– Марта взяла бритву. – Не бійся, я вмію... Я овець стригла і тебе підстрижу... Намилити тобі шию чи так?
– В якому розумінні намилити? – розсміявся Іван.
– Я б тобі намилила... – Марта досить вправно орудувала бритвою. – Ось і все, хоч до загсу... Почекай, бо один висок нерівний.
Марта поклала свою гарячу долоню на Іванову щоку, шкребнула бритвою і завмерла. Дивилася просто в очі Іванові, наче заглядала в саму душу, потім Запорожний відчув дотик її грудей і шепіт:
– Поцілуй... Чуєш?.. Бо заріжу... – Бритва впала з її рук, і Марта, наче на хвилях, загойдалася в його обіймах.
* * *
– Закриті партійні збори вважаю... відкритими, – сказав Ілько Сторожук, сідаючи поруч з Іваном. – Я буду головою, Іване Трифоновичу, а ти пиши протокола.
– На перший раз обійдемося, Ільку Гнатовичу, без протокола. Про вас поговоримо, що робити будете... Думаю вас лісником комплексної бригади призначити, – почав Запорожний.
– Ну, якщо треба, то... – погодився Сторожук. – Лісу багато?
– Посаджено на вашій дільниці триста десять гектарів, а всього буде тисяча...
– Коли буде? – запитав Сторожук.
– Тоді, коли посадите...
– Хитрий...
– Площа ваша, Ільку Гнатовичу, експериментальна, складна...
– Який же там експеримент? – поцікавився Ілько, дивуючись, як він ловко вимовив це вчене слово.
– Без торфу ліс посаджено, за методом Вигдарова...
– Цей метод мені відомий, – багатозначно промовив Сторожук, а потім запитав: – А кого будуть судити за нього, мене, чи тебе, чи обох разом?
– Мабуть, мене, Ільку Гнатовичу, – посерйознішав Запорожний. – Комісія з області має приїхати... Мартинюк заяву до обкому партії написав...
– Всиплють тобі, Іване Трифоновичу, – поспівчував Ілько.
Хай приїдуть та побачать. Торішні посадки без торфу не гірші, ніж із ним...
У двері постукали... Увійшла Марина Гомон.
– Почула, що ви, Ільку, до нас приїхали, – сказала своїм тихим грудним голосом, – то подумала, може, чим допоможу вам... З Тетяною вашою вже познайомилася.
Така славна у вас дружина...
– Нічого, – посміхнувся задоволено Ілько. – Та й вас, Марино, роки обминають: хто в баби, а ви – в дівки...
– Скінчилося моє дівування...
– Сідайте, Марино, – запросив Запорожний.
– Та у вас же якась балачка...
– Закриті партійні збори, – уточнив жартівливо Сторожук.
– То я піду, – звелася зі стільця Марина, – якщо закриті...
– Для вас, Марино, у нас усе відкрите, – сказав Запорожний. – І я вам ось що скажу: розмовляв з директором радгоспу і з парторгом – дають вам рекомендацію в партію, Марино.
– Та що ви, Іване Трифоновичу? – розгубилася Марина.
– Я ж вам обіцяв.
– Думала, що то діло майбутнє... а ви зразу... Хіба приймуть мене?
– Приймуть! І я напишу... Завтра й поїдемо з вами в радгосп, напишете заяву і поїдемо.
– І буде нас троє, значить, партійна організація, – сказав Ілько.
– Не заслужила я~ такої честі, Іване Трифоновичу...
– Заслужили. Більше, ніж хто. Усі ліси, що ми посадили тут, – ваші, Марино. За один лише розсадник, який доглядаєте, вам ордена треба дати...
– То ж ви все, Іване Трифоновичу, та люди, а я...
– Ви ще лісничим будете, Марино, ціни вам нема...
