Пригоди молодого лицаря

Бородавка просто з місця кину­вся в бій, а Павло вихопив свого ятагана й став у нерішучості. Він побачив, як тісно на каторзі й від турків, і від своїх, і розглянувся, де йому протиснутись, щоб як слід розмахнутися. Ще невправний для бою, він зміркував, що як кинеться в гущу туром, то може не стільки ворогам нашкодити, як своїм. От якби пробитися назад — до біса їх, ворогів, там, — але як?.. Вагання була однісінька коро­тенька хвилька: нічого не бачачи перед себе далі, він кинувся по­під облавком уперед, розсік по дорозі двох чи трьох турків трохи не надвоє й опинився поза своїми ззаду в яничар. Багато їх — ша­блею мало що вдієш, та ще коли не вмієш так, як батько кошовий, або Хмель, або он старий Граб, нею орудувати. Озирнувся Павло довкола, чи нема дрючка доброго: під облавком лежав чималий дубець від поломаного демена… Кинув Павло шаблю геть, ухопив ув обидві руки ломаку, й не встигли яничари оглянутись, як затрі­щали під страшною довбнею турецькі черепи. Та побачив канівсь­кий велетень, що товкти по одному — загайна справа, махнув ув один бік — лягло навіки кілька хоробрих турецьких лицарів, мах­нув у другий — двоє впало, а ті двоє, що зачепив кінцем, замоло­ли в повітрі мештами й перекидьки полетіли сторч за облавки. Раз, другий, третій… Хтось випалив із пістоля, далі другий… Рев­нув несамовито Павло, почувши, як одна куля вкусила його за плече, а друга пробила шапку на голові. Кров бурхнула йому до голови: скажена лють удесятерила силу… Зчинилася страшна за­мішанина, крики, лемент…

— Алла! Алла! — вигукували турки з несвітським жахом, ба­чивши, як із блискавичною швидкістю піднімається й падає на них важким обухом дубове страшило.

Від зойків та лементу здригнулися ті турки, що билися спере­ду і в інших місцях, затремтіли шаблі в уже непевних руках; рап­том відчули це потомлені братчики, й козацькі руки запрацювали з подвійного силою й прудкістю.

— Що за бенеря на них? — гукнув Сагайдачний, не перестаю­чи мистецьки орудувати шаблею й підбадьорившись. — Що з ни­ми?.. Ану натисніть, дітки, натисніть!..

Врешті гостре отаманове око впіймало помах дубця й переве­рти турків, що, крутнувшись в повітрі, гепали з плюскотом у воду.

— Ге, гей, дітки! Та то ж наш Жбурляй орудує! — гукнув він грімним голосом і зареготався. — Та то ж Жбурляй жбурляє їх у море… Чи не хоче загатити затоку яничарами?

Цей незрозумілий туркам регіт остаточно збентежив бусур­менських бійців: відчули вони, що бій програно, й раптом, мов на наказ, покидали на поміст зброю, попадали навколішки, попідні­мали вгору руки й благали покласти на них милость. Шкода! Роз­палене кров'ю й несподівано дужим опором та великою стратою в людях козацтво ні на що не вважало, замірившись вирубати бу­сурменів упень або потопити в морі.

Та махнув булавою гетьман і гукнув:

— Постривайте-но, дітки! Порубаємо їх упень, то хто ж нам галери гнатиме до Кафи? Визволіте краще бідного невольника від опачин, а натомість посадіть та в кайдани закуйте цих недобитих бусурменів!..

Не треба було казати вдруге: позганяли братчики турків до­купи на гузу, а сами спускалися вниз, де сиділи бідні невольники, прикуті ланцюгами до опачин, з кайданами на ногах. Тут вже дав­но почули, що нагорі звитяжили козаки, тож сміялися, плакали від щастя, обіймалися й цілувалися, як на Великдень, а далі покрик­нули на своїх дозорців, що стояли, пополотнівши смертельно, по кутках і тряслися, як у пропасниці:

— Ану, проклятущі, виймайте ключі та відмикайте нас, бідних невольників, а самі на наше місце сідайте. Скоштуйте й ви тепер і тернини, й червоної таволги, що нею нас по голім тілі затинали й милосердя не знали!

