багато поїздок, тому в ті часи я частіше спав у вагонах, ніж у чиїйсь квартирі.
— Чому вам не дозволяли жити в Києві?
— За радянськими законами звільненому політичному в'язневі забороняли жити ближче, ніж за 100 кілометрів від столиці республіки. Наприкінці 1989 року я хотів купити собі хату. Думав купити біля залізниці убік Ніжина, бо я з Чернігівщини. Але чекісти пронюхали і зірвали договір. Пам'ятаю, одного разу ми з господарем домовилися, але потім він загнув таку ціну, що я не зміг заплатити. Я йому так і сказав, що мені все зрозуміло.
— Але все-таки вам вдалося купити хату, чи не так?
— Потім я схитрував — попросив одну жінку, яка могла цим зайнятися без моєї участі.