Двері широко відчинилися, і на порозі виросла кремезна постать заступника завідувача облземвідділу Степана Стратоновича Каїтана:
– Ну, здрастуйте, порушники-новатори, – подав руку Запорожному. – Приймай, Іване Трифоновичу, комісію... Привіз тобі повну машину вчених, недовчених, теоретиків і практиків.
– Ого! – посміхнувся Запорожний. – Що ж ви робити збираєтеся?
– Ти заварив кашу з Вигдаровим, а ми розсьорбувати будемо. Ходімо, чекають.
– Почалося, – шепнув Ілько Марині.
* * *
За дна місяці землю й не зросило. Десь понад Дніпром ходили хмари, блискавиці краяли ночі, гриміли і рими, а тут, в степу, тільки винищувачі трощили тишу. Степ висох, ходили гурти овець із закривавленими ротами, бо скубли вже не траву, а дроти. Якимсь чудом ще трималася вода в старому степовому колодязі, її ледве вистачало, щоб так-сяк напоїти отари.
Запорожний щодня ходив на лісові ділянки, ніби його присутність могла врятувати їх. Минулорічні посадки стійко витримували спеку – їх корінці вже досягли двометрової глибини, а там була волога. Сосонки весняної посадки жовкли на очах, але навіть це менше тривожили Запорожного – не все загине, під загрозою був розсадник.
Мільйони сіянців ще трималися тільки завдяки власнім життєдайній енергії. На день їх укривали легкими очеретяними матами, але це не допомагало. Щоразу Марина зустрічала Запорожного зі сльозами на очах:
– Коли ж буде артезіанський колодязь?
– Скоро, – заспокоював Іван, хоча й сам не знав, коли піде вода.
Бурильники теж падали з ніг. Уже пробили дві свердловини, але води на тому горизонті, всупереч запевненням геологів, не було. Щоранку Іван приходив до виконроба бурильників і чув:
– Ще нема... Не журися, Запорожний, ми тобі воду із того світу дістанемо.
Мені зараз вода потрібна, зараз, – бо пропаде все.
– Зараз нема, – у відповідь.
А тут ще й Ілько Сторожук повернувся з області – їздив по труби, не привіз і метра.
– Кажуть, все на шахти йде, – доповідав Ілько, – кожний метр на обліку. Пропаде розсадник – виключать нас з тобою з партії, Іване Трифоновичу. За метод Вигдарова догану зносиш, а за розсадник...
– Я не бог, Ільку Гнатовичу, – сердито відказав Запорожний і пішов на розсадник.
Біля ремонтної майстерні порався коло трактора Матвій Карагач. Після того страшного випадку Карагач вигріб грабаркою торф зі свого городу. Возив і вдень, щоб всі бачили його каяття. А потім прийшов до Запорожного і попросився на роботу.
– Постав мене до трактора або в кузню... Я все вмію, – уникав дивитись у вічі. – Максим казав, що задумав ти розпашник зробити для механізованої посадки...
– Хочемо спробувати, – сказав Запорожний.
– То я зроблю, хлопців на підмогу дай і креслення.
З цим і пішов, не пробачався більше, не клявся, бо що ці слова для Запорожного, якщо він не тільки до суду його не віддав, а й, може, не розказав нікому про ту нічну пригоду.
Розпашник Матвій зробив хороший, випробовував його, і Запорожний залишився задоволений: землю розпушував на будь-яку глибину і не перевертав пласта, але був ще громіздкий – обіцяв Карагач щось придумати.
Уже біля контори Запорожного наздогнав райкомівський віліс, шофер вискочив з машини і подав записку. "Тов. Запорожний, – писав Мірошник, – прошу прибути на бюро. Негайно".
Запорожний навіть не переодягнувся – так і поїхав в запорошеній, вилинялій гімнастерці і рудих, вичовганих у пісках чоботях.
– Чого це такий поспіх, Петре? – запитав Запорожний шофера.
Петро помовчав, хоч, як кожний шофер, знав усе, що робилося в райкомі.