Та дозорці з ляку аніруш.

У цю хвилю зверху поодинці спускалися до них сходами коза­ки із закривавленими, заюшеними обличчями й руками. Криками щастя й вітання та сльозами радості зустріли їх невольники…

— Воля! Воля! Воля!..

Відібрали ключі від дозорців і всіх порозковували, а тих поса­дили на їх місце, згори постягали ще кількадесят і так само вчини­ли, а решту в море повкидали.

Чи треба описувати докладно щастя визволених і радість виз­волителів?..

Павло, коли побачив, що турки попадали навколішки, пере­став махати своїм дубцем і зупинився, а покмітивши, що бій по всій каторзі перестав, він опустив дубця, скинув шапку й почав утирати піт на лиці й бризки ворожої крові. Згадав, що десь ятага­на свого кинув на поміст, і пішов відшукувати. Знайшов, укинув у піхви й заспокоївся. Почав роззиратися. На переднім чардаку по­бачив кошового, Бородавку, Хмеля й старого Граба; коло них сто­яв знайомий хорунжий. Весело маяла на вітрі січова хоругов, опо­віщаючи звитягу.

Поглянув Павло туди, куди старшина дивилася, й побачив, що звитяга повна була тільки на цій каторзі та ще на кількох коло неї, а що на інших і на сандалах бій у повному розпалі. Він думав, що крики, лемент, стріли з мушкетів та пістолів — що то в нього в ушах ще не втишилися відгуки бою на цій галері, а тепер побачив і почув, що то не відгуки, а дійсність. Забувши про все, він не міг відірвати очей від страшної, але й величної картини, що стелилася перед ним. Ще невтихомирена жадоба боротьби буяла в могутніх грудях: дивився, ввесь був там, у самій гущі, в самім пеклі, рука мимоволі шукала шаблі, а груди важко, мов міх ковальський, ди­хали.

Осередком бою з каторгами була одна з них, що звертала на себе загальну увагу, бо була й більша від інших, і, як у тій думі співається, "процвітана, мальована". Мабуть, тільки за димом не впала вона в око Сагайдачному, й він зчепився з першою, котра трапилася по дорозі. Павло, повернувши голову, бачив, що вся увага старшин зосередилася на ній, тим паче що з тієї галери вже побачили турки програну справу, й навіть молодий, недосвідчений лицар покмітив, що всі зусилля турецької військової обсади на тій галері справлено на те, щоб вихопитися за всяку ціну з цього пек­ла й дати тягу назад у море. Кілька запорозьких чайок марне на­магалися зчепитися з нею: проморгавши найвигіднішу хвилю, ко­ли вся ця морська потуга турецька обкутана була димом із її влас­них гармат, байдаки були безсилі взяти боєм цю велич і крутилися коло неї, мов хорти коло тура. А підбадьорена цим обсада ще кіль­кох галер уживала й собі відчайдушних зусиль, щоб утекти за сво­єю головною каторгою.

Гетьман був у розпуці.

— Втече, далебі, втече! — скрикнув він, тупнувши ногою, — а там же сам Алі-баша!.. Ну, діти, гребіть туди, на поміч!.. На поміч! — грімно гукнув він до інших уже відбитих у турків галер і показав булавою напрям.

Здригнулася галера, смикнулася кількократно на місці й не зрушилась.

— Що за дідча мати?! — гукнув несамовито Сагайдачний і аж затрясся спересердя.

— А котву підняли? — гукнув хтось із визволених невольни­ків.

— Пху, сто бісів його матері! — аж булавою стукнув гетьман. — Зовсім у голові саламаха стала з мозку. — Де вона в дідька? Пі­дніміть її!..