– Комісія буде доповідати, – все-таки наважився сказати, бо Запорожний був для нього своєю людиною. – Статтю ви читали, Іване Трифоновичу?
– Яку статтю?
– В обласній газеті... про вас.
– Ні. Ми через тиждень газети одержуємо. Що ж там написано?
– Е, – махнув рукою Петро.
– Ні, ти скажи, – наполягав Запорожний. – Хто написав?
– Лобан, редактор наш... Він же був .у вас з комісією?
– Був... Що ж він написав? Та говори ж!
– Самі прочитаєте, – ухилився од відповіді Петро.
– Чорт з тобою, – вилаявся Запорожний і відвернувся.
– Іване Трифоновичу, – після мовчання промовив Петро, – не ображайтеся на мене... Не хочу вам псувати: настрою.
– Він у мене давно зіпсований.
– Написав Лобан, що ви... ви свідомо зриваєте план перетворення природи... і впроваджуєте... антинауку, – пригадав Петро, – теорію Вигдарова...
Запорожний більше нічого не питав.
* * *
Як інколи мало треба людині для щастя. Ішов сьогодні пранці на бурову Парамон, зустрів Марину:
– Добрий день.
– Здрастуй, – спалахнули карі вогники.
– Привітати тебе хочу, Марино. Прийняли?
– Прийняли, – кивнула головою і, не знаючи чому, показала новеньку кандидатську карточку Парамонові. – Бачиш, яка я стара на знімку..
– Ти – не стара... Ти – красива, Марино...
– Ой Парамоне, – зітхнула Марина, – не розкидай таких слів, бо засохнуть...
– Якщо не підбереш – пропадуть, – наливалися сумі їм жовті Парамонові очі.
Марина мовчки одійшла від нього, і Парамон відчув, що не все втрачено.
– Я прийду сьогодні! – сказав навздогін.
Марина зупинилася, але не оглянулася, потім швидко пішла. Голова її була високо піднята, руки, засмаглі й тонкі, раз у раз обсмикували кофтину, і ладен був Парамон побігти за нею, підхопити і нести, нести... Але треба було йти на роботу. Втягнувся Парамон – з ранку до ночі в степу. І сам не думав, що прокинеться в нього така жага до праці. А ще недавно хотів тікати від цього проклятого хутора. Тепер уже все: не поїде він од Марини, від цих лісочків, посаджених його руками.
Як інколи мало треба людині для щастя. Оце зустрів її і вже щасливий Парамон.
Якось непомітно все змінювалося в Овечому, приїздили нові люди, влаштовувалися, обживали хутір, і вже не так сумно було в степу. По неділях у празниковому поранні виходили на майдан перед конторою лісництва, обсаджений кущами акації, Запорожний ставив на вікно свого "телефункена" – слухали, збираючись гурточками, жінки собі, а чоловіки – окремо, бо не все ж скажеш при жінках, не все розповіси при чоловіках..
У день получки, звичайно, випивалась якась чарка, бо без цього не можна, але все було мирно й статечно, А Матвій Карагач кинув пити. Парамон, звичайно, знає, чому, але мовчить. Це добре, коли чоловік осмислює своє життя...
На хуторі багато говорили, люди немов надолужували не сказане за довгі роки. Парамон дивувався, як можна було так довго мовчати? Адже раніше хуторяни обходилися в своєму спілкуванні, може, двома десятками слів: віталися, питали про здоров'я, про овець, говорили про вітриська і спеку та й усе... А тепер уже говорили та балакали досхочу...
Тільки прийшов Парамон до бурової, як знову довелося повертатися на садибу лісгоспу – послав виконроб замінити якусь шестірню. Ішов протоптаною стежиною, яку не встигав засипати пісок. Раптом Парамон побачив далеку постать вершника, який чвалав по степу. Вершник теж помітив Парамона, бо махнув рукою, мовляв, почекай. Парамон зупинився, але вершник замість того, щоб пришпорити коня, зліз із нього і тягнув за собою на поводі.