Невольники кинулися до переднього чардака, хопилися лан­цюга котвичного й почали тягти, скільки сили було у виснажених неволею кощавих грудях. Глибоко вчепилися в дно морське заліз­ні лапи котви — шкода було невольницької праці. Гетьман кипів, тупав ногами, лаявся, аж просива, довга, скроплена ворожою крі­вцею борода його тряслася.

Бачивши це, Павло підскочив до невольників, ухопився за ланцюга й потяг з усієї сили, аж галера нахилилася носом напе­ред: відірвалася від мулкого, зарослого куширями та іншою рос­линною поганню дна вперта котва так, що й невольники, й сам Павло не втримались і беркицьнулись назад, задерши ноги, а ніс галери високо піднісся вгору, мов кінь баский диба став. Усі, хто був на галері, схитнулися, ледве на ногах удержалися, й кошовий і вся старшина вхопилися руками за облавки, щоб не полетіти з чардака сторч головою.

— Лепсько! — вигукнув старий Граб, регочучи. — І нехай ме­ні сам чорт у твар начхає, коли не лепсько!..

— Пху! — сплюнув, отямившись, Сагайдачний із прихованим задоволенням. — Знов той Жбурляй! Трохи нас не пожбурляв на облавки.

Галера плавко рушила з місця.

Невольники підтягли котву до самого носа галери, закріпили її й верталися на своє місце, хто з подивом, а хто й з острахом по­зираючи зизом на Павла, що знов уже жаденно вдивлявся в не­звичайно мальовничу, але й страшну картину бою.

Даремні були гетьманові заходи: велика цяцькована каторга, а за нею ще три менших прорвалися крізь оточення й, розпустив­ши вітрила, білими хмарками полинули на західний південь си­ньою, осяяною золотим сонцем дорогою: спочатку відстрілювалися із своїх гармат на козацьку нагоню, а далі, пересвідчившись, що стріли не долітають до мети, припинили й це. А відбиті у ворога галери Сагайдачного не встигли навіть погнатися.

Страшенно розгнівався гетьман і на себе, й на тих невдах, що не здолали звоювати башу й випустили найбільшого птаха з рук, а найпаче на тих невольників, що сиділи там на опачинах і далися туркам примусити себе гребти, щоб утекти від козаків.

— Гаспидської матері сини! — бурчав гетьман, вертаючись назад. — Не могли покидати весла… Потурнаки якісь, мабуть. Ну, й сидіть тепер у неволі, поки й дух із вас випре!..

— Дарма нарікаєш і гніваєшся, батьку, на невольників хри­стиянських, — промовив один із тих, визволених, що були на га­лері. — На тій каторзі, де баша, сидить на гребках здоровенні чор­ні гарапи, та й на тих трьох інших, мабуть, якась погань.

Глянув на невольника з-під лоба гетьман, подумав хвильку й буркнув:

— Хіба що так.

Соколиним оком оглянув видовище бою, і чоло його почало розхмарюватись. Останні сандали, останні галери, що хоробро від­бивалися від козаків і не хотіли піддаватись, побачивши втечу ба­ші, а інші свої судна в обсаді козацькій, покидали зброю й підда­лися. Тридцять вісім курінних хоругов замаяло весело в повітрі, а тридцять дев'ята — найкраща, найпишніша — на галері в борода­того кошового.

Гордий та пишний стояв він високо на турецькому чардаку й махав булавою назустріч гучному вітанню свого звитяжного ли­царства, що надсаджувалося, вигукуючи славу й підкидаючи шап­ки вгору.

— Але ж, діти мої, — звертався до своїх, — по всьому бачу, що бусурменська потуга була трохи чи не двічі така, як наша?

— І сумніву ніякого нема, — сказав Хмель.

— Авжеж, що двічі, — сказав Бородавка.

— Та нехай мені дідько очі заплює, коли менше! — сказав, топнувши погою, Граб.

— То ми добре-таки попрацювали, хоч і шкода баші з його га­лерою, — ой як шкода! І як я, дурень старий, не передбачив, що він може кинути військо своє напризволяще, а сам дмухача дасть!..